Читать онлайн книгу "Українська модерна проза"

Украiнська модерна проза
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Антологiя «Украiнська модерна проза» представляе майже невiдомi твори переважно забутих письменникiв початку XX сторiччя – Марка Черемшини, Євгена Мандичевського, Василя Пачовського, Івана Липи, Євгенii Ярошинськоi та багатьох iнших. Щоб якнайповнiше зазнайомити читачiв з працями саме цих, забутих митцiв, поза увагою залишенi хрестоматiйнi модернiстськi творiння класикiв нашоi лiтератури – Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянськоi, Володимира Винниченка.

Також обiйдено увагою украiнську модернiстську поезiю, оскiльки вона практично вся вже була опублiкована як в окремих авторських збiрках, так i в антологiях (зокрема в книгах «Невiдоме Розстрiляне Вiдродження» та «Львiвська Антологiя», якi вийшли друком у видавництвi «Фолiо»).

Переважна бiльшiсть оповiдань та повiстей, якi вiйшли до цiеi антологii, походить з давнiх часописiв – «Лiтературно-Наукового Вiстника», «Украiнськоi Хати», «Ілюстрованоi Украiни», «Будучини», «Буковини», «Шляху», «Шляхiв Мистецтва» та iнших.

Завершують книгу спогади Петра Карманського про львiвську богему; Галини Журби, Павла Богацького та Клима Полiщука – про киiвську. Справжнiм вiдкриттям для читачiв стане публiкацiя дуже вiдвертоi автобiографiчноi повiстi Клима Полiщука «Свiт червоний», де зображенi вiдомi киiвськi поети i прозаiки 1917—1919 рокiв.

На жаль, раннiй перiод украiнського модерну тривав не довго. Перша свiтова вiйна внесла своi корективи, а нова доба вимагала вже iнших творiв.





Юрiй Винничук

Украiнська модерна проза





УКРАЇНСЬКА МОДЕРНА ПРОЗА





Ольга КОБИЛЯНСЬКА








27.11.1863, м. Гура-Гумора на Буковинi – 21.03.1942, Чернiвцi

Навчалася у нiмецькiй школi, украiнську мову вчила приватно. Першi твори писала нiмецькою та польською, тим бiльше, що нiмецька культура справила на письменницю велике враження. Проте у 1880-х роках О. Кобилянська поглиблено вивчае украiнську i починае нею писати.

Поруч iз реалiстичними творами бiльшого розмiру вона пише абстрактно-символiстськi етюди й новели, друкуючи iх в модернiстських журналах та альманахах. За це ii не раз критикували украiнськi лiтератори та критики.

Етюд «Моiлiлii» публiкувався в альманасi «З-над хмар i долин» (1903).




МОЇ ЛІЛІЇ


Пустинi дайте менi!

Далекоi, широкоi пустинi з пекучим сонцем… без гуку i життя – нехай я плачу.

Там я не стрiну нiчиiх очей. Нi очей матерi з вiщим серцем… нi батькових, готових усе до бою за щастя дитини своеi… нi очей брутальноi, буденноi, цiкавоi юрби, – нiкого не стрiну.

Зарию обличчя в запеклу землю й буду ii освiжувати своiми сльозами, доки стануть i затоплять жаль мiй смертельний i мене. А сонце буде iх усе пити й пити… жадiбне сонце болю…

Довiр’я?

Се маленька дитина зi щирими, невинними очима, що, набравши думок i почувань у подолок, бiжить до того, хто кличе ii до себе.

Не гамуе слiв своiх. Смiеться й плаче просто, – воно iншого не знае: се – властивiсть його iснування, краса його цiла i багатство!

І жде.

Великi очi його з вiрою, не прочуваючи горя, дивляться просто в лице того, хто його кличе. Жадiбно жде. Не знае – чого. Може, щастя якого. Або чого iншого, такого гарного й святого, як його душа, переповнена правдивими перлами.

Але нi.

Ось здiймаеться сильна рука розчарування й падае тяжким каменем на ясну голiвку його… його, що не знало iншого почуття, як прямостi, i правди, i вiри в почування своi сонячнi.


* * *

Є трояка любов.

Та, що годуеться ласощами, що годуеться поцiлунками, i та, що поважна, як смерть, годуе сама себе й других. Вона годуе себе i сльозами, i горем, i сумом, i самiтнiстю, а поза гробом – золотою тiнню пам’ятi – споминами про ii святу, несмертельну силу.


* * *

Самiтнiсть – убога?

Хто се докаже?

А от послухайте, яка хмара слiз здiймаеться з неi й гуляе! А рук бiлих, мармурових яка безлiч, що перетинае ii простiр у судорогах болю; а мрiй роздертих серпанки, що колишуться туди й назад, туди й назад; а думок роi, що напливають у неi брутальною силою, оббиваючи немилосердно, щоб кудись добiгти борше й борше…

Куди?

Господи великий – куди?


* * *

Слухайте.

Зачинiть дверi, збийтесь в гурток, зiпрiть в собi видих i слухайте.

Серна бiжить лiсом.

Зеленим, веселим, буйним, розкiшним лiсом i шукае чогось.

Бiжить. Квiтки пiд ногами ломить, угинае. Шелестить листя дерев, шепче щось. Колишеться ледве помiтно поважне галуззя староi лiсноi деревини.

Аж ось вона стала.

Чи вже добiгла? Не знае.

Думае, що добiгла. В рiзнi боки нею кидало. Високими, свавiльними скоками гнала вперед, а тепер зупинилася.

Їi очi вiдкрилися широко.

Жде так непорушно, аж тремтить.

Що се? Пострiл пiшов лiсом.

Нечутно починае щось ломитися, щось валитися, – i все на неi, все на неi. Їi широко вiдкритi очi побачили вiдразу, чого не бачили досi… а ii вуха почули, чого не чули досi. Тихий лiс заповнився таким, чого не знала досi, а з неi самоi побiгла кров.

Тому мусила зеленим лiсом гнати.

Слухайте!




Марко ЧЕРЕМШИНА








13.06.1874, с. Кобаки на Івано-Франкiвщинi – 25.04.1927, там само

Справжне прiзвище – Іван Семанюк.

Навчався у Коломийськiй гiмназii. У 1896р. виiхав до Вiдня, а в 1901 р. закiнчив Вiденський унiверситет, однак диплом адвоката отримав лише в 1906 р. Вiдтак почав працювати адвокатським помiчником у Делятинi, а з 1912 р. адвокатом у Снятинi. Активно займався громадсько-полiтичною, лiтературною i культурно-просвiтницькою роботою.

Перше оповiдання «Керманич» надрукував 1896 р. у газетi «Буковина». Опiсля опублiкував понад 60 оповiдань та поезiй в прозi.




ВЕСНА


Зелена левада вкрилась цвiтками, гей дiвчина-красавиця. Золотi метелики упиваються медом, а сонечко своiми промiннями, мов легiник, скобоче та цiлуе леваду. Легкий вiтрець перечиться з сонцем, прилягае iд квiточкам та й собi iх цiлуе.

По левадi проходжуеться ii власник, пан в дорогiм одiнню. Йому забаглося вибудувати тут лiтню альтану, де би мiг собi вигiдно сидiти i вдихати пахощi весняних цвiтiв. Найкраще пiд альтану видалось йому мiсце пiд калиною, що не-оподалiк зазеленiла. Вiн прямував туди. Пiд калиною розстелився зелений барвiнок на якiйсь могилi, над котрою клячить похилена, стара бабусенька в латанiй свитинi.

Вона цiлуе барвiнок та зрошуе дрiбними сльозами. Чудова весняна краса не смiеться до неi, тiльки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не яснiе, тiльки червонiе.

– Доню моя, – голосить вона, – обiзвися з сироi могили до мене. Навiщо ти на отсiй калинi життя собi вiдобрала? Із-за неслави, що ii заподiяв тобi отут на роботi пан? Що неслава? Я б пiдпору тепер з тебе мала i з голоду не вмирала б. Ти ж не винувата.

Пан почув виразний плач бабусi i вiддалився.

Вiн не будував уже на цiм мiсцi альтани…




ЛЕДОВІ ЦВІТИ


Зимою вiконнi скла – то справжнi грядки. Мороз по-майстерськи мережить iх рiзними цвiтами. Приглянешся iм, то i забудеш про зиму. Май у чудових своiх красках стане тобi вмить перед очима.

Нараз покажеться блiдий сонячний промiнь i скошуе цi цвiти. Вони тануть, тануть та й котяться водотоком додолу. На 'iхньому мiсцi остаються лишень мрачнi смуги…

І людська уява квiтчаеться не раз квiточками мрiй та й заслонюе перед умом справжнiй, холодний свiт.

Та от засвiтить свiтло дiйсностi, i маева краса меркне, щезае, тiльки сльози з очей кануть та кануть…




ПЛАЧ ЦВІТІВ


Весняна роса – то сльози цвiтiв.

Коли в старину забив iм ворiг 'iх матiр, царiвну-русалку, тодi вiддзвонили вони своiми чашами-дзвiнками похоронну, жалiбну пiсню, заплакали ревними сльозами й присягли нiколи не забувати своеi дорогоi пiстунки.

Звичайно як сирiтки. Куди iм мститись!?

Вони вiрнi своiй присязi: все святкують це сумне свято, все у них кануть сльози.

Сльози – то одинокий цiлющий лiк на iх пекучий бiль.

Вбивник iх матерi, земний цар Змiй, упиваеться iхнiми сльозами та й глузуе з них.

Сердешнi цi цвiти!..

Й нiжнi цвiти Украiни поминають сльозами насильну смерть своеi неньки. Душогубець, iх ворог, скошуе цi повнi слiз чарочки собi на напиток.

Його не лякае плач цвiтiв!..




МОРЕ


Я бачив море.

Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве. На його безкрайому дзеркалi хвилювали могутнi хвилi. Тi сердитi смертоноснi хвилi чогось-то подобрiли. Привiтнi й ласкавi вони були. Не пiднiмалися високо, не клекотiли, не розбурхувалися.

Вони тiльки шумiли з повагом.

Дивний iх той шум!

Станеш йому прислухуватись, то й почуеш в ньому пiсню-жалiбницю; почуеш, як розмовляють многострадальнi лицарi в могилах, як грае тужну пiсню кобзар, як кигиче чайка.

І розстелиться перед тобою безмежна краiна iз широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами, – й важко тобi стане.

І ти до великого моря докинеш ще одну краплю, ще одну сльозу…

Хвилями плили вiдважнi моряки i спiвали пiсню, що переймили ii вiд хвиль. Да тiльки ж iх пiсня огненна, боева, жива, не мертвецька…

Я бачив море…

Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве…




ОБНОВА


Як тiльки весна сказала «добридень» соннiй природi, так сейчас ворухнулась всяка животина до нового, вольного життя.

Безлистi дерева убираються в пахучi зеленi шати та й свобiдно з вiтром розмовляють – новi думки укладають.

Замороженi корiнцi ростин вiдживають, цвiтом понад землю виринають й медовими пахощами до вольного життя пiдбадьорюють.

Закованi ледяними кайданами ручаi скидають своi окови i журчать веселу пiсню свободи-волi.

З iх спiвом лучиться i щебiт вольних пташин, i розговiр обновлених ростин в одну чудову живучу мелодiю, що нею упиваеться на синьому безмежному небi благодатна дуга-веселиця.

Ой весно-весно! Коли просвiтаеш ти безталанну Русь-Украiну своiм благодатним привiтом «добридень»?

Коли розкуеш ii кайдани, обновиш волю?..




ГЕРДАН


Вона нанизувала гердан! Дрiбнесенькi, як мак, криштальнi насилювала на шовковi ниточки… Звiльна, спокiйно, рiвно насилювала рiзнобарвнi самоцвiти…

Вона нанизала його до краю.

Тепер мерехтить вiн на ii русальнiй русi косi… той гердан…

Дуга, що краснiе на тлi рясних слiз, оживля так пухкi, блакитнi основи.

Скiльки ж то алмазних криштальцiв у ньому iскриться! Той зорею зорiе – цвiтом надii процвiта, той огнем жарiе – прискае жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основi рожевого тла – могильним жалем-розпукою вiн зiр ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить – вiн долi-волi добува, – а той… той останнiй там на краю промiння iдеi розлива…

Дивлюсь на його… на той гердан; дивлюсь та й бачу… кого?.. його чарiвну основу – ii… живучий Гердан!..

Дивлюсь… завмерле серце ожива, рiй думок надлiтае… i я собi берусь нанизувати гердан!..




ОСІНЬ


Непривiтно й лячно тепер у нашому краю. Рудiють поля, скидають свою одiж дерева й, неприодiтi, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.

Осiннiй цар забрав iм все добро й пiшов бундючний назустрiч свому противниковi, зимовому царевi, геть, геть… у темнi лiси. Там йому поборотися б з ним.

Не по нутру йому ся боротьба; вiн iз достатками раднiш погуляв би собi гарненько, так годi. Лютий ворiг напосiвся на його багате царство, на його достатки – доконче його завоювать хоче.

Бiднi пiдданцi осiннього царя бояться ворога своего пана; вони знають його смертоносну жорстокiсть, знають його кайдани. Вони хотiли б ще жити на волi й тому радi б стати в оборонi царя осiннього. Хоть i вiн забрав iм всi достатки, що iм здарувала iх земля в замiну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, – бо у нього iм воля. Тим i змовляються вони супроти ворога своего пана, тим i пробують своiх сил та й зброяться до бою.

Вони шепотом нараджуються, органiзуються, а буйний вiтер передае iх раду-на-раду ясному сонцю. Ще день, два днi – i вони стануть до бою, кривавого бою!..

Але сонце спочувае себе слабим, непригiдним до боротьби.

Йому жаль, що втеряло свою мiць. Із журби поблiдло й заплакало ревними сльозами, що капчуть iз його пухкого покрову.

Бачать тее чепурнi пiдданцi-борцi царя осiннього i тривожаться чимало. Та нiяково iм людоморовi пiддаваться, волi й рiдного краю зрiкаться; вони пiдуть до бою, переможуть, а тодi й сонце повеселiшае й дужче iм пособлятиме.

Не пiдуть з ним лишень тi, що вiддались крайнiй розпуцi i не вiрять у перемогу. То поневольнi зрадники! Вони лишають його… свiй рiдний край й вибираються в свiт за море… далеко-далеко… до Америки мандрують – на чужинi шукають долi-волi.

Непривiтно й лячно тепер у нашому краю.




ВЕРБА


На широкiй млаковинi виросла верба.

Їi нiхто не плекав, не доглядав – сама вона виросла.

І старенька вже вона собi. Самою опоною тiльки держиться, бо в серединi дуплава, зовсiм дуплава. Де вона ж таки не подаеться. Щороку виростають з ii кучерявоi голови новi вiти.

Збиточний вiтер знущаеться над нею; безупину хилить ii гiлля до самого долу. Невдячна пташина вигрiваеться по ii дуплах i обкидае ii за це гряззю. Забагливi людцi деруть з неi кору собi на iграшку, немилосердно деруть… Хто хоче знущаеться над нею.

Другi дерева споглядають iз глумом на неi з плодовитих горбiв. А iй про те байдуже. Вона з нiким не перечиться, нiкому не супротивиться – нишком заплаче та й тiльки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неi чудна вдача!

Вона знае, що плачем не добуде собi луччоi долi, – як не добула ii безталанна Украiна, – та все-таки залюбки плаче…

Дивна собi тая верба! Не правда ж, дивна?..




Василь СТЕФАНИК








14.05.1871, в с. Русовi на Снятинщинi – 7.12.1936, там само

Навчався у гiмназiях у Коломиi та Дрогобичi (з 1891). І там уже починае пробувати писати. Був членом селянськоi «Украiнсько-руськоi радикальноi партii», заснованоi у 1890 р. І. Франком та М. Павликом. Пiсля закiнчення Дрогобицькоi гiмназii (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського унiверситету в Краковi (1892), зблизився з плеядою письменникiв «Молодоi Польщi».

Активно захопившись полiтичною дiяльнiстю, Стефаник втратив зацiкавлення медициною i у 1900 р. покинув унiверситет. Пiд впливом модерноi лiтератури Заходу вiн пише поезii в прозi i пробуе видати iх окремою книжкою. Однак збiрка «З осенi» так i не вийшла, письменник знищив рукопис. Тi поезii у прозi, що залишилися в архiвах друзiв Стефаника, були опублiкованi вже пiсля його смертi. Саме iх i подаемо в нашiй антологii.

Згодом видав збiрки новел «Синя книжечка» (1899), «Камiнний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Мое слово» (1905), «Вона – земля» (1926).

З 1908-го й до 1918 р. був депутатом австрiйського парламенту.




САМОМУ СОБІ


Ти будь у мене, як небо осiнне, уночi – тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчки темненькоi дитину хитае та тихонько-тихiсенько до сну приспiвуе.

Вбирайся, як дiвчина рано вбираеться; як виходить у сад до милого, i так ще вбирайся.

Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.

Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить i коле.

Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнню по свiтi вандрують.

Бiжи, як пристрастi моi, що iх бiльше батогiв гонить, як сонце мае промiння, лови чужi пристрастi та сплiтайся з ними та й разом спалюйтеся.

Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.

Така будь моя бесiдо!




У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ…


У воздухах плавають лiси та й села серед них.

На небi хмари, як той мох, що примерз до землi у лiсовiй тишинi – сiрий, ледом укритий. Сiрi хмари станули над заходом та й закаменiли.

Сонце, якби з нього кров спустив. Саме блiде i промiнi такi.

Воно засунеться за тi сiрi скали над заходом. Обiйде, як злодiй, i прокрадеться.

Якби розбив хто отi примерзлi хмари, то станув би понад сонце. Створив би новi зорi, бо iх багато закованих там сидить.


* * *

Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!

Лiси би зашумiли, заспiвали би села.

Там закований голос сопiлки моеi, що, як вона грала, то луг до сходу хилився.

Там схований шелест листкiв придорожнiх, що шептали, аби вiвцi моi iх не переступили, аби в шкоду не забiгали. Там заклятi слова коханки. Що слово промовляла, то кожде спiвало.

Лиш аби сопiлка заграла, аби вiвцi моi повернули та коханка заговорила!

Ой, вже нi!

Душа сидить у скалi, як злодiй. Не вилетить вiдти дiвчина у бiленькiй сорочцi, бо нема сопiлки моеi, бо моiх овець нема та й коханки не маю.

Не зашумить лiс, не заспiвають села.




ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ…


Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!

Бiла рожа пiдiймила квiт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвiту понад жовте листя.

Каже вона:

– Ще-м на цiм свiтi не набулася. Я ще бiла, як снiг бiленька, та й вже усихати?!.

– Краями квiт мiй застигае. Мороз в душу лiзе, у середнiй листочок найменший, що ще жовтавий. – Вполудне приходиш, сонце. Збавляеш мене вiд смертi. Не приходи вже! Най зiв’яну разом з найменшим листочком жовтавим.

– Бо зорi вночi з мене насмiхаються. Мигають очима, як царiвни на просту дiвчину.

– Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвiтуся. Я зорi перейду i людей вiтати буду бiлою рожею.

Сонечко схилило сполудня i рожа похилила голову, як маленька дитина. Стрiмголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!




ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА…


Пiд горою коло лiса стоiть хатина. Повзае по землi, як перевалений хрущ. Вiконця якурат такi, як хрущевi пасують. Маленька сiточка шибок у рямках.

У тiй хатинi сидить стара баба на стiльцi. У руках тримае костур, утрое довший вiд неi. Рушае губами, але вони не сходяться, бо шкiра, як ремiнь у водi, збiглася та й не досягае.

Так до опiвночi цiпенiе. Вопiвночi всуваеться кiнська голова через порiг та й «сла-вайсу» каже.

– Навiки слава! То ти, пашкудо? – зашепеляла баба.

– Я. Принесла-м лопуховий лист зав’елий, завтра вмреш.

Сказала голова та й поклала той лист коло баби.

– А стара шо казала?

– Казала, аби-сь цвiт папоротин дала.

– Не дам, не дам! Най би була минi порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвiт, то нiчим стала.

– Мусиш дати.

Голова пiдлiзла на полицю. Взяла цвiт з платочком i пересунулася через порiг.

Стара ворожка над раном умерла.

Всi люди знали, що у ворожки була кiнська голова, що лист лопуховий принесла, а цвiт папоротин взяла для найстаршоi ворожки.




РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ


Вацлавовi


Раненько чесала волосся. Крiзь вiкно протискалися промiнi осiннi. Сповзали з волосся як срiбнi, тоненькi ниточки з золотоi брили.

Як вона чесала, то широке листя горiха пiд вiкном хиталося поволеньки i перегонило промiнi з одноi шибки в другу.

Шум горiха вкрадувався в ii гадки. Помалiше, все помалiше водила гребенем по волоссю – та й перестала.

Сперлася обома руками на стiл, а волосся впало та й плечi закрило, та й крiсло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадае. Спадаючи вижолобили собi хвилi дорогу i пiдмивали тепер дальше шию.

Чиста, сполокана, як бiлий камiнь, тота шия.

– От осiнь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що вiн мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негiдна, бо-м далася на пiдмову? Або, приносиш його мислi, що я старiюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горiшку, що ти шепчеш?

Склонила голову на бiлi руки. Жмут волосся впав i закривав синi лiнii, що ними руки утканi.

– Скажи бо, горiшку, скажи, коханий!

Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплi, що вiдiрвалися вiд того водоспаду.

А за вiкном шепотiв горiх широким листям: Чешися, дурна, вiн тебе любить!




ВНОЧІ


– Твоi очi пробитi чорною хмарою. Стадо чорних птахiв вилiтае з хмари, як ле-лики, i кругом тебе облiтае. Без нас тебе облетiли.

Японська рожа похилилася i било кактуса до пiвночi обернулося вiд голосу.

Другий голос:

– Голосом своiм – перлами тебе обсиплю, зором своiм – вогнем тебе скупаю, очима своiми чорними стрiлами тебе напою. Перлами чорнi птахи загулю, вогнем iх спалю, стрiлами чорними пострiлю.

Японська рожа цвiт впустила i лист кактуса д’нему схилився.

Третiй голос:

– Всi зорi з неба стягну до тебе. Всi пасма яснi висную iз очей ясних i зв’яжу з пасмами зорiв на небi. Та й над землею пiд небесами буду в’язати срiбнi промiнi моi, а з золотими впаду на серце коло нiг твоiх i звiзди потягну i звiзди впадуть. Порiжемо чорную хмару срiбними промiнями до половини, а золотими вiд половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.

Упав цвiт другий i лист, що другий схилився.

Четвертий голос:

– Рукою моею махну – всi лебедi злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву i очима погляну – та раем тобi стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синiх моря д’нам припливае.

Цвiт рожi вiтер займив у море i лист д’морю похилився.

П’ятий голос:

– Є в мене поле, широкi ниви рожi зродили, рожi зродили та ще колючi. А попри ниву все у долину ручай лентою срiбного шовку спливае. Там пiдеш зо мною, там, на ту ниву, що рожi зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.

А вже цвiт поплив i лист ще дужче на воду схилився.

Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островiв з архiпелягу. Цвiт твоi рожi з ними назад поверне.




І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ


Ользi присвячую

І чого ти, серце мое, грiху багато в собi маеш? І чому ти, серце мое, не трiснеш?

Вечiр. Мiсяць на небi розгаряеться, парубоча пiсня мостить собi мости до звiзд, сира сопiлка наймитська жалiбно стогне з ясел до вiкон панських. Дими спокiйно долинами синiють, гуртки чорних овець шукають ворiт своiх, за ними дiти куряву збивають.

І чого ти, серце мое, квилиш менi в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце мое, не трiснеш?

Вечеряють. Мама дае порядок на столi, ложки тарахкотять, громада споживае мамину страву.

Сирота тисне голову до острого одвiрка i нагадуе собi щось давне дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вiкна приймають мiсяць на себе…

І чого ти, серце мое, тремтиш, як листок на вiтрi? І чому ти, серце мое, не трiснеш.




ЧАРІВНИК


Хто мене грiе, хто мене ще любить?

Дайте горячi долонi!

Дайте огню з серця!

Повалений, вбитий страхом як пiвумерлий, що му ноги грiють. Трясуся, ой, незнаними горянками.

Дрожу перед острими, морозними стрiлами пропасницi, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!

Ти, стрiльче з-поза хмар!

Я ражений тобою.

Ти насмiшливе око, що глядиш на мене з темности.

Отак лежу я, перегинаюся i перевиваюся стражучий всiма вiчними муками, поцiлений тобою, строгий стрiльче, ти, незнаний – боже… Поцiль глибше!

Ще раз поцiль!

Пробий, зломи то серце.

До чого та мука стрiлами тупозубими?

Чому глядиш знов,

ненасичений люцкою мукою,

злобними очима, божими блискавками?

Вбити не хочеш, лиш муки й муки?

Нащо – мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?

Га, га!




Євген МАНДИЧЕВСЬКИЙ








1873, с. Зарваниця, на Тернопiльщинi – 1937, м. Кам’янка-Бузька, на Львiвщинi

Народився в священичiй родинi. Навчався в унiверситетах Львова, Граца, Берлiна, за фахом – германiст. Вчителював у Перемишлi, Тернополi, Чернiвцях. У1904 – 1905 роках редагував журнал «Молодiж» (Тернопiль). Автор збiрок новел «З живого i мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмi» (1907), повiстi «Двi долi» (1904). Етюд публiкувався в альманасi «З-над хмар i долин» (1903).




КОЛИ СОНЦЕ СХОДИТЬ…


Нiч була тиха, майова.

Легеньким серпанком синявоi мраки вона обтулила долини й луги й дрiмала сама над ними. Тисячi очей дрижало вгорi. І що одно затулилось, розтулювалось друге i держало варту.

Далеко поза нами губилися послiднi хати оселi. Губилися з ними спомини сизи-фовоi працi, танталових мук. Росла свобода, змагалось чуття сили, крiпшалн надii, окрилялась вiра, будилась любов.

І заспiвали ми пiсню, пiсню чисту, як ранiшна зоря, веселу, як схiд сонця. А вiтер почув ii за горами, за лiсами. Зiрвався, надлетiв, на крила взяв i понiс долинами, рiками, хвилями…

Зiрки гасли по однiй. Мовби 'iх хто рукою знiмав. Мiсяць блiд i висiв на обрiю, як шмат бiлоi хустинки.

Неприемний приморозок потряс нашими кiстками. А тяжка мрака зачала тоди зсуватись з гiр i укладатись великими пасмами по широких долинах.

Перед нами вискочила гора. Темна, як стiна, стояла вона на срiбно-синiм небi. А над головою висiла мрака. Скоро ставало яснiше, вона кудись дiвалась. Нiби розбивалась i розсувалась i прибирала новi форми.

Були се, немовби велети зi страшним виглядом. В шоломах, зi щитами, мечами.

Нiби з-за гори вилiзали. Напередi бiльшi. А за бiльшими меншi i такi маленькi, що iх i доглянути годi було. Лишень маса сiра посувалась напередi, вгору.

Цiле вiйсько пнялось на шпиль гори.

З дивним поспiхом гнали, переганялись. Зi всiх сторiн пiдiймались i дерлись вище i вище. Буцiм на один знак станули всi разом i почали радити раду. Хвиля поважна. Хвиля супокою. А далi знов той самий поспiх.

Котрi дiстались на гору, пiдносили драбини й стовпи, а на них ставляли другi. А стовпи й драбини були удвое такi, як найбiльшi з них.

Тим часом ставало яснiш. Небо залилось золотистою зорею й з усмiхом глянуло на свiт, що тремтiв в послiдних обiймах холодноi ночi.

Я глянув довкола. Скрiзь угорi таке саме життя. Тисячi вiйськ метушилось, тисячi рук пiдiймалось i опускалось. Однi спускали на землю стовпи й прив’язували до них мiдяними ланцюгами драбини, а на драбинi другi i так далi аж вгору, куди око не догляне.

А тi найменшi, що бiгали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й прив’язували однi кiнцi до стовпiв, а другi вiдкидали далеко перед себе.

Іншi працювали при величезних машинах. Густi стовпи пари садили вгору i залягали цiлу просторонь, осяяну першими вiдблисками соняшного промiння.

Вся робота йшла в напрямi сонця.

Тодi я зрозумiв.

Се був герць двох сил.

Нiч i день боролися.

Кiлька разiв здригнулось повiтря, кiлька разiв подув вiтер долиною, кiлька разiв заворушилась цiла юрба велетiв по горах i стало ясно…

Але сонце ще боролось.

Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад i за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорi, прибиралась на iншi кольори. Неначе з напруження мiнилась.

Решту сил видобували велети, щоб побiдити свiтло.

А воно спокiйно, величаво, свiдоме сили й могучостi, розвивалось на цiлий свiт. Вже було певне побiди.

Втiм знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всiлякого роду мотузами i ланцюгами.

Отже побiдили…

Затрiщало, загомонiло, заревло. Гук пiшов, немовби гори валились.

Нема вже виходу для сонця.

Страшна боротьба велась на далекiм небi.

Всi фарби перемiнювались i переливались i вiдновлялись. Один поперед других спiшились вояки, щоб помститись за кривду.

Рiшаюча хвиля.

Ще один раз вгору.

Ще один раз придавити.

І кiнець боротьбi.

Побiда дня, свiтла, правди!

Як дикi птицi розлетiлись мраки по горах, дебрях i лiсах. Поховались i слiду не лишили по собi нiякого.

А сонце, чисте, як кришталь, стояло вгорi i смiялось з тих безрадних велетiв. Смiялось i несло радiсть на долини. Будилась земля i дрижала тисячами крапель перлистоi роси! А в кожнiй краплинi було сонце ясне! Будились люди, i гомонiли тисячами згукiв веселоi пiснi! А в кожнiм згуцi була свобода свята!




Михайло ЯЦКІВ








5.10.1873, с. Лесiвка бiля Богородчан на Прикарпаттi – 9.12.1961, Львiв

Вчився у гiмназiях Станiславова та Бережан. Працював актором мандрiвного театру, службовцем страхово-кредитного товариства у Львовi. У1914 р. був мобiлiзований до австрiйськоi армii. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рiдний край», фiнансованоi польським урядом. Галичани, якi не змирилися з приеднанням Галичини до Польщi, влаштували йому бойкот, i з тих пiр вiн аж до приходу бiльшовикiв не видав жодноi книжки.

У 1939 р. став членом Спiлки письменникiв Украiни, працював у Львiвському вiддiлi народноi освiти, а з 1940 р. – у Бiблiотецi АН УРСР.

Пiсля виходу в свiт першоi збiрки оповiдань «В царствi Сатани» (1900) став, за висловом Лесi Украiнки, «наймоднiшим» з молодих белетристiв у Галичинi. З 1907 р. належав до лiтературного угруповання «Молода Муза», видав понад десять збiрок оповiдань та кiлька повiстей.




ДОЛЯ МОЛОДЕНЬКОЇ МУЗИ





І


Пара молодят вибралася в гори. Смiх i жарти губили серед тишини, дiвчина квапила, бо хотiла завчасу вийти на верх.

Їi товариш був веселий хлопець, любив бiле личко i з приятеля хотiв стати шлюбним чоловiком.

Вiтер холодив, дiвчина мовкла, потiм спинилася й повела оком на далекi долини.

Такий свiт показав Сатана Христовi, коли пiдманював на спокусу.

Дiвчина не приймила рамена товариша, вiн облишився, невидима сила спинювала його на боцi. Цього досi не бувало нiколи, вiн не мiг зiбрати думок i не знав, що з ним дiеться. Як би морока в снi прилягла його i забрала всю силу.

Вийшли на гору.

Дiвчина лягла горiлиць i пiдобрала руки пiд голову, вiн сiв в ногах, як винуватець.

Вона дивилася в небо й тонула в синiх глибинах.

Там студено, бо нема грiха, ясно й тихо, бо Бог там пробувае i так любить. Не видко його оком, але видко душею в тiй страшнiй яснiй вiчностi.

Забула про себе, про все, остала лиш душа i бажала вiчного щастя…




II


– Час нам вертати в долину, – озвався несмiливий голос.

Дiвчина вернулася з незнаноi, ясноi дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозi, дивилася з гiрким насмiхом на нього i на весь свiт в долинi.

Чим бiльше вниз, тим гiрше пекло. Людськi серця, як квiтки, – чим нижче цвiтуть, тим бiльше iх топчуть.

Ще нiколи не вглянула так глибоко в нищоту, як тепер на сiй горi мiж небом i землею. Не мала слова, не було образу для неi, лиш грiзна мова мовчанки розпирала груди.

Хлопець дивився в свiт перед собою, але нiчого не мiг видiти. Лиш поволi будилася в нiм звичайна злiсть, що вiн не може зрозумiти цiеi дивноi дiвчини. І коби ця химера скоро минула, то вiн не забуде iй цього – там, на долинi.




III


Дiвчина пiднялася й сказала:

– Так, треба йти.

По хвилi всмiхнулася й сказала знов:

– А знаеш що?

Вiн втiшився цiею змiною i чекав на несподiванку.

– Іди ти сим боком в долину, я помчу тим, вiдтак кликнеш, як обiзвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обiзвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!

– Добре! – кликнув i пустився в долину.

Дiвчина скрилася за виступом скелi й глядiла вниз.

Хитала в задумi головою, усмiх виринув знов на личко i прийшла гадка:

– Якби вiн любив мене, то вiдчув би, що я тут лишилася…

Через час учула далекий гомiн, потому слабший, i стало знов тихо.

Сидiла на скелi, самота i нiч обгортали ii поволi.




ДИТЯЧА ГРУДЬ У СКРИПЦІ


Музика строiв скрипку, в нiй будився тихий плач дитини.

Дiтвак сидiв на постелi, жалi скрипки обiймалися з шумом лiсу, з зойком вiтру серед ночi та з маминою думкою.

В хатi пиятика, спiви i танець.

Чупринатi голови, зiпрiлi лиця й широкi зрiбнi рукави замелькали перед очима дiтвака, зiллялися зi спiвом i тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у снi, а над тим дивом верховодила скрипка.

Мати сперла голову на руку й всмiхалася, як би плакала.

Один з чужих взяв ii до гурту, дiтвак став неспокiйний. Мати пiшла в колесо, дiтвака зняв страх. Кличе матiр зразу потихо, потому голоснiше, та вона не чуе його, не видить, лиш бiгае з iншими в колесо i смiеться, як би плакала, аж дiтвака по серцi рiже.

Вiн не може на се довше дивитися i плаче, зойкае на цiле горло, але цього нiхто не чуе, бо його плач у скрипцi.




ADAGIO CONSOLANTE



Бувають твори, що захоплюють таемним чаром. Чути в них запах залiза i кровi, невiдомi нещастя, терпiння злочину, терпкий отруйний усмiх здавленого болю, шепiт богiв, псалом покаяння, плач Ахерона серед тишини вiчностi.

Добрий мистець вмiе дiлити тишину, лиш марний чоловiк фальшивим рухом продирае ii i паде в безодню. Найглибшi музичнi твори постали з тишини. Ритм руху перейшов з тишини в рiзьбу. Той юнак, що ладиться кинути диск, який прегарний в його тiлi ритм руху!

Серце, кров мае також свiй ритм, iнший в любовi, iнший в гнiвi, а ще iнший в годину смертi.

Хто не тулив вуха до зачарованих грудей, хто не вичував мелодiй кровi, серця?!

Серед спiву кровi, серця мовчать уста, а говорить вiчнiсть.

Цiлi роди можна пiзнати, коли лиш вслухатися в ритм iх буденного голосу i руху.

Вiки караюся серед юрби, моя туга випружила слух, i нiколи не зачуваю акордiв, якi трафляли би до моеi душi. Живу серед поганi без слуху, серед самих фальшивих звукiв…

І знов клониться перед Твоiми святими тiнями мiй дух, безсмертна матiнко моя…

Коли Ти промовила, Твое слово полонило душу, коли отвирала дверi, отвирала глибiнь почувань i тайн, коли iшла в Твоiй ходi чув лиш я шелест розчарованого лiта, ритм пiснi, що тремтiла в Твоiй безсмертнiй душi.

Матiнко моя кохана… моя творча Сльозо… Ти дала менi душу, а я ще не знайшов слова для Тебе…




II


Була весна, i був святочний ранок, як казка.

Батько i мати пiшли до святинi, ми лишилися дома: я, молодший брат Тiвар i маленький Дан в колисцi. Ранне сонце падало крiзь отворене вiкно на помiст. Я читав книжку, Тiвар сидiв коло колиски i забавляв Дана. З-поза книжки видiв я, як сонце творило в помостi ясну безодню. Хлоп’я було веселе i смiялося вголос. Люблю дiточий смiх, але Тiвар робив зi себе дивогляди, що Дан аж заходився, i се зачало дразнити мене. Я вiдвiв очi вiд книжки, Тiвар зрозумiв се i дав спокiй, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться вiн на Тiвара i дрижачим голоском чекае на леда рух в його лицi, аби вибухнути знов сердечним смiхом. Тiвар взяв його з колиски, носив по свiтлицi i гойдав на руках.

Не раз силуюся збагнути ту хвилю i не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тiваровi з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом – дитина вдарила головкою до помосту i в тiй же хвилi пiдхопив його Тiвар i занiс в колиску.

Був я тодi дуже молодий, i признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не мiг вiдвернути очей вiд книжки, лише на страшний плач дiтвака вийшов з хати.

Вернули родичi, Дан хлипав в колисцi. Перемучив нiч в гарячцi, а на другий день помер рано.

Я вбирав в коморi бiлу сорочку i заходився тайком з плачу та ламав руки.

На похоронi думав над тим, що не видiв Тiвара три доби. Тайна стала мiж нами обома. По правдi, я боявся стрiнути його. Коли припадково замiтив я його осторонь боком ока, був блiдий, як папiр. Бiдний хлопець мучився i не спав три доби.

Тiвар, той непосидющий, веселий хлопець, змiнився до знаку. Покинув товаришiв, забув усмiх, всяку розривку, а полюбив тишину i музику. Я був з ним цiлих кiлька лiт, але за той час ми нi разу не лишалися оба. Коли доходило до того, то вiн все висувався зручно i лишав мене самого.

Я виiхав на студii, кинувся у вольний вир, але одинокою душею, яка завзято оправдувала перед рiднею i боронила кожний мiй крок, був Тiвар. В тих часах писав вiн до мене про все, що дiялося серед наших. За себе не згадував нiколи анi словом.

По школах взяв вiд батька пiдмогу, виiхав на чужину i пропав без слiду.




III


Блукаю по свiтi, вже й посивiв i похилився серед фальшивих звукiв.

Не раз серед ночi мигне деяка хвиля з життя – зiрвуся i бiгаю по хатi.

Отсе навiдався до могилки Дана… Запалася, лише берези збiгають до неi в долину, як стрункi бiлi дiвчата.

Слухаю i собi не вiрю.

Пливуть тони, дивна музика… знайомi таемнi тони. Лише скрипка може 'iх виспiвати, бо грудь скрипки се грудь дитини…

Лине скарга з далекого свiту… Сльози перемiнилися в дiаманти i падуть на глибiнь, а на тiй глибинi струни арфи. Чим бiльше звисока вони падуть, тим тони вищi, а чим нижче сльози падуть, тим гомiн яснiший.

Чую смiх дитини, сердечний, захоплений смiх розбавленоi дитини. Нараз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейкiв вдарили крила смертi…

Пiсня без слiв, без iменi… Я лише знаю, що се твiр Тiвара. Вiн посилае менi його з далекого свiту на розрадоньку серед болiв дня.

По бiлих березах повiяла дрож. Кулилися, як душi жiнок.

По струнах неба пересунувся кiготь вiрла i палець дитини…




ДОРІЙСЬКЕ ПІДСІННЯ


У стародавнiй святинi, покинутiй на горi за мiстом, заколочують потомки спокiй давнiх богiв i построюють своi гри. Пiсля тисячi лiт дочекалася святиня, що вiдновлено в нiй Софоклового «Царя Едiпа».

В першому ряду сидить артист i видить, як велич сеi трагедii затяжка на нинiшнi сили, як уся ii вага скриваеться перед публiкою – Едiп i публiка – обое слiпi; тiлько Едiповi не снилося пiзнавати ii.

Стрiнувся трагiзм слiпоти Едiпа з комiзмом темноти нинiшноi суспiльностi. А може, ся друга слiпота ще бiльше трагiчна?

Артист заглибився в штуцi, його забуття мало таку силу, що зайняло увагу дiвчини. Вона вдивилася в нього всiею iнтуiцiею i забажала глядiти й вiдчувати його душею.

Зовнi святинi повiвають хоругви в погiднiм вечорi, а подалiк сидить на плитi бабуся. Вiдшепотiла молитву, сперла голову на руку i вдивилася в древнi, камiннi стiни святинi. Сутенiе. На темнiм пiдсiннi заметушилися двi потворнi тiнi, бабуся здригнулася i подрiботiла вдолину.

Представлення скiнчилося, в святинi знов пусто i глухо.

Минають днi i ночi, дiвчина в’яне, розсiваеться в тiнях туги i смутку, а артист не видить i не знае нiчого.

Одноi ночi зiбрався в далеку дорогу i переходив через гору попри святиню. Ішов через пiдсiння. Було тихо, мiсяць свiтив ясно i метав грубi тiнi аркад. Долi стiни спочило смутне свiтло. Артист сiв на камiннiй пiдлозi, вдивився в те самотне, мертве свiтло, а воно мало мову i притягало його. Дрож перебiгла по ньому, вiн вихопив кинджал i оглянувся. Кругом глухо й пусто. Заглибився знов в свiтло на стiнi, вiдчув смуток розлуки з сим мiсцем навiки. З пiдземних коридорiв долiтали здавленi зiтхання i стогнання, таемничi шелести i гомони, перед ним розвивався блiдий величавий хоровод богiв, розвивався чарiвним танцем i линув, як хмара, з святинi понад мiртовi й кипарисовi кущi. Артист не замiтив, як до нього наблизилася хитка жiноча тiнь. Вона станула хвилину i кинулася на його шию. Заглушений даремним страхом, вхопив вiн кинджал, пробив ii i втiк.

У далекiй дорозi здригався вiн не раз, не два на той спомин i вiрив, що втiк з рук розбишаки.

Хто переходить нiччю через те пiдсiння, чуе, як зачiпае його крило таемного смутку, але воно щезае скоро.

Занавiса упала. Правдивi, великi драми не все виходять наяву, вони остаються поза людською увагою так далеко, як тi двi тiнi, що налякали задуману бабусю, i не нам судити такi злочини.




КАРТИНА З ДНЕВНИКА


Такий тихий погiдний свiт бувае раз на рiк, а може, – нi разу в життi. Зеленi береги, розлогi долини, гаi, лiси, живий веселий рай в дуговiм морi ранку.

З чарiвних тiней гаю на горi виринае будiвля i приманюе до себе усю поезiю сего раю.

Я прискорював ходу i помiчав, що в мiру того, як багатство старого замку прибувало, гора зливалася з краевидом, який я залишав за собою. Мене очарувала далечiнь долини за мною, я не видiв в нiй великого спаду, нi великоi висоти вгорi, на якiй стояв i любувався тим достроем.

Іду поволi, плентаюся мiж корчами, гублю дiйснiсть, минувшину i стаю легким, вiльним, а херувими осiняють мою душу такою поезiею, що плачу з утiхи.

Замчище мохом поросло, замiсть молодят в обiймах, рiснi повоi пригортають старi тесанi каменi. Зiлля i цвiти заховують пам’ятку молодостi, любовi.

Тiнню входив я з фасаду в мармурову глибiнь сiней, у спiралi тихих коридорiв й оглядав у тiнистiй величi саль свiтла, що вийшли з безсмертноi волi геройських душ i вернули так загадково, що годi вислiдити, звiдки тут взялися. Блудять по зчорнiлих портретах, цiлують фосфоричними устами хмарнi чола, яряться на порохнавих ложах, снуються в поблеклих нарядах по звiтрiлих мозаiках i хлипають, то витягаються пiд рiзьбленi склепiння вiконних каблукiв i майстерних касет стелi, мерехтять на камiнних китицях цвiту-винограду, а я все чую, що у тих свiтлах тлiе сила, яка постала з могучих душ, i з глибини тишини сну снуе правди смутку й вiчностi.

Виходжу поволi у такiм забуттi, у такiм духовнiм скупленнi, що не чую нi свого руху, нi вiддиху.

Ступенi пiдо мною виджу, як крiзь сон, зiлля найшло свое тепло у студенiм каменi.

Я опинився коло крайноi колюмни, кучерявi корчики розсипанi коло неi, очi перебiгли по широкiй пiдставi колюмни, i я заки розглянувся – застив на мiсцi, як вiд грому.

На краю пiдстави i я – i не я.

Струменi морозу прошибли мене й обняли залiзними обручами, я подався вбiк i полетiв стрiлою вiд замчища.

На бережку за корчами охолов страх, але те, що я видiв, опанувало мене.

Я прилiг до румовища й слiджу.

Таемничоi появи не видко, але в менi дрижить непохитна, глумлива певнiсть, що вона не лиш не ворухнулася з мiсця, але навiть не завважала мене.

Стежу пильно, довкола погода i така тишина, що нi листок не здригне. Пригадую собi, що нинi не видiв я ще нi одного чоловiка, нi звiряти навiть. Гейби увесь свiт вимер. Я дивився пильно д’крайнiй колюмнi i не мiг збагнути того, що зайшло. В ту мить, як схоплював я попередню хвилю, в ту мить пересилення мiж душевним скупленням, а зовнiшним забуттям вчув я, що дух менi займае, i виджу на камiннiй пiдставi ту саму постать.

Чоловiк закутаний в чорне, як вугiль, простирадло, сидить i глядить уперто перед себе, а його очi свiтять з пiдлоб’я так, що не видко зiниць, лиш блискучi бiлки.

В менi усталювалося пересвiдчення, що ся поява не знана на люднiм мiсцi, що ii виключне царство – се зачарованi урочища i самота старинних замчищ.

Чи се поет, чи демон – менi байдуже, мене цiкавила чимраз бiльше математична точнiсть сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкiнцi вiдчитав я в сiй появi цiлу необмежену мiстерiю незнаних синтез, майстерну аналогiю, живе доповнене старого замчища.

Нудьга налiтала на мене, я глянув знов туди, куди смотрiла уперто постать, i мене придавила знов грiзна тишина, приковала так, що я не мiг утекти, нi рушитися, лиш вгрiб пальцi в землю i тремтiв усiм тiлом.

У хвилi, як тишина дотулилася вiчноi мертвеччини i, як здавалося, настае кiнець свiту – зiрвався громом такий гураган, що я вдарив лицем до землi.

До мене долетiв регiт, я пiдняв очi й узрiв крiзь шалену метушню пiску i галуззя появу в бiсноватiм танцi, чорна плахта розвiвалася i мигала на голих кiстках, я замкнув знов очi i котився вдолину.

Як довго се тривало, не знаю.

Мене збудила знов звичайна свiжа погода.

Я встав i вздрiв перед собою широку лаву чорноi спустошеноi землi, видертоi великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.

І, не оглядаючись, пiшов я тiею чорною лавою.




БІЛИЙ КОНИК


Моiй дружинi Галi


Перекинулася моя жiнка бiлим коником, я сiв на нього, але голос сурм i барабанiв пригадав менi военний розказ, що маю iхати з iншими боронити чужоi вiтчини.

З лави кiнницi гурт за гуртом рушав вперед, мене обiймив неспокiй.

Прийшла черга на мене, мiй бiлий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ мiста, а коли я розглянувся, увидiв себе на розлогiм самотнiм степу.

Бiлий товариш похилив голову i працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очi в тiй пильнiй працi.

– Так мовчки ти все двигаеш нашу тяжку долю.

По дорозi стрiчали ми своiх. Однi пиячили, другi торгували й лiчили грошi, iншi вели сварку, хто з них найлiпший, i волочилися за чуби, а ще iншi йшли на прощу.

– Не буду займати iх, – сказав я.

– Так, так, – вiдповiв бiлий товариш, киваючи головою, i смутним бистрим зором вдивлявся в землю i працював ревно.

Опинилися ми далеко, виiхали на високу гору, а на горi була зачарована звiздочотня.

Я вибiг на самий верх до пiднебноi салi, притулився до найбiльшого дальновида i став смотрiти ген вдолину на те нове мiсто, в якiм менi доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед вiкiв порадила менi дивитися пильно на мури, дивитися рiк за роком в будуччину i шукати своеi посмертноi карти.

Перейшов я уважно, терпеливо тисячу лiт i не знайшов своеi посмертноi карти.

Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моеi жiнки на сiрих мурах великого мiста.

Перейшов спокiйно тисячу лiт i не знайшов смерти моеi жiнки.

Я похилився з горя, але вчув над собою гомiн отсеi правди:

– Чого ж хочеш? Ти – самотник, я – бiлий коник, про таких духiв нiхто не знае, не вiдае на сiрих мурах великого мiста.




ПОШТИЛІОН


…Мою невiрну дiвчину засватав iнший. Я був на забавi до пiвночi, а тут досвiта служба, спати не було часу; я вже трохи того…

Взяв я батiг i трубку, сiв на дилiжанс – i гайда в дорогу.

Вдосвiта ворожу звичайно, як менi цiлий день пiде, бо сонце дае життя на землi i невидющого веде за собою.

Того досвiтка туман банував над дiбровою на високiй горi, я дивився з уподобою на се i думав: «Так журба давить чоловiка i так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця i перебере мiру».

Приiжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловiлий, як би хотiв порадитися в чiм.

Видно, йому також заваготiло щось на мiзку i не дало спати цiлу нiч. Передавав менi урядовi папери, листи i пакунки, а в його очах снувалися нiчнi дивогляди.

Пiд самим мiстом увидiв я молоду пару: вона нагадала менi «мою» дiвчину. Була студена, як рання зоря взимi. Вiн в довгiм плащi i капузi. Повiв ii в лiсок.

В мiстi двi години спочинку, я повернув в шинок – клин клином вибити. Виходжу, порошить дощик, як марево, вулицями снуються люди, чи тiнi – менi однаково.

Сiв на дилiжанс, помахав батогом, конi бiжать самi, фiри уступаються; я притулився до кута будки i дрiмаю далi.

Крiзь марево повидiв я, що тiнi рухаються живiше, розказують собi якусь новину, – менi байдуже.

Нараз вскакуе до моеi будки молодий чоловiк в плащi i капузi, бере з рук трубку i зачинае грати. Я вiдразу полюбив його. Конi летять, як бiснуватi, сутолока розступаеться i глядить з дивом, а молодий чоловiк не грае, але чаруе душу. Грае про невiрну дiвчину, як завiв ii в лiсок i посадив мiж червоним маком сталевий кинджал. Слухаю тоi пiснi, з серця кров пливе, грудь вогнем сипле.

Коли я прокинувся, товариша не було вже при менi, довкола лиш пустi стернища.

Конi станули коло першоi стацii. На ганку дрiмав жандарм з настороженим карабiном, я ладив обрiк, одна лише думка снувалася менi з-пiд вечiрних брiв.




Василь ПАЧОВСЬКИЙ








12.01.1878, с. Жуличi бiля Золочева на Львiвщинi – 5.04.1942, Львiв

Навчався в гiмназiях у Золочевi та Львовi, пiсля чого вступив до Львiвського унiверситету. Виступивши за викладання украiнською мовою, невдовзi мусив перейти до Вiденського унiверситету.

У 1901 р. видав першу збiрку поезiй «Розсипанi перли», яку тепло привiтав І. Франко. Пiсля неi вийшли його драматичнi поеми «Сон украiнськоi ночi» (1903), «Сонце руiни» (1911), збiрки «На стоцi гiр» (1907), «Ладi й Маренi терновий огонь мiй» (1913). Був одним iз органiзаторiв лiтературноi групи «Молода Муза».

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни Василь Пачовський, як i Богдан Лепкий та скульптор Михайло Паращук, працював педагогом у таборах украiнських вiйськовополонених росiйськоi армii, а пiсля закiнчення вiйни був гiмназiйним учителем на Закарпаттi, що дало йому матерiал для поеми «Князь Лаборець» (1924), книги «Срiбна земля».

У 1933 р. В. Пачовський переiздить до Львова, багато пише й перекладае. Зокрема, створюе драми «Роман Великий», «Золотi ворота».




ЖЕРТВА МИСТЕЦТВА





І


Маляр сидiв у своему ателье i вiдмальовував iдеальну жiночу постать.

Як учитель малярськоi академii вiн пiзнав ii як свою ученицю. Вона була така нiжна в усiй своiй духовiй красi, що захопила його вiд першоi стрiчi. Вiдтодi, як тiльки входив до своеi робiтнi, вона ставала перед його очима, як з’ява, та всмiхалася до нього.

Була це молода дiвчина, ясна, як рожевий цвiт. Овальний ii вид окружало золото-кучеряве волосся, розсипане за точенi бiлi рамена. Над глибокими очними ямами спускалися на шнурочку чорнi брови до зморшки, що сумною задумою затiнювала яснiсть чистого чола. Хоч личко бiле та рум’яне пашiло, як рожа вранцi пiд росою, синiми глибокими очима виглядала незбагнута туга. На малинових вузеньких устах грала гiрка усмiшка розчарування. Шия, груди i цiла постать як виточена з мармуру. Прозирала з-пiд прозороi обслони i дихала якимсь притаеним життям, душу брала на себе…

Малював, добираючи фарб, знов замазував i нищив наложенi вiдтiнки… Досада брала його на свою несправнiсть, на фарби, на пензлi, на муху, що бринiла над вухом, на солов’я, що щебетав у клiтцi, на шум дерев, що лився пахощами крiзь вiдчиненi вiкна… Все йому було на завадi! Що не гляне на образ, а дiвчина так i смiеться до нього, так i дише, пестить його очi, цiлуе, душу бере на себе – а його, його твiр дерев’яний, сухий, без життя!..

Знов малював i серед працi не чув, як до робiтнi ввiйшла жiнка i станула йому за плечима. Висока, струнка, як тополя, з волоссям чорним, як циганка, а бiлим, як снiг, обличчям. Великi чорнi очi грали блиском, як зорi на свiтанку. Чорнi, як вугiль, брови стелилися дугами по високiм чолi, на скронях жеврiли матовi рум’янцi, вузько викроенi вуста аж смiялися кармазином. Шия, гей лебiдь, визирала з-пiд бiлоi сукнi i вiдкривала за прозiрчастою тканиною високi груди, наче рiзьбленi з пiни та алебастру. Круглiсть рамен доповнювала гармонiю постави iдеально збудованоi жiнки.

Стояла за плечима i дивилась, слiдила усмiх i запал очей свого чоловiка.

– Ваню, ходи на чай! – сiпнувши за рукав, промовила вона.

– Дай менi спокiй, пий сама! – вiдповiв нехотя артист.

– А що я сама? Ходи, подивитися, як менi добре в тiй сукнi!

– Добре, ага! – бубонiв неласкаво, мiшаючи фарбу.

– Е, ти не дивишся, подивись, ходи на чай!

– Не пiду, пий сама, не маю часу!

– Самiй нудно менi та й сумно!

– Я не забавовий смiхун, – вiдрiзав рiзко, – не маю часу, iди!

– Все не маю часу, так уже з тобою нi поговорити, нi з’iсти через ту якусь… – дорiкала жiнка.

– Краща менi з нею розмова, – вiдповiв уiдливо Іван, – в неi душа! Видиш, кiлько душi в тих очах…

– Така мавпа, – з досадою крикнула жiнка.

– Мавпа ти сама, iди геть звiдси! – І в нестямi скочив, мов ужалений.

– То менi життя, сиди, як у тюрмi, сама та й сама, а вiн сiв та й смаруе! Коби хоч що з того! Хто тобi що за те дасть?! От, краще малюй той образ до церкви, вже так довго ждуть… А вiн смаруе ту зводницю якусь!

– Ідеш менi звiдси! – крикнув люто Іван, вiдчинивши дверi.

Жiнка вийшла плачучи з кiмнати. Вiн сiв схвильований перед полотном i хвилину бубонiв пiд носом:

– То гадь, плазун, iдiотка!

Небавом успокоiвся, черкнув кистю об палiтру i дивився на портрет… Дiвчина так i смiеться до нього, дише, пестить його, цiлу душу вбирае у себе…

Непримiтно минають години, а вiн дивиться на неi.

Дивиться i туга проймае його, якiсь дивнi радiснi променi сипляться з очей, – вона така гарна, така гарна!

– Я чую тебе, чую, – говорить вiн до неi, – та як тебе змалювати? Що менi не дае вловити ту твою глибоку тугу за утраченим щастям?! Що е мiж нами, що дiлить нас, що, дiвчино кохана, зоре моя!

Дiвчина наче оживае, далi уста ii розхиляються i вiн чуе виразно:

– Твоя жiнка! Твоя жiнка!

Вжахнувся i подався взад. Дивиться – вона смiеться до нього, але не жива i не мертва – твiр мистецтва.

Встав з крiсла, став ходити по кiмнатi, в душi прокидаеться жаль до жiнки, серце окривае туга за самотою, туга за давньою волею, розростаеться, цiлу душу туманом сповила…

– Що вона робить? – блиснуло йому в головi.

Станув, вiдхилив дверi i тихо пiдiйшов через спальню в iншу кiмнату, якоi два вiкна виходили на вулицю.

Були вiдчиненi, в однiм хильцем оперта стояла його дружина. Навшпиньки пiдiйшов ближче – не плакала! Глянув у друге вiкно, дивиться – йде високий, рослий мужчина, славний лiкар, багатий на цiле мiсто. Високе його чоло, здоровий вус, бистрi очi i ставна постава були приманою для жiнок цiлого мiста, тим паче, що парубочив iще, та й багатир був.

Саме переходив попри друге вiкно i вклонився його жiнцi.

– Добрий вечiр! – промовив.

Вiдклонилась мовчки з вимушеною усмiшкою. Лiкар перейшов раз i другий раз повернув i знов…

«Чого вiн шукае пiд моiми вiкнами?» – подумав Іван.

Страшна думка скребла за серце. Саме як переходив коло вiкна, здавалось йому, що повернув очi на його жiнку. Слiдкував за ним – дiйсно: лiкар вiдвернувся лицем до неi i усмiхнувся.

Серце Івана гей жаром обсипало.

– Ганно! – вiдозвався глухо.

Не ворухнулась, мов не чула, ждала, аж пiдiйде до неi та й обiйме, припрошувати стане.

– Ганно, геть вiд вiкна! – крикнув суворо.

– Що, Ваня, що тобi? Такий голос! – заговорила з острахом.

– Вiдступись! кажу тобi, ти мене зi свiта зженеш! – очi загорiли в нього, як двi свiчки.

– Ваня, Ванечко, – защебетала солодко, – хiба ж я що? Я тобi неба рада прихилити!

– Не солодись, знаюся на тих солодощах, бiсова тварюко!.. – кричав несамовито Іван, падучи на отоману.

Припала до нього, як ясочка.

– Геть! – вiдтрунув ii, понурившись, як нiч; встав i вiдiйшов у iншу кiмнату. Жiнка припала до отомани, як збита лелiя, i захлипала гiрко.

Три днi не заглядав до свого ателье, а хоч i зайшов, думки його були далеко не при образi – забрала думки червона зависть та краплями гарячого олова скапувала на серце. Ходив, як хмара, а зазирцi слiдив, куди жiнка не повернеться; не говорив до неi нi слова, а очi його падали на кожний ii рух, падали на ii чудово рiзьблену постать i цiлували ii високе лоно, стан ii гнучкий i високий.

Вiн любив ii, ах! як вiн любив ii тепер, яким палким коханням голубив ii! Вона така красна, чудова, зоря його едина, – вона його любка, його!.. А прецiнь вона…

Три днi були з собою нарiзно. Третього дня не видержав, упав бiля неi i ревно заридав, як дитина.

– Ти плачеш?! Ваня, Ванечку, голубе мiй! Чого тобi? – залебедiла вона, припавши йому на груди. Обняв ii, приголубив до себе, так нiжно, так щиро, так дуже…

– Моя, моя Ганнуся, на вiки моя!

– Твоя, твоя, голубе мiй! Ти мене любиш? Любиш, правда?! – щебетала, променiючи радiстю.

– Люблю, дуже люблю, дуже!

– А чого так гнiвався на мене, чого так?..

– Я думав… – увiрвав, зiтхнувши глибоко.

– Що думав, скажи? Чому зiтхаеш?

– Що ти мене покидаеш, той… той доктор… – процiдив вiн тяжко, мов би його щось за горло душило, i захлипав.

– Що ти, Ваня? Я ж так тебе люблю, я нуджу свiтом без тебе. Коби ти знав, як менi тяжко, коли ти хмуришся, я люблю тебе на вiки!

Притиснув ii до себе, як мати дитину, i вона його палко поцiлувала.

Над ними стелилася оксамитна тиха, тепла, солодка нiч…

Тоi ночi зачалось життя в лонi Ганни, а вiчнi зорi дивились холодно i мерехтiли смiхом холодноi iронii над артистом, ..

Та вiн не видiв, вiн жив тодi, як звичайна людина. Три тижнi не заглядав до свого ателье, а все сидiв бiля своеi дружини. Встане рано, одягае ii, наряджае, ходить за нею, очей з неi не зводить… Пiсля обiду сяде та й гомонять обое, як голуби, а пiд вечiр iде вiн з нею в парк, граеться м’ячиком та смiшками розвеселяе.




II


Сходять непримiтно днi за днями серед насолоди. Аби нудьгу вiдiгнати, взявся за той образ замовлений до церкви. Принiс шталюги до жiнчиного покою, поставив, малюе Матiр Божу з дитиною. Жiнка дивиться, сяде на отоманi побiч нього та й шие, гаптуе – сорочки дитинi… От i мрiею в очах щастя: «Чоловiк такий добрий… вiн добрий, тiльки часом роздразнений чогось… як вiн любить ii, доглядае, наряджае, який добрий!.. Добрий батько буде! Коби хоч син прийшов, син! Такий маленький пустунчик, подiбний до батька… Зголубила б вона його, як ота Матiр Божа, – як з води рiс би! Бiгае по хатi, а мама – мама за ним, а вiн сховаеться, так i регочеться, перлами сипле!..

Скiнчив Іван образ, вiддав – усiм до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собi. «Так гарно зробив!» – думае вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усi.

Заплатили три сотнi – купив жiнцi футро i золоту брошку i ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всi у мiстi. От i вже готова, яка гарна! Убрав ii, нарядив, як паву, – провiв на прохiд: очi всiх бере на себе Анна, горда та пишна. Вона йому пiд стать, всi дивляться – така гарна пара! Вертаеться додому, ходить вона коло нього, пiклуеться ним, сама рада, щаслива, очi в неi горять, лице пашить, з радостi землi пiд собою не чуе.

Та не вiдгадае, хоч видить, який це знов смуток налягае на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само вiдiйде! А в Івана рiй радiсних думок знов вертаеться у незглиблену тугу – охопила його нова радiсть, озиваеться творча сила, чуе в собi голос: «Ти геть звiвся, ледарюеш, непотрiб ти, не творець!»

Узяла туга його серце з жiнчиноi кiмнати та й занесла до тоi коханоi красунi-дiв-чини, що жде на нього в ателье вже три тижнi. Та як пiти вiд неi, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жiнка що? Вона тут буде плакати, бiдна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неi найшлася, – треба заждати. Коби скорiше!.. Говорить вiн до неi та думка слова йому вiдривае, жаль i досада точать його серце… Не витримав три тижнi – вранцi пiшов i замкнувся у робiтнi з думкою не виходити, аж не скiнчить свого твору.

Сидить проти своеi красунi, а вона знову смiеться до нього, наче дише, пестить його очi – цiлу його душу бере до себе…

Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палiтру, розтягае фарби, розроблюе… малюе, справляе, вiдступае – дивиться на образ, то на свiй твiр… нi, де йому до оригiналу! Знов здирае фарби, затирае кольори, наливае вина до чарки, п’е i малюе…

Ідуть години непримiтно, а вiн iще нiчого не зробив. Сонце пiдступило пiд обiдню пору, до дверей хтось застукав.

– Хто там?! – гукнув, здригнувшись на крiслi.

– Я, ходи обiдати, – озвався голос жiнки.

– Дай менi спокiй, подай менi обiд сюди…

– Ще що! Хiба ти шлюб узяв з тою вiдьмою!

– Забирайся геть! – крикнув люто Іван.

Жiнка вiдступила. За годину принесла служниця Оксана обiд i поставила на вiд-сувальне вiкно. Та артистовi нi при думцi обiд.

Потягнув трохи не пiв пляшки вина i став малювати далi. Нiколи ще так багато не справляв, як нинi, – а все на гiрше та й на гiрше. Вiд обiду здавалось йому, ще погiршало, що було путне, це понiвечилось…

Став понурий та вражливий, як мiмоза.

О четвертiй годинi знов застукала жiнка.

– Ходи хоч тепер на чай!

– Забирайся вiд мене, – крикнув вiн.

– Та миршавiй собi там, я не торкну вже тебе! – з пересердям трiснула жiнка дверима в iншiй кiмнатi…

Аж пiдскочив на крiслi. Гадав iти на розправу та отямився, сiв назад i став знову малювати.

Та й тепер не йшло – досада його росла в розпуку, кляв себе, жiнку, образ, цiлий свiт…

Тепер здавалося йому, що жiнка забрала йому цiлий хист, забрала з душi все велике, всю справнiсть рук вiдняла… За тих три тижнi ледарювання перегризла все, що творило його вартiсть… Змiй, жiнка-пух!

Сонце сiло серед кривавоi заграви, засяло довкола, заливаючи пурпуровим свiтлом робiтню. Іван опустив руки, сiв на канапi проти образу, став пити чарку по чарцi, похнюпився i шептав:

– Сонце гасне, сонце гасне!

А як посутенiло, здавалось йому, що вже згасло його життя, велике, вартне життя.

Лежав, як камiнь, наче в домовинi…

Нараз зiрвався, обернув крючок – у хатi блиснуло свiтло. Проти нього дивиться його красуня i смiеться, дише цiлим тiлом.

Лице стало оживати, кiлькома почерками кисти викликав тайну, блистiли золотi розпущенi кучерi, дивились на нього сумовитi глибокi очi, яснiло високе чоло, пашiло бiле, рум’яне личко, як рожа, тiльки ще та усмiшка, та гiрка сльозава усмiшка, черк!..

Стук у дверi – кинувся як опарений.

– Чого, сновидо?! – крикнув вiн i одним почерком знiвечив обриси уст… Жiнка вiдiйшла – став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорiв – замрячив живий рум’янець.

За хвилину з живого обличчя красунi зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цiлi груди, жбурнув ним об землю i упав на канапу.

Нараз зiрвався i повiсив образ на стiнi.

Годинник чикав одноманiтно, цвiркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, мiсячна нiч шумiла зорями, а всюди так тихiсько, тихiсько…

Ось муха десь забринiла, перелетiла через кiмнату i сiла на лице його красунi…

А вона так i смiеться до нього, просить зiгнати ту мушку з погожого личка… Але вiн не мае сили руку простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокiйна, непорушна, чиста, непорочна.

Мушка злетiла – постать наче порушилась – виступае, сходить з образу – Боже, що це?!..

– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива i вiчна!

Забув ти за мене, сину гiр! Обкрутила клiщами крила твоi солодка змiя. П’яний ме дом закопуеш талант свiй! Скинь iз себе обiйми ii тiла, а то не прийду до тебе, не буду твоя нiколи!

Івана обняв страх. Стрепенувся i мерщiй кинувся у спальню. Було темно, у третiм покою блимало свiтло. Жiнка стояла у вiкнi, почула його кроки, анi ворухнулась, заговорила до когось знадвору:

– Що ж ви так пiд вечiр нудите свiтом, зорi лiчите!

– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохiд, – вiдповiв хтось.

– Годi, пiзно вже!

– А чоловiка нема дома?

– Та е, але заперся зi своею музою, не iсть, не п’е – а з нею воркуе, – говорила з натиском, знаючи, що це слухае ii чоловiк.

– То ви самi? Менi вас жаль, вийдiть…

– Я дуже радо, вiн собi, а я собi – але вже таки пiзно, хiба колись iншим разом, як чоловiк не вiдлюбиться вiд тоi своеi паперовоi ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловiка.

А вiн приступив до вiкна, остовпiв – це був лiкар.

Лiкар, побачивши його, вiдiйшов i не поздоровкався з ним, тiльки з жiнкою.

– Ганно, – крикнув вiн, – що це?!

– Га, що? – вiдповiла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…

Його очi загорiлися, як ножi вогню.

– З ким?! Чого вiн!..

– Милiший хто-небудь, як немова!

– Як ти смiеш?! – скричав Іван, бiлий, як стiна.

– Може, ще руку пiднесеш, бити будеш? Замкнувся на цiлий день, а я тут маю нiмiти зi стiнами?

Вiн цiлий аж трусився. Зiрвався з мiсця, вхопив за капелюх i вийшов. А жiнка плакала…




III


Була дванадцята година опiвночi, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своiй расi обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка i грав дику степову арiю. Цiла каварня театральних гостей звернула очi в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловiка.

Був це 30-лiтнiй мужчина. На його головi волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолiя. Уста вузькi, кругло витятi, жiночi, грались демонiчною усмiшкою, тiльки щоки вiдбивались на бiлому, холодному обличчi… Вiн затиснув щоки i рвав малою, майже жiночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грае циган.

– Хто це? Хто це?! – питалися гостi.

– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вiвтарi, – говорила синьоока блондина в елегантнiй сукнi, прихиляючись до безвусих товаришiв свого стола.

– А-а, то вiн? Видно, що незвичайний чоловiк, коли змiг сотворити такий твiр, – сказав один з акторiв.

Небавом його iм’я було на устах усiх. Вiн не чув на собi зору людей, тiльки слухав, як грае циган, i дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арiю.

У диких тонах музики причувався артистовi якийсь шалений шум вiтру, клекiт, свист, рев, боротьба могутнiх стихiй. Пiднялися думи в його душi, як хмара, росли, як вiтер, розкуйовдались, як завiрюха, блискали громами, шумiли гураганом, трясли небесами, звiздами стрiляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвiтнiй виставi. Блиснув перед очима та став як живий мiнитись пiд такт шаленоi музики:

Широкий степ без краю, тiльки на одному краю гори синiють. Вiтер гуляе та свище. От, несе два орли попiд небесами… Два орли впали – один чорний, другий бiлий, упали та й б’ються, аж летить пiр’я – котрий буде переможець?!

Чорний орел бiлого з нiг валяе, топче ногами, груди розбивае, рине кров чорна.

Ой той чорний орел переможець!

А орел чорний та червону кров мае i дуже кривавий, хоч вiн переможець!

Циган вiрвав – артист стрепенувся.

– Грай ще! Маеш п’ятизолотник, грай! – крикнув вiн, кинувши золотом на мозаiковий стiл.

Циган заграв знов, та вже сумовитоi пiснi, не тоi понуроi, як шум нетрiв, а тихоi, як вода у степовiй рiцi.

Івановi пригадалась пiсня десь мiж людом перечута:

Ой на степу двi зозулi пали та й сiли, то двi дiвчини, чорна та й бiла, залебедiли, самi собi смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…

Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету i його жiнка, обi кривавi – Боже, що це?!

– Досить! – крикнув вiн, кинув п’ятизолотник кельнеровi, вхопив капелюх i вибiг з каварнi.

– Не побореш, нi, не побореш ii, вона безсмертна, а ти що?! Тiло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.

Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка вiдсунула засуву.

– Панi сплять!

Побiг до своеi робiтнi, блиснуло свiтло – образу не було на стiнi – насерединi лежала перевернена шталюга. Задзвонив на наймичку. Прибiгла блiда старенька.

– Де образ? – гримнув суворо.

– Я не знаю, – прогомонiла Оксана.

– Брешеш, ти знаеш, зараз говори, де образ? Що зробила панi з образом, – скрикнув вiн несамовито.

– Та панi спалили!

– Що? Спалили?

– Порубали на куснi i спалили!..

– Геть!

Упав без сили i закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камiнну опоку. Побiг як скажений до спальнi. З робiтнi крiзь вiдчиненi дверi упало свiтло на блiде обличчя Ганни. Кинувся до неi:

– Вставай, котику скажений, досить нагрiла тiло, вставай!

Жiнка з острахом прокинулась.

– Чого хочеш вiд мене?

– Чого я хочу? Не твого тiла! Де образ?!

– Який образ?! Я не знаю, дай менi спокiй, п’янюго!

Кинувся на неi, як звiр шалений.

– Я – п’янюга? Але ти, бiсова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собi остання… але до святоi речi тобi зась!

Стягнув ii з постелi на землю. На бiле тiло сипалось довгим стовпом блiдаве свiтло з ателье i цiлувало лоно точене з мармуру.

Ганна трималась цiлою силою прибiчки лiжка i стогнала. Вiн вiдiрвав ii i жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неi i придавив колiном бiлi груди…




IV


Сонце звертае з пiвдня над диким гiрським провалом. По однiм боцi зеленою стiною пiдiймаеться з провалу на гребенястiй горi темний бiр. По другiм боцi провалу станула висока скельна стiна, завершена чатинним лiсом. А на днi пропастi котиться з гуком i шумом зелено-бiла рiка. На серединi стiни до одноi каменюки причепилася береза. Пiд нею сидить Іван, блiдий як смерть…

Його волосся покудовчене та запорошене свiтиться вiд поту, на чолi зарисувалася глибока зморшка – тiльки очi дивно свiтяться…

Вiн дивиться в пропасть. Вода розбиваеться по бовдурах i вивертах бiлою пiною, паде вгнутими водопадами, вiдкачуеться спiненими валами вгору i взад та розпливаеться зелено-бiлим шумом на глибiнi, мiниться до сонця. А сонце прище огнистими iскрами, пестить золотим свiтлом розбурхане плесо, красить воду смiхом золото-цвiтним. Смiеться до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев вiдбиваеться вiд скелистоi стiни i несеться на темний бiр, розливаючись жалiсним шумом по лiсовiй глушi. А з темних нетрiв щось наче стогне, жалiбно квилить, iде по лiсi i плаче…

А рiка так шумить i шумить…

Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибiнь пiд водопадом. Йому здаеться, що звiдти виходить той плач, вода розбиваеться об каменистi звали, в нiй товчеться об камiння щось живе, людське, побите, покривавлене i плаче з пiнявоi хвилi… І стелиться той плач до нього по спадистiй скелi, чiпаеться за бур’ян, що вихопився з-пiд камiння, повзе вгору по моховi, драпаеться на камiнний виприск пiд його ногами, лягае на його душу та й тягне його за серце…

А вода так шумить i шумить…

Тягне його до тоi води, до тоi крутежi осрiбленоi шумом. А з неi викочуеться хвиля, пiниться живою струею, мiниться веселкою, бiла та ясна, звиваеться пiд ударами об камiнь, як жива людина. Ось i виринае з пiни бiле тiло, жiночi груди, личко… личко його жiнки!

Закрив очi руками i впав на камiнь.

В очах його потемнiло, – знявся рiй дум над головою, закуйовдився чорним снiгом i надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягаеться коло його, розливаеться клекотом, його тiло облите довкола срiбною пiною. А з неi виринае якась бiла рука, бере його за серце i тягне до води.

А вода так шумить i шумить…

Що це? То його дружина – така ясна та бiла тягне його до себе серед срiбноi пiни та шуму! Притягае його раменами до свого тiла бiлого, як снiг, обкручуеться коло нього, як вуж, i лоскоче смiючись, залоскотала його з пожадливим реготом, вп’ялилась в уста гарячими устами, як п’явка, i несе його, несе кудись пiд воду!..

А вода так шумить i шумить…

Хвиля носить ними повз наiженi кременистi гребенi, ударила його грудьми об камiнь, трiснула головою об скалу, а жiнка все смiеться, така рада, втiшена, несе його щораз глибше i глибше пiд воду.

А вода так шумить i шумить…

Вiн покривавлений вириваеться з ii обiймiв, та жiнка держить його цiлою силою. Ослаб, знесилений опустив руки i пливе безсильно в ii раменах у море темне – як нiч, незглибне – як свiт, холодне – як могила…

Прокинувся, був увесь у водi, зiрвався, протер очi – було темно. У горах шалiла буря, дощ лив, як з вiдра, з темного неба. Глухий бiр гудiв понуро, а в пропастi ревiла рiка серед трiскоту дерев i грюкоту камiння…




V


На другий день вже високо пiдбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправцi городами з залiзницi додому.

Страшний був – перемоклий, похилений, а на обличчi ввесь чорний. Як злодiй пiдкрадався до мiста, ховаючись вiд стрiчi з людьми, стежками через вiльшину доходив пиняво до свого саду. Опинився бiля звалу пiд базником посерединi саду, що зеленiв городиною, аж свiтився до сонця. Поглянув на камiння визбиране пильно жiнкою з грядок i призадумався – аж дивиться: сидить мiж камiнцями здорова гадюка, аж iскриться до сонця своiм зигзаковатим хребтом… Усмiхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засмiявся!

Мерщiй кинувся в сад, перебiг до малоi веранди, вiдчинив своiм ключем вiтальню i ввiйшов тихцем до ателье. Зняв клiтку з соловейком i вибiг. Вiдчинив ii i випустив пташку з усмiшкою дивноi вiдради.

– Лети, лети на волю, спiваче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!

Пташка вирвалась, пурхнула i сiла на галузку вишнi, розглянулась, затрiпотала i стрибнула вгору понад сад. А Іван пiдкрадався, як кiт, край базника до купи камiння. На каменi ще сидiла гадюка. Кинувся, як блискавка, i прибив ii клiткою. Засичала, напнялась, звинулась i цiлою вагою свого тiла метнулась у порожню клiтку. Без нiякого остраху з поспiхом зачинив Іван клiтку i поставив на землi.

Звiрюка кидалась у клiтцi, шипiла, кусала, пiнилась…

Виймив з кишенi хустку, перестiбнув через верх, зав’язав ключку i вхопивши за неi, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крiзь кущi порiчок та агрусу. Гадюка кидалась у клiтцi, а далi, знесилена, впала на долiвку клiтки та й свiтила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе:

– Завiшу тебе в кiмнатi, дивися, учися, спiзнай, хто ти!.. Поки ти в клiтцi – лагiдна, як ласичка, а як вийдеш поза стiну, кусаеш!..

Увiйшов крiзь вiдхиленi дверi навшпиньки через вiтальню до ателье i задержався пiд дверима. Почув стогiн – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала i плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клiтку i засоромився.

Пiдiйшов до вiкна i з цiлою силою жбурнув клiткою у квiтник.

– Я навiжений, навiжений! – шептав до себе.

Вiдвернувся вiд вiкна – очi його впали на стiну, де був образ його красунi.

Наче хто проткнув нiж пiд його серце, знов бризнула кров iз засклепленоi рани – знявся в нього давнiй жаль до Ганни, великий жаль…

Вибiг з хати як одержимий, перебiг через сад i помчав садами у темну вiльшину, як ранений звiр.




VI


Була пiвнiч. Небо чисте – iскрилось золотими очима над сонним мiстом. Лампи у мiстi погасли. Де-не-де свiтила лампа на розi вулицi. В садах тихо, сюрчали коники та й тi притихли. В маляревiй хатi блимало свiтло i ясною смугою падало в садок.

Крiзь кущi вiд садiв кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освiтленi вiкна. Пiдiйшов пiд саме вiкно i глядiв блiдим лицем всередину спальнi.

Над лiжком сидiла наймичка Оксана i дивилась у блiде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, блiденька та спокiйна, наче сонна, мабуть, засипляла. Їi блiде обличчя викривилось край уст рисою великого терпiння, але було лагiдне, безмежно добре та невинне.

Легко застукав до вiкна. Наймичка встала i вiдчинила дверi вiд веранди.

– Що там панi? – прошептав тихо.

Наймичка глянула на нього блiдого, аж у долонi сплеснула.

– А пановi що? Так змарнiли, аж пожовкли!

– Пусте, що коло панi?

– Та захорiли дуже, цiлий час стогнали, вчора i нинi, я прикладала зимнi обклади – трошки легше вже стало, цiлу нiч не спали та й заснули недавно, тiльки все марять крiзь сон… гарячка така!

– А кликали доктора?

– Та де, панi не хотiли.

– Чому?

– Та вибачать пан, дуже синцi та й стидно.

«Гм, жiноча причина!» – подумав вiн, усмiхаючись гiрко.

– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!

– Не треба!

– Та як? От якби панi збудилися та й не спiзнали би, згризлися би… Цiлий час за паном питали, чи не прийшли. Чи не пан нинi були, хтось був у вiтальнi i лишив дверi навстiж. Панi казали, що то пан та й дуже iх узяв жаль. Обiд розпорядили щонайлiпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть iсти?.. Чому би нi? Голоднi! От я принесу… принести, прошу пана?!

– Нi, маете чорну каву або чай?

– Є, чому ж би нi, е одно i друге! – говорила стара i почимчикувала до кухнi.

Іван присiв край лiжка, сперся обома руками на прибiчки лiжка i похилився над дружиною. Слiдив кожний ii рух, кожний вiддих, кожну жилку на алабастровiм тiлi. Узяв за руку, слухав ударiв живчика, потримав долоню на бiлiм чолi…

«Гарячку мае, – подумав, – янгол мiй, чого ж я тебе так знiвечив, скарбе мiй найдорожчий?»

За хвилину внесла наймичка чай i чорну каву.

– Де поставити пановi, тут чи там? – показала головою на робiтню.

– Поставте там пiд дзеркало i можете йти спати!

– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала вiдходячи.

Іван не слухав ii слiв, задивлений в обличчя хвороi дружини.

Жаль великий прокинувся в його душi. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з пiни морськоi зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу ii краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дiвчиною, на дорiжку виходила назустрiч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землi i слухала, чи не iде, вiтром пересилала любощi своi до нього…

Молив ii душею, прохав вибачення в неi поглядом:

«О, люба моя, я вже вернуся до тебе i назад стану той давнiй. Зорiеш ти красою мiж моiми гадками, пишна голубко моя, зоре моя едина!..»

Оттак летять в його душi думки та скиглять, як чайки голоднi пiд вiтер. Зiгнувся з розжалля до ii нiг i заридав тихо…

Гасли зорi, свiтинiло небо, займалось на зазiр, а вiн сидiв коло неi, хоч був утомлений до упаду. Пив безупину, спрага пекла його горло – випив чай з ромом, каву, вино, далi став пити сам ром…

Ганна лежала блiда, аж жовта, час до часу зiтхала глибоко, марила крiзь сон та стогнала:

– Вiдiрвала вiд серця, його вiдiрвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згорiла, пекло тобi?! Вiн мiй, мiй, я його вже не пущу, вiн мiй, тут коло мене малювати буде, не вiдбереш менi його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!

Анна кидалась на лiжку, скинула зi себе ковдру, бiле ii тiло, як з мармуру, так i кинулось артистовi в очi своею незвичайною яснiстю i класичними лiнiями. Скiльки не мав вiн перед очима чудових модельок та класичних фiгур, нiяка не була такою красунею, як вона, нiколи ще не видiв вiн такоi чудовоi будови жiночого тiла.

«А все ж в цьому тiлi нема духа, нема високоi душi, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати ii в форму. Як ii навчити, як пiдняти ii вверх, як вдихнути душу в те тiло!»

Для цього тiла вiн покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до iдеалу i малюе образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!

Засмiявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось i загорiлось ненавистю до жiнки. Перед очима станула чорна пропасть забуття – вiчного, безiменного…

«Страшно, як страшно так умерти! І вiн не блисне навiть, як метеор, вiн, що мiг бути творцем, вiдкривцем духових тайн!

Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не мае свого «я», вона слiпа, не видить ясних зiр, щойно по смертi, може, побачить, натхнеться духом вiчностi, щойно по смертi!»

Думки його бiгли, як хмари в бурю, гомонiли, грали, блискали. Нараз блиснула одна – аж струснувся, голова пiшла ходором, вдивився в одно мiсце, як заклятий…

– Геть звiдси, геть! чого мене давиш? – застогнала жiнка на вид якоiсь сонноi прияви. – Іди, iди, не можу стерпiти твоiх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, вiдриваеш вiд мене!.. Грiх, грiх!

Іван слухав з великим напруженням ii слiв, аж його обняв страх.

– Невже вона щось бачить? Невже вона чуе, що я задумав?!

У хатi стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнiтила йому голову…

Дивився в порожню, як навiжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.

З долiвки виприснув стовп свiтла, перед ним станула вогнем обсипана бiла тiнь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, i сяяла, аметистовим то рубiновим свiтлом мiнючись.

Іван закрив очi i припав до долiвки, а над ним говорив глухий пророчий голос:

– Чому покинув еси храм свiй i перейшов у домовину духа? Початi i ненародженi дiти твоi плачуть за тобою i кличуть тебе!

– Чи на те винiс я тебе з самого дна на крилах своiх, аби забув ти на храм свiй, дiйшовши до стоку гiр?!

– В раба часу i матерii змiнився ти i п’еш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жiнкою, якiй служиш, – лиши ii i вертайся за мною в гори, не надiйся вiд неi нiчого кращого вже!..

Голос занiмiв, тiльки шум пiшов по кiмнатi. Іван пiдняв очi – з яснояви нi слiду…

– Ох! – стогнала Ганна. Вiн глянув, чи не збудилась – та вона спала камiнним сном, як сон-трава по бурi, яснiла, як мармурова статуя, вабила красою свого тiла, як Єва яблуком розкошi.

– Лиши ii i вертайся в гори! – повторяв слова артист.

«Не пущу його, не пущу, вiн мiй!» – шибнули йому в головi слова, вирванi крiзь сон з глибини душi Ганни.

– Не пустить, га-га! – зареготався вiн демонiчним смiхом. – Не пустить, доки буде жити!

– А якби… – прошептав змiненим суворим тоном. На блiде його обличчя висунулась понура тiнь – знов заблиснула та сама думка i в кiнцi заграла з незвичайною рiшучiстю.

– Так, мушу!.. Для неi лiпше i для мене…

Зимний пiт облив його чоло. Зiрвався i глянув мимовiльно до дзеркала.

– Роби скоро! – гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст i вибiг з кiмнати в сад. На небi на свiт займалося, меркотiли зорi, прижмурюючи своi блiдi очi. Одна заблимала, заяснiла, пiрнула в безмежну глибiнь сизоi блакитi – i згасла в очах артиста.




VII


У саду вхопив клiтку i несе – станув на стежцi.

Хтось iшов за ним! – нi, тихо скрiзь, нiхто i не шершне. Ступив два-три кроки – нi, хтось iде! «Га, то моi кроки», – подумав. «Іде, щось, трiснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Пiдiйшов до дверей, ступив на схiдцi, станув – скрiзь тихо. Щось свiркнуло – цвiркун збудився в травi. Тихо, аж тиша б’е в вуха…

Вiдчиняе дверi – скрипнули i його серце застигло на мiсцi.

«Чого я? То дверi!» – отямився вiн. Увiйшов у кiмнату, як кiт, i станув, як злочинець. Гадюка збудилась i кидалась до свiтла, Ганна застогнала, зiтхнувши глибоко.

Не чув нiчого, одна думка вразила його: «А наймичка?»…

Поклав клiтку й обшарив навшпиньках iдальню, слухае – Оксана спить у кухнi. Вернувся i зачинив дверi.

Пiдiйшов до Ганни i похилився над нею, – слухае, як спить; приник до ii лона, а серце гомонить, б’еться в грудях! А його серце затрiпотiло i застигло, анi чичирк!..

Тiльки ii серце б’еться i кров’ю шумить…

Як блискавка, кинувся до клiтки, тремтячими руками вiдчинив дверцi i безпри-томний приложив ii до вiдхиленоi ковдри.

Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки i шмургонула пiд ковдру.

Іван побiг до вiдчинених дверей, з веранди скочив у сад i кинув клiтку мiж кущi…

Вернувся без пам’ятi, глянув у дзеркало, втiкав через покiй, не озираючись, до свого ателье i впав на канапу…

Тремтiв на цiлiм тiлi, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, однi одних побивали: «Пiти вiдкинути звiрюку, чи нi?!..»

Приступив до дверей, приложив вухо i слухав – холонуло серце, – тихо, хоч маком сiй.

– А-ах! – рознiсся страшний крик з iншоi кiмнати.

Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вiкна.

Вернувся, припав до канапи, закрив очi, немов би спав.

В ателье вбiгла налякана Оксана:

– Ой пане, вставайте, панi страшно захорiли! Скрикнули з просоння, здавалось iм, наче щось вкусило…

Іван насилу подався в кiмнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очi ii горiли вогнем, дивилась на нього довго i глибоко, наче цiлу душу пронизувала, не мiг видержати ii зору. Опустив повiки, звiсив голову на груди.

– Що вам, панi? Успокiйтесь! – зацитькувала Оксана.

– Я мала страшний сон, такий страшний, – говорила Ганна тихим болючим голосом, – не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потiм лягло на мене щось таке тяжке i мучило, якийсь дужий красень. Тiльки я не могла йому дивитись у вiчi, така яснiсть била йому з лиця… І вiн кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло менi попiд груди i вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу вiдiрвала його.

– Як болить! – лебедiла Ганна, стискаючи рукою закритi груди. Лице ii викривилось болiсно i видалось йому дивно гарним. В очах засвiтилися сльози i тремтiли на довгих чорних вiях, по чолi пересунулась зморшка i надихала лице виразом глибокоi задуми, бiлi личка спалахнули блiдим рум’янцем i спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неi i слiдив кожний ii подих.

Здаеться йому: та гадюка втекла пiд його серце, обвинула його, стиснула i смокче його кров. Не видержав – припав до нiг своеi дружини, ляг серед постелi i закричав розпучливо, тремтячи на цiлому тiлi:

– Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зi свiта згладив, Ганнусю!

Жiнка аж на бiль забула, видивилась на нього остовпiлими очима та й прошептала:

– Та чого ти, Ваня, чого?..

– Вибач менi!

– Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна – гадюка!

– Гадюка, гадюка! – залебедiв трохи не божевiльно Іван, обгортаючи ii ноги. Ганна гладила його по чорнiй кучерявiй головi бiлою, як снiг рукою, i мовила глибоко рознiженим голосом:

– Я провинилась, я не щирувала, через неi тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!

– Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!

– Не хочу, Ваня, – молила Ганна, цiла мiнячись, щораз сильнiшим голосом, – не хочу його видiти на очi, не говори менi того слова «доктор», не кажи, вiн мене зi свiта збавив, щастя наше забрав, – не хочу, не хочу!

– Другого, iншого, якого-небудь!

– Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич – не хочу нiякого, згину тут, а не хочу, – цiла позеленiла i стала бити ногами.

– Мiй Боже, мiй Боже! Але ти не знаеш!..

– Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити – клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не рiж мого серця! – стала кричати божевiльним криком i вибухнула нагальним плачем.

Іван став ходити по кiмнатi, як божевiльний, ломив руки, гнувся до землi, лементував, рвав собi волосся на головi, а далi став головою бити об мур…

Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи ii, та слова ii падали, як шум листя пiд рев бурi.




VIII


На третiй день пiсля смертi Ганни була понура вiтряна нiч. Дощ бив об шиби вiкон i свистiв глухо. В кухнi блимало свiтло – на лавi сидiла Оксана i говорила до Катрi, що прихилилась до неi:

– Де вже там доктор помiг би на таку болiсть, що йде вiд серця, серця не вгамуеш. Плакав, як дитина, на руках носив ii, i духа Богу вiддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собi вiзьмеш, ще коби дитина по менi була, а то зi мною пiде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самоi землi та й божився i цiлував, по ногах цiлував, слiзьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довiку не забуду!»

– Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немае!

– А прийшов з похорону, Бог вiсть, що з ним сталось, онiмiв, гей камiнь. Вже й на похоронi коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не iв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить…

– А ви ж там заходили до нього?

– Де ж би, боюся, страшно чогось!

– А вiн же свiтить там?

– Та нi!

– Ой падоньку, а як би так небiжка…

Вiтер задзеленкотiв шибами.

– Во iм’я Отця i Сина i Духа Святого! – хрестилася Оксана i припала до Катрi.

Рясний дощ сипнув по шибах малого вiкна, в сусiдствi десь завили пси.

Лампа блимала, а обидвi жiнки, притуленi до себе, тремтiли i хрестилися.

Минула страшна третя нiч, минув день – Іван не виходив iз вiтальнi. Оксана ходила з Катрею пiд дверi, кликали, стукали до дверей, нiхто не обзивався… Ходили попiд вiкна – вiкна були заслоненi.

Пiд нiч находив на них iще бiльший страх, не зажмуривши ока просидiли у вiчнiй тривозi. На третiй день пiд вечiр знов пiшли обидвi пiд дверi i кликали, кричали, а далi стали з усiеi сили стукати.

– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідiть вiд мене!

Страшний був голос. Поглянули нiмо на себе i вiдiйшли тихо.

Прийшла нiч, вибила пiвнiч. Пiвнi пiяли, а з вiтальнi ударив гомiн. Заскварчав ключ, скрипнули дверi, в ателье блиснуло свiтло – у ньому стояв Іван, як демон пустелi.

Страшний був, блiдий, наче роки пережив за три днi – посивiв, як голуб.

Пiдняв шталюгу i став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кiлька обрисiв кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янцi спалахнули ще бiльше, – а очi ще бiльше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.

З-пiд кистi виходила жiноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далi обриси тiла. Щось трусило його рукою, обличчя пашiло не радiстю, а якимсь незвичайним духом, в якому була i найвища втiха i найбiльше терпiння. Малював, i з привички кинув оком на стiну, де був колись образ.

Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тiнь.

– Хто ти?! – крикнув.

– Я прийшла до тебе, малюй мене!

З тiнi злетiла чорна обслона, i з портрету виринула бiла висока постать, обкинена прозорою тканню, тiльки з прислоненим обличчям.

– Вiдслони лице, хто ти?

– Як змалюеш тiло, вiдслоню. Малюй!

І вiн став малювати якби примушений дикою силою, – постать росла йому пiд руками, яснiла, блистiла, дихала життям. Страх його перемiнився в страшну радiсть, доходив до шалу, руки тремтiли, не тямив себе…

Не стямився, а вже тiнь вiдслонила закрите обличчя – став його малювати.

З його бiлого замлiлого лиця виглянула туга за утраченим щастям, зморшки на яснiм чолi розгладилися. З чорних великих очей блиснула незаспокоена жадоба пiзнання…

Кiнчив свiй великий твiр. Коли гляне – очi! великi чорнi очi?! що це? як?! Чорний волос?!.

Кинув оком на тiнь – перед ним стояла – мертва жiнка!

Усмiхнулася до нього невимовною приманою i щезла – тiльки глухий вiтер знявся вiд неi стовпом дивного шуму…

А у стiни наче хто кинув дикий страшний регiт. Той регiт ударив його в лице – вiн подався взад, завадив головою за постамент, – фiгурка Бакха захиталась, впала йому на голову i смертним ударом у живчик прибила його до землi…


* * *

Неоцiнений його образ, як безсмертний твiр мистецтва продали на виставi за сотню тисяч i поставили на його гробi величавий пам’ятник.




Євгенiя ЯРОШИНСЬКА








18.10.1868, с. Чунькiв на Буковинi – 21.10.1904 с. Рiдкiвцi, там само

Закiнчила шестикласну школу у Чернiвцях (1882), ткацьку школу в м. Фрай-денталi (Австрiя, 1899). Вчителювала в буковинських селах, записала пiвтисячi народних пiсень. Була активною дiячкою жiночого руху. Друкуватися почала 1886р., публiкувала статтi й оповiдання в рiзних журналах.

Творча спадщина Є. Ярошинськоi складаеться з трьох повiстей («Понад Днiстром», «Перекинчики», «Рожi а терне»), кiлькох десяткiв оповiдань, нарисiв, творiв для дiтей, фольклорно-етнографiчних розвiдок та перекладiв.




СМЕРТЬ ЗА ЖИТТЯ


З кождим днем побiльшалася хороба молодоi жiнки. Кликано рiжних лiкарiв, кождий записував щось iнше, а хора блiдла чимраз гiрше.

Лiкарi хотiли дiйти разом того, чого кождий iз них осiбно не мiг дiйти. Скликали конзiлiюм, при якiм кождий твердив щось iншого. Вкiнцi розiйшлися, остався ще лиш один молодий лiкар. В нього були iншi намiри; його частi вiзити не вiдносилися лиш до самоi хороi.

Родичi хороi ходили в другiй кiмнатi i ламали руки. Їi муж сидiв iз сумним лицем бiля лiжка. Недалеко нього стояла при вiкнi молода дiвчина з уперто затисненими устами.

– Боже, – говорив опечалений батько, – моя донька ще така молода i мусить умирати! Чи не лiпше було б, щоб я старий, немiчний, вiддав своiх пару днiв за неi?

– О, моя бiдна, дорога жiнко! – застогнав муж i вибiг плачучи з кiмнати.

Дiвчина змiрила родичiв спiвчутливим, а швагра погiрдливим поглядом i приступила до хороi.

– Скажiть, – шептала до лiкаря, – скажiть, що буде з нею?

Не знати, де дiлась iз ii лиця та упертiсть, що так вiдтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собi. А тепер той тремтячий ii голос, що мав у собi так мало добродушностi, а так багато доброти.

Вона погладила хору по лицi.

– Яка блiда, – сказала нiжно, – вiдколи ii дитинка прийшла на свiт, вiдтодi не стало в неi здоровля.

Свiчка, що стояла на столику, освiтила ясно лице дiвчини. Лiкаревi здавалося, що вiн не бачив кращих очей, як у неi.

– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажiть, що буде з сього?

Вiн мовчав.

– Нi, нi, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати ii. Борiться з нею, з тою страшною смертю.

Лiкар склонив сумно голову. Ще нiколи не зворушила його жодна сцена при лiжку хороби так, як ся. А не раз видiв вiн бiльшу розпуку, гiрше горе.

– Я буду сидiти коло хороi, – сказав тихо, а по хвилi додав острим лiкарським голосом: – Але прошу, аби всi вiддалилися звiдси, i ви, панi. Як хорiй ще що може помогти, то хiба спокiй.

Вiн був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лiкар, що не помагае там, де помочi вже не потрiбко. А що вiн робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дiвчини: «Борiться з тою страшною смертю» прикувала його до мiсця. Вiн почув у собi силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який вiщував би побiду.

Хора перевернулася на бiк i обернула до нього лице, на яке налягли похмурi тiнi, що вiдповiдали йому на його заходи. Дихнула тяжко кiлька разiв i скiнчила.

Вiн хотiв бiгти по родину, та в тiм отворилися дверi, i влетiла молода дiвчина.

– Скiнчилось! – стогнала розпучливо, – скiнчилось!

Лiкар покивав головою.

Вона приступила до мертвоi i дивилася на неi з сумним усмiхом. Нараз пiрвала ii злiсть.

– Дивiть, дивiть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядае! О яка смерть гидка, яка брутальна!

Лiкар видивився на неi так, як би хто дивився на свою душу, коли б тiй пройшло на думку в людськiй постатi стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смертi те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злiсть, обурення проти брутальностi природи.

– Ольго, – сказав лiкар, – Ольго!

Вона не завважила, що вiн називав ii по iменi.

– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося цiле життя! Нащо покриваемо гарними матерiями те, що колись так мае виглядати? Чому не соромимося дивитись однi другим у лице, яке мае бути колись зiгниле. Не дивiться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.

– Ольго, – сказав лiкар, беручи ii за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рiвнi злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маемо лиш трохи часу, щоб собi з любов’ю подивитися в очi. Та не всi пiзнають те, не всi видять, що пiд рожами схована гадина, яка мусить укусити кождого. І один другого ображуе, тручае, пхае в зуби тiй гадинi. Замiсть скупитись у любовi, роздвоюються в ненавистi. Я слiдив бачно все, я вiдчуваю все i тому блуджу свiтом самiтний… i Ольго, я люблю вас, Ольго…

Дiвчина, що слухала, мов зачарована, його слiв, вирвала тепер своi руки з його.

– Фе, – крикнула, – i се кажете ви менi перед сим трупом!

Лiкаревi видався сей крик якимось патетичним, i дiвчина, що займала його гак досi, видалася йому такою звичайною.

– Простiть, панi, – сказав, – я не мав намiру вiдограти тут мельодраматичноi сцени.

Вона глянула остро на нього.

– Ви гадаете, що я думала про величнiсть смертельноi постелi, – сказала придавленим голосом. – О нi, я думала про щось страшнiше. – Вона замовкла, мовби не мала вiдваги говорити дальше. А потiм шептала поволi, мов признаючись до чогось злого, поганого: – Я думала про страшнiшу смерть, про смерть за життя. – Вона показала на умерлу. – Видите, – сказала, – се здаеться менi комедiею, яку виводять на сцену, щоб заховати форму. Серце моеi сестри було вже мертве, коли билося ще, а той мужчина, якого ви бачили тут, носить також уже спорохнявiлi чуття в своiх грудях. Я знаю ще страшнiшу смерть, а се – смерть за життя.

– Любов, – сказав лiкар, – найвище або найнижче слово. У вас сильна душа, Ольго, ви не заведетесь у життю. Чи хочете подiлити його зi мною?

– Нi, нi, – сказала дiвчина, – в сiм не поможе нi сила душi, нi благороднiсть чуття, нi характер. Ся умерла й ii муж не були тому виннi, що прийшло само вiд себе. Вони не були низькими, пiдлими, вони не розв’язували зв’язь своiх сердець. Се прийшло без них, се прийшло проти iх волi. Се приходило з дня на день, iз години на годину. Се було велике вмирання душi, за яким слiдуе мале вмирання тiла. Та я не хочу сього видiти, як менi хтось стае з дня на день байдужiшим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвiте в менi нiщо таке, чого зiв’яле, опале листя тиснуло б, давило б потiм мою душу. Я ненавиджу смерть у кождiй постатi. І маю ж бачити те повiльне вмирання в чимраз зимнiшiм поглядi мого мужа, в слабшiм стисненню його руки? Маю добачати, як вперед моi слова для нього стають нiчим… потiм мое лице… потiм – я буду завше самiтною, до кiнця свого життя самою.

– Ольго, – почав лiкар, – дорога Ольго…

– Йдiть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутне, що ви чуете тепер. Се гарне, нехай не вмирае поволi, через спiльне життя, через призвичаення, через – нi… йдiть, iдiть! Я не хочу смертi за життя!

Вiн пiшов. Замикаючи дверi, бачив, як Ольга гладила нiжно лице померлоi сестри, але та нiжнiсть не зiгнала твердого упертого виразу з ii лиця, не засвiтила тепла в ii гордiм поглядi…




ВЕЧІРНІ ДУМКИ





І


…А тодi – ще сегодня наповняесь мое серце болючим горем, если згадаю той день – тодi, як ти вiд мене вийшов, проклинаючи мене i свiт цiлий, як дверi за тобою назавше зачинились – назавше! – тодi здавалось менi, що бiля мене грiм ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтiла, я тряслась з горя i упала немiчна на крiсло. Я була мов оголомшена. Перед моiми очима крутилось все, мов дим в полумiнi. Потiм не чула я i не бачила вже нiчого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тодi пробудилась в моiй душi якась невсипуща туга, мороз перебiг по моiм тiлi, студений, страшний. Я випрямилась д’горi, думаючи, що так стрясу, вiджену вiд себе сю муку! Дарма! Я не находила в собi вiдваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозумiти те, що сталось. Отже все скiнчилось, навiки скiнчилось! Я приступила до вiкна i притулила палаюче чоло до зимних шиб. Менi трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволi повертало до мене чуття. Я могла яснiше думати, спокiйнiше вiдчувати. Того, що сталось, не мiг нiхто змiнити, се пiзнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку вiн зробив, була глибока, болюча! Вiд того дня я вже не та сама. Мое щастя пропало, а з останкiв моеi любовi не вирятувала я нiчого, навiть надii нi! Все пропало, минуло!..

І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моiх дверей запукав i легкою ходою до моеi кiмнати увiйшов. Тай стала передо мною висока стать жiноча в довгiй, предовгiй опонi, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своiми гарними, заплаканими очима довго на мене, потiм отворила уста i сказала:

– Отже вже все минуло! І вiн пiшов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потiшити. Дай менi руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнiвом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаеш уже? А може, ти мене вже цiлком забула? Ти бiдна, люба, нещаслива дiвчино, як менi тебе жаль!..

Тут приступила до мене, погладила своею м’якою рукою мое волосся i поцiлувала мене в чоло. Потiм сказала тихим, нiжним, повним спiвчуття голосом:

– Успокiйся, дитино, i не плач! Ти не могла iнакше поступити, не хотячи погубити себе. А коли ти его вiд себе вiдопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тiм. Ти не будеш без потiхи, я лишусь з тобою, я буду всi днi твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тiлько разiв сварена, вiдпихана приятелька – самота.

Вже так пiзно? Вже пiвнiч минула, а я сего й не помiтила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радостi, то пливуть нам години непомiтно, але бо й горе не дае нам деколи зважати на час, а найбiльше тодi, як силуе нас вилляти всю свою тугу на папiр в милозвучних римах. Тому-то перейшли менi сегодня години непомiтно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спiчну, годi вже мучитися тим сердечним горем, годi через него свiт забувати. Ну ж подивiмся трохи наокруг себе.

Здоров, мiй любий мiсяцю! Й ти ще так пiзно завiтав до мого вiкна? Я думала, що ти вже Бог знае за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послiднiми днями? Що я, не хотячи в своiм горю нiкого видiти, заслонила свое вiкно, се отже було причиною твоеi неприсутностi? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мiй старий приятелю.

Що значить та зморшка на твоiм чолi? Чого стягаеш брови докупи? Фе, як тобi се не до лиця.

Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче i говори голоснiше, бо я не розумiю твоiх слiв; так, тепер чую! Ти гнiваешся на мене? Гнiваешся за те, що я тебе через так довгий чае занедбувала? Через цiлих три недiлi не запитала й раз про твое поводження? Чи се справдi так?

Коди так, то се правда непростимий грiх з моеi сторони, але ти, мiй малий, любий, сердечний мiсяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гнiваешся!.. Знаеш в тi веселi днi, повнi щастя, повнi радостi… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня нi! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гнiваешся?.. Коби ти знав, яка я тодi була зайнята; як моя голова, моя душа, мое серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мiй тодiшнiй стан, i не гнiвався б… Сей твiй гнiв мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, i я стою з тобою на тiй самiй точцi, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мiй старий товаришу, мiй давнiй повiрниче?…

…Ти гнiваешся через те, що я його не затримала… Хiба була би я цiлу свою iндивiдуальнiсть, i свое власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимiвки? Знов щось на тему жiночоi самостiйностi?.. Знов те, що я через впертiсть не можу бути щасливою. Ти нагадуеш менi тi вже давно минулi днi з iх ще лютiшим горем. Добре. Пригадуеш менi, як я тодi лише тобi одному вiдкривала мое серце, тобi вповiдала мою потайну серцеву, як я тодi одинока, сама не цуралась проводити цiлi ночi в твоiм товариствi, що… що… ну, далi, мiй любий, що я читала тобi вiршi, котрi я писала до когось iншого…

Тихо мiсяцю, не пригадуй менi всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаешся недискретним… Сего менi вже забагато! Мiсяцю, я дуже шаную твою особу, дуже цiню твiй талан, твое знання, але сего менi вже забагато, ти блiдий критику! Нi, я не гнiваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаеш мою думку про се, то повинен бути трохи обережнiший. Правда, що ти не раз мусiв слухати злих вiршiв, тому ти проти них упереджений… Одним словом, мiсяцю, коли хочеш жити зi мною в згодi, то не згадуй менi нiколи про моi вiршi!..

От маеш, тепер вже ти обидився? Що тобi сталось, мiсяцю! Я не хотiла тебе сварити, нi, де би менi се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запiзнишся, стоячи коло мого вiкна, а ти повинен бути вже далеко звiдси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо бiльше, бувай здоров!

Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цiлком спокiйно на мое писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цiкавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповiдати цiлому свiтовi… Чи згадувала я в сiй писанинi про тебе? Чому нi, та ж ти тепер мiй одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, менi вже страшно вiд тебе мiсяцю, не дивись все в одно мiсце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобi ще замало мого горя, моеi гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобi на якийсь час невiрною, не мала вже нiколи спокою? Аж се було би гарно! Тодi прийшлось би менi жалувати ще его… Знаеш?… Але йди собi вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуеш новий вiрш на – твою чемнiсть. Але дивись, не критикуй дуже!




ІІ


День змучився, ему дрiмаесь, ще раз пiдоймае вiн сонце, свою горючу свiчку, тремтячою рукою вгору; ще раз наповняе те свiтло пурпуровим блиском небо, потiм опадае рука, а свiчка гаситься! Послiднiй маленький промiнь заблукався до моеi кiмнати; вiн скаче через мое перо на долiвку, освiчуе лежачий на нiй коверець i губиться десь в кутику за грубою. Тихо надходить сумерк, немов потайний злодiй закрадавсь вiн з-за стiни. Я дивлюсь на него i виджу, як вiн помалу бере в свое посiдання цiлу кiмнату, як все в нiй покриваесь сивою опоною.

Тепер прийшов вiн через вiкно до мого столика i хоче бiлий папiр повити темнотою; я виджу докладно, як зручно, як поволеньки береся вiн до дiла. Менi здаесь, що я те сиве крила, яке вiн розстелив на чистий папiр, могла б так вiдложити набiк. Але я сего не хочу. Я згубила вже давно охоту до дальшоi працi, отже клоню голову на поруччя крiсла i замикаю очi. Так хочу трохи думати, мрiти.

Як же то в кiмнатi стае все тихше, все спокiйнiше. Так мило, так таемничо, а се все здiлав сумерк. А спокiй стаеся чимраз глибший та глибший. Тепер вже й старий годинник перервав свое монотонне тикання. Чи пукла в нiм яка пружинка, чи змучивсь вiн, може, вiчним балаканням, та тому замовк? Яка святочна тишина, навiть той таемничий шум, шепiт, спiв, що через цiлий день наповняв воздух, замовк. Навiть мiй власний вiддих ставсь чимраз тихший та тихший, ба, устае цiлком, а з ним разом стае биття серця чимраз все слабше.

Те неспокiйне, пристрасне, палке серце, б’есь воно ще?.. Тепер паде на мене щось наче мряка i обгортае мене зимном. На моi повiки налягае воно м’яко, мило, немов би яка нiжна тепла рука хотiла менi затулити очi до послiдного сну, коло мого лиця чую легкий, приемний вiтрець, менi здаесь, що дорогi уста цiлюють мене впо-слiдне… Сплю я?… Чи сниться се менi? Я не виджу, не чую нiчого! Моi думки якiсь невиразнi, замотанi, поплутанi; лиш один образ стоiть ясно перед моею душею, одна думка, одно поняття, що сей стан е переходом в… сон – чи смерть?… Один рух – i я проснулась. Я ще жию, але те чуття, якого я тепер дiзнала, дивлячись в очi смертi, потребуе довгого часу, щоби уступитись з моеi уяви, з моiх нервiв.




Наталя КОБРИНСЬКА








8.06.1855, с. Белелуя на Снятинщинi – 22.01.1920, м. Болехiв

Родина письменницi мала лiтературнi нахили. Дiд Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиi (1848), писав п’еси. Вiршi писав i ii батько. Освiту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла замiж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Пiсля смертi чоловiка (1882) переiхала до батькiв у м. Болехiв.

У 1884 р. вона органiзувала «Товариство руських-жiнок» у Станiславовi. Разом з Оленою Пчiлкою видала жiночий альманах «Перший вiнок» (Львiв, 1887). У1893—1896 рр. заснувала видавництво «Жiноча бiблiотека» i здiйснила три випуски альманаху «Наша доля».

Серед оповiдань Кобринськоi видiляються готичнi оповiдання за мотивами народних переказiв пiд назвою «Казки» (1904) та символiчнi новели, якi викликали дорiкання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модернiстськими напрямками, а особливо творами Нiцше згубно впливае на ii творчiсть. Але, на щастя, письменниця його не послухала i вiдписала в листi: «Болить мене дуже, для чого Ви менi не хочете признати, що моя душа носить цiхи нового напрямку».




DU BIST DIE RUCH



Спокiй i тиша. Тиша таких дiточих снiв, що плине, як струмок потiчка серед розлогого села. Гордо пiдносять голову задуманi берести, буйно росте водяне зiлля попiд густу лозину, по котрiй в’еться тремтяче павутиння i сумним оком бiлого цвiту дивиться у воду.

Тихi дiточi сни.

В тих снах усмiхаються до вас ангели. Вiд них берете крила i плинете у широкiм просторi по-над шпилi гiр i верхи дерев, понад широкi розлогi долини.

Сонце кинуло iз-за гiр ясним промiнням i заграло на повiках малого дiвчатка. Вона схопилась. Сонце уже встало. Час iй вставати, подивитись, чи вiд вчера пiдросла травичка, як блищить роса, чи отворилися широколистнi тулiпани, чи розцвiлись новi китицi синього бозу, чи вилiз з пiд колоди староi грушi серед великого саду равлик та чи, витягнувши рiжки, поволi тягне на хребтi свою хатину.

Там далi довгим рядом цвiтуть бiлi лелii, рiвняючись майже з ii маленьким зростом, високо пiдносять чистi бiлi чашi, наповненi жовтими пилинами i чудовим запахом. Вона тихо пiдходить до них, простягае руки, хотiла б всi тi гарнi цвiти пригорнути до серденька, розiграного радiстю.

Із сусiдньоi загороди чути голосну молитву старого сусiди Василя. «Отче наш, iже еси на небесах».

«Отче наш, iже еси на небесiх» – заголосив на дзвiницi великий дзвiн.

Вона припадае пiд обмитою свiжою росою, обсипаною пухким цвiтом, черемшину, складае малi рученята, а дрiбнi уста славлять i собi найвище ество: «Отче наш, iже еси на небесiх».

Перецвiли лелii у батькiвськiм садку, зате зацвiли рожi у зiльнику, перед верандою над просторим берегом широкоi блискучоi рiки.

Вона сидить зi своею дружиною.

Солодкi пахощi рож заповняють повiтря. Їх темно-червонi, бiлi i рожевi корони розхилюють чудовi листки на струнких гiлках буйних кущiв.

Як гарно цвiтуть рожi! Правдива оаза рож.

І справдi, рожi цвiли не лиш у них в зiльнику, але i у серцях. А далекi гори прости-глися довгим пасмом, критi бiлими хмарами, як будучина перед оком людини. Гарно звiяна iз вершин гiр легка хмарка спадае на блискучi води рiки. Великий ясний мiсяць пiдноситься поволi i срiбляним промiнням мiниться у бiлiй мряцi, що зливалась з блискучими филями води. Рожi, неначе б вслухувались в чудну тишу. Стулювали листки пишних корон, щоби рано знов iх розхилити до сонця, щастя-життя!

Дмухнув холодний вiтер, розлетiлись листки золотих снiв i надii, пов’яли у розцвiтi цвiти.

Лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах i заморозив гарячi почування серця. Сiяюче щастям око залилось сльозою, заслонило хмарою погiдне лице, а зложенi до усмiху уста викривились болючим терпiнням.

Страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань.

Громова блискавка прибила душу i зруйнувала тихий затишок життя. Молодiсть прибрана в рожевi цвiти, сiяюча щастям, розвiялася, як тiнь, а серед цвинтарного простору станула осiння шаруга, з заломаними розпукою руками.

Усе змiнилося.

Люта доля поставила ii завадою на дорозi тим, кому колись подавала помiчну руку в тяжкiй боротьбi щоденного життя.

Все, що давнiше почитувано ii в заслуги, iдеалiзовано, тепер топталось без милостi. Окружена злобою ще бiльше цiнила свою втрату, якоi не могла i не хотiла забути.

Де ти, де ти, сердечний приятелю мiй! Чи може се статися, щоби мiй жаль i розпука не доходила до тебе, щоб ти не бачив моiх слiз, не чув крику зболiлоi душi!




I


Жалiешся, що доперва з часописей дiзнався про мою втрату. Кажеш, що тебе, близького свояка i товариша молодих лiт болючо дiткнула байдужнiсть, на яку нiчим собi не заслужив. Вибачай. Але бiль мого серця на те не дозволяв. Велика неправда, що спiвчуття приносить пiльгу. Навпаки. Коли людина знае, що його втрата його найближче дотикае, коли знае, що глибини його болю нiхто не годен вiдчути, тодi кожда заява спiвчуття видасться гiркою iронiею.

Може моi слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертiсть була доказом давньоi щиростi. Впрочiм вiддалення мае своi права.

Воно е таким самим морем для душi, як те дiйсне море, що нас дiлить.

Довго зволiкала з вiдповiддю на твое добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стiльки сили, що можу вiдповiсти на твоi допити про мое життя тепер, якщо те все, що тепер вiдчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здаеться менi, що двигаю якийсь страшний тягар, а лютi гадюки жеруть мое серце i висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилюе мене i зовсiм паралiзуе волю. Сиджу часом годинами на тiм самiм мiсцi i дивлюся на кинене пальто, котре треба менi взяти на себе, щоб йти на вулицю. Сиджу i дивлюсь, а скiлько часу минуло – не знаю, де моi думки блукали – не знаю. А пальто лежить на тiм самiм мiсцi, значить, я не брала його на себе, нiкуди не виходила.

Часом говорю з людьми i пустий смiх мене поривае. Їм здаеться, що вони зi мною говорять, а мене нема, е лиш двi горiховi стуленi лушпинки без зерна.

Вiд часу до часу хочеться смiятись до розпуки. Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тодi, коли бачила здорового молодого чоловiка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фiзичну силу.

Чи е така сила життя, щоби могла опертися своiй суперницi смертi?

І дивний смiх викривляв менi уста. Мусiла з усiх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсмiятись.

Але нащо я тобi про те пишу. Про що iнше питаешся, що iнше вiдповiдаю. Бiль душi так притлумив мене, що про нiщо iнше, крiм того болю, не можу нi думати, нi говорити. Звичайно нiчо до нiкого не говорю. Присилувана – говорю, лиш про мiй бiль. Ти своiм листом також присилував мене до сього. Сам собi будеш винен, коли мiй лист не дасть тобi того, на що надiявся.




II


Пишеш, що деякi симптоми мого настрою не тiшать тебе. Не радиш вiддаватися самотi. Коли ж бо мене гамiр свiта не лиш дражнить, але навiть тяжко болить. Найлiпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбiльше дае спокою мойому зболiлому серцю.

Найрадше ховаюся десь у кутку в хатi, щоби як найменше бути на очах. Таке сидiння на одному мiсцi, неначе стримуе розшалiлий бiль душi. Уявляеться менi в’язниця невинно засудженого.

Страждання такоi людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пiльгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподiвають людинi таку кривду через свою несвiдомiсть. Чи нема нiякоi сили, що усвiдомила б iх? А коли те сталось не з iх, а з якоiсь вищоi волi, i коли та воля iснуе, то за що впав на мене той засуд? Я так мало бажала. Менi було потрiбне життя одного тихого скромного чоловiка. І се загарбала в мене доля. Тiлько людей жие, чому ж саме се одно життя мало впасти жертвою смертi? Чи для того, щоби любуватись горем людини? А може се все лиш темна безглядна сила, що не знае нi болю, нi радостi?

Та не тiльки такi нападають на мене вiзii? Одна потрясла цiлим моiм еством: серед великоi кiмнати стояла на пiдвищенню труна, з вiнка зiв’ялих цвiтiв звисали синьо-жовтi ленти.

Я лежала перед нею долi скорчена i оторопiла з болю. Враз з’явилась висока постать ченця у чорному контурi, вiн взяв мене за руку i дивно поважним голосом сказав: «Жiнко, встань!»

Чи мали б се бути ремiнiсценцii з моiх минулих релiгiйних вiрувань i почувань? Мабуть, з таких почувань повстав колись готик. Горем зболiла душа знаходила тут заспокоення. Люди, що творили такi святинi, мали смутну душу, а iдеi, якi в тiм виявляли, були iдеями терпiння. Та все ж се давало iм пiльгу, якоi знайти уже не можу. У глибокiм роздражненню затуляю руками очi, щоби не видiти довкола себе моiх давнiх закованих в слово приятелiв. А перед iх силою i розумом я колись так дуже корилась. У великiм болю душа стогне i кричить, як у того поета, котрого твори ми разом читали.

О книжки, книжки! Ви свiтськi, розбiйничi книжки. Якби не ви, знайшла б може пiльгу i спокiй у чернечих шатах. А тепер – не можу – не можу. Знаю, що тобi те все не вподобаеться. Скажеш, як в першiм листi, що не думав, що я така безсила, що я все справляла на тебе вражiння людини сильноi. Признаюсь тобi, хоч не в однiм взглядi вiдрiжняю тебе вiд буденних людей, твоi уваги сплинули по менi, як роса по шклi. Що може мене обходити, хто що про мене думае – слабого чи сильного я духа? Се менi байдуже. Воно не зменшае мого страждання. Давнiше числилася з тим, але се давно, давно минуло. Чи пам’ятаеш стару нiмецьку книжку, котру давали нам дiтьми бавитися, ми називали ii книжкою з образками.

Пригадую собi того старого чоловiка, що дивився через вiкно, як двое молодят цiлуються. Тодi ми не розумiли сього, придивлялись тiльки дивному виразовi лиця старого. Далеко вiн був уже вiд того життя, воно було давно по за ним. Так далеко, як моя колишня дбайливiсть про людську думку.

Таке почувае i мiй невинно засуджений. Люди, яко такi, для мене майже не iснують. Існуе лиш iх бiль i страждання. Тому звертають мою увагу тiльки люди, на котрих впало якесь велике нещастя. В переказуванню ким-будь людського нещастя добачую неправду i те вже мене не вражае. Навiть читаючи найкращi твори людськоi фантазii в найгенiяльнiших образах болю людськоi душi, бачу лиш фантазiю, i нiчо бiльше.

Раднiше читаю в часописах про нещаснi випадки, хоча воно видаеться менi немов би менше вартне вiд мойого власного болю. Людина страшно егоiстичне со-творiння. Давнiше може встидно було б менi перед людьми i перед собою признаватися до сього. Тепер менi байдуже.

Се справдi дивно, що люди все стараються перед своiми ближнiми iнакшими представлятися, нiж е справдi. Але коли спаде на них правдиве велике нещастя, тодi можуть пiзнати, як далекий iм той ближнiй, як вiн iх мало обходить, як байдуже iм все те, що вiн про них думае чи говорить.




III


Уважаеш по моiй фотографii, що я зовсiм не змiнилася, трохи змарнiла i бiльше нiчо. Ось i стуленi лушпинки горiха, з котрого зерно вижерли лютi гадюки болю.

Як щоб мiг ближче придивитись менi, знайшов би далеко бiльше змiн. Може, не пiзнав би твоеi своячки, тоi чепурноi людини, котру ти все називав взiрцем змислу порядку. Той змисл у мене зовсiм затратився. Не лиш, що не можу такими звичайними речами займатися, але не можу знести, як що стоiть спокiйно на своiм мiсцi, i з якимсь гарячковим роздражненням сама той порядок нищу. Вiдсуваю стiльцi i столики, здираю хатнi прикраси, нiколи не пiдiймаю, коли що впаде до долу.

Роздражнення, що зайшло в мою душу, не може терпiти спокою i наоколо.

Тому може найраднiше поринаю у вир найбурливiших почувань, i лучуся з нашими найскрайнiшими народнiми партiями.




IV


По-твойому, що там не було б, все воно лучче, як той невинно засуджений. Може, i твоя правда. Навiть фiзичний бiль легше знести, нiж постiйний настрiй смутку.

Звичайно думають, що людина дiзнае бiльше вражiнь сумних, нiж веселих. Кажеш, що воно неоправдане, що самi вражiння смутку убили би людський органiзм.

В кожному разi вражiння смутку е сильнiшi i почуття радостi губляться в них. Маю вражiння, що можу вiдчувати лиш смуток, здаеться, що можливiсть вiдчування чогось приемнiшого зовсiм у мене затратилася.

Не раз дiеться з людиною щось таке, чого вона не може нiяк пояснити собi.

Вiд часу страшного удару я наче впала в якесь темне провалля. Ослiпла душа нiчого не видить i не вiдчувае, крiм одного болю. А коли заблукався усмiх на моi уста, то було лиш пустою формою i не порушало загальноi мертвоти.

Тож яке було мое здивовання, коли несподiвано, мов блискавка роздерла тяжкi хмари. Я засмiялася. Дiйсно, правдиво засмiялася, причина була блага, майже неймовiрна.

Уяви собi, що причиною були старi щипцi, котрими не за нашоi пам’ятi обтинали лоевi свiчки. Не знаю, хто i на що витяг iх зi схованки. Нащо вони кому були потрiбнi? Але менше про те.

Досить що побачила iх на моiм столику, нiби кiстяк роздавленоi ворони з остро закiнченим дзюбом. І я засмiялася не лиш устами, не гiркою iронiею, але правдивим смiхом серця. Се факт… Видко, що людина нiколи не може за себе вiдповiдати.

Вона не може навiть знати, що в нiй у глибинi дiеться, не може укладати нiяких планiв свойого життя.

Менi все здавалося, що мое життя вже скристалiзувалось, що вже до кiнця буде плисти тихим непомiтним струмком. Все було неначе предвиджене вiд початку до кiнця.

А що природним кiнцем кождого життя е смерть, то тихо годилася з тим фактом. Одначе коли досталося з тою невiдкличною силою зустрiнутись вiч-на-вiч, напружилась цiла енергiя життя i змагалася з усеi сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час вiд того, що е неминуче.

Безоглядна сила побiдила.

Не в силi була оборонити життя найдорожчоi людини, то i сама не хотiла жити. І те, перед чим ховалась стривожена душа, стало ii одиноким бажанням.

Зi спритнiстю божевiльного, бо такими бувають люди у великiй розпуцi, роздобула я отрути, завинула в папiр i сховала на грудях.

Свобiдно i глибоко зiтхнула. Вiд мене залежало мое iснування. Сильна i могуча природа. Заграло трiюмфом у моiй душi, – не думай, що ти лиш сильна, що ти тiльки можеш нищити, коли схочеш. Потрафлю се i я, як тiльки схочу. Не боюся муки, яку ти менi завдала. В кождiй хвили можу позбутися ii.

Та який то був трiюмф?!

Встид заливае гарячим приском мое лице, коли уявляю собi, яким глумливим iронiчним смiхом мусiла смiятися люта сила, коли отрута лежала на моiх грудях. Ко-ждий день, – а багато iх було, – зачинався постановою не пережити заходу сонця, однак переживалася днина за дниною. Людина звикае до всього, навiть до страждання.




V


В однiм з останнiх моiх листiв писала я тобi, що людина звикае до страждання. Ілюзiя! Воно дужче вiд нього, дужче вiд його волi i постанов.

Довго можна терпiти, довго зносити людську злiсть, неправду понижування. Аж прийде несподiвано хвиля i людина не впiзнае себе. Все, що довго збираеться в ii серцю, весь бiль ii душi вибухае враз вулканiчною силою.

Довге страждання часто прибирае якусь поетичну закраску, i се додае сили витривалостi, аж нараз станеться з ним щось зовсiм iншого. Люди знають тi почування i називають каплею до повноi чарки.

У мене те – лиш не смiйся з курйозностi – називаеться Єпископом. Курйозно – правда? А може, i ти його знаеш? Є то заголовок одного малого оповiдання високо цiненого сучасного письменника, котрого я не люблю за надмiрну балакучiсть i виключно еротичнi теми. Тож коли випадково трапилися менi його твори в комплектi, нерадо перекидала листки грубих томiв, аж зауважила я маленьку но-вельку пiд згаданим заголовком. Прочитала – i здригнулася, а властиво здригнувся у моiй душi Єпископ. Вiн жие у кожнiй замученiй людськiй душi. Той терпить, хто мусить, а однак i в такiй бiднiй зневоленiй душi прокидаеться Єпископ, котрий, як в оповiданню автора несподiвано для себе, як i для iнших, кидае штилетом у груди тому, хто з нього так довго знущався! А люди вмiють знущатися. Переповнишся чаркою болю, як в душi Єпископа, станеш у свою оборону, то тi, вiд котрих ти терпiв кривду, почнуть ще жалiтися i тебе винуватити. А людська справедливiсть не ввiйде в твою душу, не змiрить болю критичного моменту, а ще осудить тебе.

Кажуть, що бiль ублагороднюе людину. Менi здаеться, що навпаки. А може, се залежить вiд того, якi причини болю. Бiль, викликаний людською неправдою, витворюе нехiть i вiдразу до них. Се було би оправдане i логiчне, та, на жаль, почуття не визнають нiякоi логiки.

Бiль i нехiть моеi душi до кождоi майже людини зокрема, перетворюються саме в якусь загальну любов до цiлого людства: працювати для загального добра, всюди без розбору на якiм будь полi, де тiльки вистане сили i вдатностi, справляе менi дивну пiльгу, i здаеться часом грiхом думати лиш про себе i плакати над собою.

Те нове життя мирить мене знов з людьми; вони стають для мене симпатичнiшi, бо не бачать моеi особи, а лиш те, чим я прислуговуюся загаловi. То якось дивно розширюе мое серце. Бачу, що життя ширше i цiкавiше, коли не дивимося на нього через призму свого «я». Се поясняе те, що все мене дивувало: чому мужчини раднiше перебувають в товариствi мiж собою, нiж жiнки? Поминувши карти i острi напоi не можна не признати тут ще одного важного чинника, а саме що iх життя бiльше абсорбують загальнi всiм спiльнi почування громадських справ, наколи жiнки жиють переважно вузькими особистими почуваннями, що вiдносяться лиш до iх особи, iх хатнiх i родинних iнтересiв.

Загальний iнтерес, загальне стремлiння, любов до одного iдеалу, одно слово групова еднiсть геть дужче лучить людей, нiж вони самi думають. Хоч часом i на тiм полi виростають стремлiння i почування вузького егоiзму.




VI


Пiд час довгоi перерви нашого листування зайшов не один факт i не одно нове почуття зродилося.

Передусiм мушу заявити, що я стала далеко тверезiша. Праця для загалу, здаеться, уздоровила мою душу. Давнi галюцинацii, викликанi смутком, вже не вертають. Дивлюся на свiт бiльше реально i не гублюся в районах недовiдомого.

Праця для ширшого загалу дае людинi i бiльше значiння. Признання загалу для одиницi мае якусь оп’яняючу силу, що часто бачимо в амбiцiях – переважно мужчин. Але з тим, вiдай, змалку треба зростатися, а воно довго плекане сильно вкорiнюеться в душу людини.

Для мене, що виросла в домашнiм затишку, признання людей на ширшiй аренi мае в собi щось соромливе.

Призвичаена до поклонiв мужчин, вечiркових i бальових комплiментiв, i так тим зiпсована, що коли який мужчина не пiдлягав моiй сугестii, просто для мене не iснував. І от тепер, чи можеш повiрити, не можу часом пiднести очей, коли подибуе мене признання за працю для загалу.

Тому була я дуже засоромлена, коли з-закордону двое молодих людей невисказа-но чемно заявили, що вступивши на нашу територiю, хотiли пiзнати всiх визначнiших людей, мiж ними i мене.

Знаеш моi домашнi вiдносини i працю, яка на мене все спадае. Гiсть в дома ще бiльше ту працю побiльшае. Аж з полудня могла я присвятити час гостям. З нагоди iх приiзду уряджено прогульку, в якiй брали участь жiнки i чоловiки. Цiллю прогульки був звiсний тобi лiсок i розлога царинка, котру ти так любив. Товариство подiлилося на кiльки гурткiв, я йшла з одним з наших гостей.

Днина була чудова, сонце, що хилилося на захiд, розсипало скрiзь рожевi блиски. Легкий вiтрець, як се часто в наших сторонах перед заходом сонця трапляеться, дув милим холодом. Вид довкола був гарний, прогульковцi уважали за вiдповiдне подивляти природу, а подивляли таким банальним способом, що зривалось пере-сердя. Я сама люблю природу, i нiчо так не заспокоюе моеi зболiлоi душi, як ii чаруючий вид. Скiлька високих грубих пнiв, обвисла галузка хмелю, цвiтка, що визирае з трави, нераз сильнiше промовляе до мене, нiж найкращi слова. Але любування природою в бiльшiм товариствi виглядае завжди так офiцiально, що вiдражае прикро. Рада була тому, що мiй товариш не звертав на се нiякоi уваги, i не переставав говорити.

Була се енергiйна i буйна натура. На загальнi справи дивився критично. І, як тодiшнi закордоннi украiнцi, був тоi думки, що ми тут не умiемо використати наших прав. Моi запевнення, що легше не раз боротись з одвертим, як з потайним ворогом, не переконували його. Взагалi виявляв вiн таке ознайомлення з нашими справами, i вражав такою незвичайною вимовою, що я слухала його не лиш з приемнiстю, але з певного роду напруженням цiлоi моеi уваги. Так була зайнята його прелекцiею, що гнiвало мене, як хто переривав нашу бесiду. Тому з великим невдоволенням зауважила, що другий гiсть покинув свое товариство i прилучився до нас. Однак скоро показалось, що се цiлком не псувало нашого настрою.

Принципово вони не рiжнилися мiж собою. Вражаючою лиш була рiжниця темпераменту i зовнiшнього вигляду.

Перший високий, широкий у плечах, з бистрим зором, говорив скоро i голосно. Товариш його менший на зрiст, утлоi будови, з синiми очима, якби мрякою застеленими, говорив тихим, рiвним, м’яким голосом. Рiжниця була надто велика, щоби ii не помiтити. І се так мене вражало, що часто гарнi слова вимовного бесiдника лиш перелiтали коло мого вуха, i хоч не без внутрiшнього протесту, другий товариш зачав мене щораз бiльше займати, а головно вражав його тихий рiвний голос i суворий спокiйний погляд його темно-синiх очей.

Що бiльше дослухалася я до того голосу i слiдкувала за поглядом його очей, то дужче опановувало мене вражiння, начебто я не вперше чую той голос, не вперше бачу тихий погляд тих очей, що вже когось такого знала я в життю, а лиш не можу пригадати, коли, де i кого!?

Коли велике i майже неждане товариство спадае на хату, мусить захопити цiлу увагу газдинi. Гощення, потайна боротьба зi слугами в таких случаях не надаеться до аналiзи тонших почувань.

По вечерi сiла я на мiй улюблений фотелик, покриваючи фiзичну втому банальним усмiхом вдоволення, вiн присiв до мене на табуретик. Ми розпочали звичайну товариську розмову без глибшого значiння.

По хвилi зачав мене знов сугестiонувати його тихий, рiвний голос i такий самий погляд очей, i знов зачав менi пригадуватися хтось наче знайомий, але хто? І звiдки могла я його знати? Даремно лиш напружувала мою пам’ять.

Се неясне якесь почування лишилось менi надовго i по виiздi гостей, i не переставало мучити, що я знаю його, тiльки що не можу нагадати звiдки i вiдколи?




VII


Смiешся i пишеш, що тобi моi незвичайнi почування видаються зовсiм звичайними i природними. Чи гадаеш, що тi пiдозрiння не насувалися i менi, що не питала себе, чи воно не е лиш тим почуванням, що вiчно шукае i стремить до того, щоби серед безлiчi людей, котрих подибуеться на дорозi життя, знайти якусь одну, для себе сотворену, душу? Ох! То шукання! Саме нагадуеться менi казка про закляту душу гарноi жiнки, що снувалась довгими хiдниками старого замку, i кождий мужчина, що ночував у тiм замку, опiвночi мiг бачити, як нахилялась над ним блiда тiнь i кивала головою, неначе хотiла б сказати: «Нi, то не той». Нi, то не той, – i я скажу, i не те, що ти думаеш. Нi! Се щось iнше, чого я собi нi розумом, нi серцем пояснити не можу.

Щоби не лишати тебе в тiм переконанню, вiдписую на борзi лиш на сю частину твого листа. Решту лишаю на пiзнiше, бо велика народня манiфестацiя, в котрiй я беру чинну участь, забирае менi тiльки часу, що не маю анi хвилини на iншi справи.




VIII


Ось i ненадiйне. Хто мiг би сподiватись, що в твоiм життю зайдуть такi перемiни. Щастя, що то все уже перейшло, i ми по цiлорiчнiй перервi, можемо знов вернути до нашого листування.

Матерiальна руiна, що загрожуе тобi, не перейшла i по менi безслiдно. Твое положення схаменуло i мене. Мое не краще. Подразнена тим фактом уява вивела на арену новi почування. Страшне зеленооке марево ставало коло моеi постелi, i вiдбирало очам сон. А коли склеплялися змученi повiки, ще бiльше непокоiли мене сни. Мимовiльно витягала я руки i шукала рятунку.

Зважилася використати, доки пора, свою молодiсть. Сором менi признатися перед тобою, се ж таке низьке, негiдне лiпшого чоловiка. Уяви собi, я постановила рятуватись вiд матерiальноi нужди оковами шлюбних перстенiв. Щастя, що з того морального упадку вирятував мене той сам чоловiк, що мав мене рятувати з поганих матерiальних вiдносин. Був то чоловiк такий звичайний, такий шабльоновий у своiх поняттях i почуваннях, що з вiдразою вiдвернулася вiд нього. А хоч з початку мене болiло, а ще бiльше ображало, на кiнець розсмiялася, як колись з щипцiв моiх прадiдiв. Се був смiх над власною глупотою, а такою низиною з другоi сторони, що не варта навiть думати про се. На кождий случай була я покарана зовсiм справедливо. Що й казати, була се профанацiя найкращих i найсильнiших почувань, що становлять моральну вартiсть кождоi людини.

Життя дае нам i душу i серце i якусь дивну надiю, але те все усмiхаеться до нас лиш у ясних днях. Коли щастя вiд нас втiкае, перестають блимати яснi зiрки на нашiм небосклонi i серед розчарування того ж життя затрачуеться вiра в його iдеалiзм. Та все ж, коли що мене ще ратуе з того пониження, так переконання, що не для мене такi практичнi дороги життя. Але краще було б, може, не писати до тебе про тi iсторii i не завдавати собi сорому, хоч чую якусь непереможну потребу виговоритись.




IX


Кажеш, що не подiляеш моiх переконань, i не добачаеш в тiм всiм великого пониження. Бо коли життя обдирае нас з нашого iдеалiзму, то мусимо дивитись на свiт реально, чого i тебе навчили досвiди життя.

Я все-таки рада, що до того не прийшло, що моi матерiальнi вiдносини настiлько змiнились, що не потрiбую того рятунку. Цiкавiшi тепер для мене твоi допити про молодого чоловiка, про котрого я не могла нагадати, коли i де бачила його.

Навiть хоч би ти й не зазначив, що цiлий рiк, крiм правних документiв, нiчо iншого не читав, догадалабся по твоiх допитах. Нiчо не знаеш, що через той час дiялося в краю. Бо iнакше довiдавбися про прикростi, якi стрiнули наших закордонцiв.

Уяви собi, що з приводу гостей, тих двох молодих людей, вийшов полiтичний процес, в котрий i я попала.

Процес був черговою компромiтацiею польськоi Темiди. Не удався трiюмф наших полiтичних противникiв. А однак лишилось стiльки глибокого болю i бунту в наших серцях, що не скоро забудеться, а може нiколи.

Зрозумiеш, що в такiм вирi не було мiсця на iншi почування i думки, крiм тих, що вiдносилися до тоi справи. Отже немало вразило мене, коли по процесi всi пошко-дованi зiйшлися, щоби вiдсвяткувати свою кривду i попрощати закордонних братiв, котрим заказано раз на все переступати границю нашого краю. Менi нараз зачали вертати моi давнi загадковi настроi. І коли по загальних остентацiйних протестах i заявах товариство подiлилося на окремi групи, мiй знайомий зачав знов мене сугестiонувати, i я знов почала запитувати себе, коли i звiдки знаю його?

Один добрий знайомий сказав раз, що я нiколи не стою, а все йду. Може, се й правда. Тепер знов переходжу новi еволюцii. Людина взагалi дивний клубок суперечностей, а може бути, що моя зболiла душа стратила вiдповiдну спроможнiсть вiдпорностi.

Те iнше життя i заняття загальними справами, що уздоровило мене, стаеться новим товчком новоi муки.

Люди, котрих я iдеалiзувала тому, що не бачили мене, лиш цiль, добро загалу, зачинають бути менi противнi, i з того знов виростае якийсь iнший вiдмiнний бiль душi.

Життя – се велика непереможна сила iснування. Вона виявляеться у всiх змаганнях людини. Для свого iснування ладна людина присвятити всiх i все. Дивно, звiдки у людей взялося ще друге почування, а саме, що найкраще, коли вони свое життя присвятять iншим. Хоч iхне життя так само вартне, як тих, для котрих iм кажуть посвячуватися.

Скажемо, що в тiм е i цiла суть посвяти, що лиш бiльше вартнi одиницi здатнi до сього, що воно iм справляе незвичайну радiсть?

Може бути, що я не доросла до тоi висоти. Але як бачу той гурт, що жадае для себе посвяти одиниць, морозить мене холодом i переймае дрожем. Се, здасться, найбiльше деморалiзуючий чинник в людськiм життю.




XI


На твою думку найбiльшою штукою життя е умiти годити суперечностi. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалi той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаеш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрiвноважилася i заспокоiлася. А що бiльше, те приносить менi новi несподiванки. Самота, котроi я донедавна так боялася, тепер вже не лякае мене.

Припiзнилась з вiдповiддю, бо жила в стадii безвпинного ферменту.

Немало треба було на те часу, щоб перетворитись i сказати за Ібсеном: «Сильно стоiть, хто сам стоiть».

Довго шалiла буря, падали громи, довго мiй човен хитався на филях непевностi, болю i зневiри, аж опинився в тихiй пристанi. І немовби осягнула невiдому досi свiдомiсть чогось скiнченого.

Чим тихше стае навкруги, тим краще кристалiзуеться мое внутрiшне я.

І якби з найбiльших глибин щось пiдносилось i визволялось з тяжких оков.

Розгорiла мрiями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свiчка на широкiм свiта просторi.

Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолi великих жертв i муки душi.

Горю, як свiчка на божiм престолi.

Одна-одинока…

Не скiнчила.

Сiла на фотель в кутi кiмнати, опустила голову на груди.

В печi горiв вогонь, в сумраку вечора ажурнi дверцi кидали фантастичнi цвiти.

Тихо. Немов ангели перелiтають хатою. На iх крилах лiтали колись ii дiточi сни, понад чистi, бiлi лелii у батькiвськiм садку, понад гарнi рожi над берегом блискучоi рiки.

Полумiнь щораз сильнiше палахкотiла у печi, а тепле свiтло пересувалося великими п’ятнами по ii сукнi, руках i лицi, втискалося в кров i кружляло в жилах.

Все затрачувало границi виду i буття i розливалося в просторах безконечностi.

Святочний спокiй царював з необмеженою властю.

Понад ясним полум’ям пiдносились i гойдались тихi тужливi филi супокою i падали на дно душi омутом терпiнь i крику кервавого болю. Теплi свiтлянi рамена обiймали i тулили бурю i вир життя.

А дрiбнi блиски, розсiянi через ажурнi дверцi, тягнулись золотими нитками i вишивали на темнiм тлi мiстернi гафти.

Знов потемнiло!

Раптом блиснула ясна стрiла, продерла темряву i загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась i мов причаiлась.

У печi загуло, ажурнi дверцi цокали тихо, звучно, ритмiчно.

Щось нiби видиралось з ii пам’ятi, прибирало означений вид i знайомi звуки.

Звiдки знае вона той звук?

Так!

То той тихий голос, той спокiйний лагiдний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звiдки знае його.

І щораз бiльше входила сама в себе, дивилась i вслухувалась в якусь далеку таемничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душi,

Так сидiла непорушно, не числячи довгих хвиль часу.

Аж нараз здригнулась, пiднесла над головою руки, а уста розхилились i порушились шопотом одного з найбiльших генiiв свiта.

Die bist die Ruh

In aller Welt bist du!




БЛУДНИЙ МЕТЕОР


Дзвонять сумнi похороннi дзвони. Сумним вiдгомоном гомонять грубi заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту i бездонних омутiв. Несуться розгуком шалених вихрiв, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелi филь.

Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставленi Богу святинi вiд болю роздертоi душi чоловiка,

А дзвони б’ють вiчну хвалу безмисльнiй, глухiй потузi, що навiть не знае своеi сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею свiт стае цвинтарем, печерою попсованих тiл. Люди просять рятунку – ангели спасення!

Причаiлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменiла брила, пригнiтало боввани облакiв. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусi птахи.

Незрушимо висiли шмати чорних хмар, а довгi iх тороки досягали землi. На похилених барках чорного страховища бiлiла вузька трумна, знам’я побiди слiпоi потуги.

Замерли мисли, зледенiло серце, здеревiли зложенi на грудях руки.

– Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю i терпiнням? – коли нема сили, щоби в мертве тiло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.

Щось порушилося в воздусi, захиталися хмари i доптали одна другу. Сонце скотилося к западу i кинуло стовп спiненоi кровi. Огнем кровi займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квiтiв вiнка.

І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучi дзвони, стогни – вiд котрих завмирае життя, бiлiе волос на головi.



«Вiчная пам’ять!»


Земля завила, як стадо шакалiв, витягнула пазурi i отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.

З шумом i лоскотом зсунулося в чорну пропасть камiння, задрожала трумна, з вiнка вiдiрвався сухий листок i упав на бiлу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днiв, страшних безсонних ночей.

І усе нараз заточило п’янi круги, заморочило мозок, пiднесло грудь, затиснуло в горлi. Лишилося – хрест, могила i сухий листочок, що кричав iз-за гробу: «Не забудь мене!»

Повiнь чорних думок розсаджувала iй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зiницi, затискала уста i ломила пальцi слабоi жiночоi руки.

А за нею з розсiяним волоссям тягнула блiдолиця туга. Вбила безкровнi уста в филюючу розпукою грудь нещасливоi жертви i висисала усi живiшi пориви думок, усi теплiшi життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодiсть i красу лиця.

Сумна, пригноблена ховалася пiд крила самоти столiтнього дуба, що рiс серед гаiв чорноi вiльхи i бiлоi берези. Тут уся туга i душi розливалася струями слiз.

Сльози текли по ii лицi, по корi дуба, дрижали на листках берези, капали з ягiд рябини.

Сльозами блищали стебла трави, хилилися повнi слiз головки квiтiв.

Сльози бризкали з чола розламаноi скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках i заростали трощею i шуваром. В тiй плачучiй тузi пiд дубом смутку минали iй днi, мiсяцi, роки.

З похиленою на груди головою, оперта на грубiм, плiсню оброслiм корiнню, що потужною ногою опиралося на коверцi моху i твердих, блискучих листкiв копитни-ка – дивилася в якiсь далекi та сумнi свiти.

Що то?!

Щось мигае?!

Вузький золотий промiнчик свiтла задрижав у воздусi, пролетiв понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синiм ручаю, продер листя старого дуба i огорнув сумну стать жiнки.

І дивнi почування переплили ii душу, розбудили з тяжких мрiй i глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонiв в ii серцю.

І нараз порхнули усi сумраки, отворилися яснi, далекi горизонти, нiби небес простори.

Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихi зiтхання легким подувом обтерли сльози плачучоi берези i сумно задуманих гаiв. Пiднесли головки бiлi конвалii, наострили вуха папоротi, наслухаючи доокола радiсного шепоту, веселого смiху, що зливався зi звучним спiвом усiх лiсних птахiв.

Тихо i добре.

Якась солодка мряка заливала усi тайнi закутки ii серця. Усе давнiше терпiння, конвульсивнi дрожi розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснiв золотий промiнчик.

В озолоченiм облацi зблiдла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любовi, а душа стремiла до вершин своеi мети.

Вирваний з обiймiв страшноi туги i понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподiваних блискiв радостi – дух ii пiдiймався к небу, будував облачнi замки, в’язав золотою ниткою промiння фантастичнi, хмар городи.

Повна вдячностi, приклонила вона колiна на лелiевiм рубцi рожевого облака, витягнула руки i дякувала Богу, природi, усiм звiздам на небi, усiм квiтам i стеблам трави на землi, за той блиск золотий, чистий, ненадiйний.

«О, щастя! О, сонце днiв моiх. О, золотий промiнчику мiй».

Чи здаеться iй?

Нiби звiдкись повiяло холодом? Почорнiло зелене листя, пов’яли рожевi квiти i померкли яснi неба блакити?

А де ж ii золотий промiнчик?

Чому не бачить його? Не вiдчувае в душi теплого його блиску? Де вiн?

Ах!

Як зблiдло його свiтло, як дрижить золоте сяево!

Усе посмутнiло, поблiдло, померкли живi краски облакiв. Щораз темнiшi сумраки пiдносяться з пропастi, прошитi тiнню тiнi золотого промiнчика.

Нi, вiн ще не згас!

Тлiе без блиску i тепла!

Блиснув!

Напружився, як натягнений лук!

Ах! Як скоро малiе!

Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигае, якийсь млавий фосфоричний блиск?!

Захитався!

Зник!

Надармо вдивляеться в пусту просторiнь, вслухуеться в тишину без блиску. – Зник.

Якiсь блiдi тiнi розлялися в незкiнченнiй без звiзд, часу i змiни.

Не було темноти, не було i свiтла, а оден рiвний тон заволодiв небом i землею.

Анi одного виразного тону, анi одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.

Нi то блиск денний, нi нiчна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нiчого не чути, не доста темна, аби нiчого не видiти.

Без свiтла, звуку, почувань, летiла в якiсь безконечнi омертвiлоi скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирае життя.




ВІДЦВІТАЄ


До легкого прозорого серпанку прикладала напiврозцвiлу рожу.

Глянула в дзеркало i блиск вдоволення вiдбився на ii чудовiм лицi…

Гарна рожа i вона, то одно, то одна краса....

Чудова! Душею i серцем пожадана! Очi, як бриллянти, губи, як два рожевi листки. А який прегарний, як у лiлii, стан! Погляд тоi жiнки – то щастя, рай, жити при нiй – то небо, шумiло довкола неi, а серця бились частiше, очi горiли полум’ям…

Аж ось один з приклонникiв ii краси здобув ii серце…

Краса ii ще бiльше розцвiла, а притулена до неi дитинка придавала iй ще бiльше чарiв, як пупляшок цвiту рожi.

Шепiт подиву i обожання ii краси були для неi сонцем життя, й вона цвiла своею прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мiнiятюрною вiдбиткою тоi краси…

Щось порушилось в повiтрi. Шепотiння подиву i оболоння здавалось шемранням ручая. Шумiло хвилею, гуло потужною пiснею сердець. Але чутливi ii листки вiдчували, що той гамiр подиву, хоч i такий близький, не належав уже неподiльно до неi…

Зiтхнула глибоко!

Раз, коли ледве що кинуло ясним блиском дня, задрижав один листочок ii пишноi корони й грубою краплею роси упав на землю.

Пупляшок всмiхався солодко, купався в кришталевiм блиску роси, обвивався золотими нитками сонця i вслухався в протяглий шум, що зростав щораз голоснiше, сильно, потужно.

Чудова рожа схиляла щораз нижче пишну голову, i вслухалась в отой шум, а збiлiлi ii листки щораз сильнiше дрижали, вiдривалися i опадали… поволi… рясно… боляче…




ХМАРНИЦЯ


Сонце горiло на розпаленiй мертвiй блакитi. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим бiльше iшло до полудня, тим бiльше розпiкалося i горiло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усi кути землi: блакить, як розпечена у гутi шкля-на баня, вкривала з усiх бокiв землю i придушувала тяжке, розпалене, непорушне повiтря.

Збiже, мов золоте море, завмерло у тихiм хвильованю, червонi маки у тяжкiй задумi поспускали головки, а синi блавати дивилися тихо i лячно широко створеною зiницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повiтрi.

Сонне, заросле осетом озеро тихо млiло i розслабало. Ластiвкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блiдли китицi конюшини, щурили головки i прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем i якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловiк обтирае рукавом пiт iз чола i несмiло зазирае на сонце, товар на пасовищi непокоiться i розбiгався.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсiкаеться з шпар, трiскае в колеса i звiзди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидае блискучi гарячi плями.

Аж ось вiд заходу стала пiдноситися велика чорна зловiща голова.

Легка непевна блискавка мигнула стрiлою. Знов тихо І парно, лише чорна голова росте, бiльшае i сунеся вгору. Усе порухалося.

Дуже теплий вiтер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сiно, обривав листе, нiс порохом i дрiбним рiнем.

Стемнiлося.

Густi хмари затягнули цiлий небосклiн i закрили сонце. Десь як би здалека доходив вiдгомон сильних громiв, а лискавки щораз частiйше дерли чорнi шматки хмар.

Над горами висiв у сивi i жовтi пруги кадовб хмарницi, над нею висiло велике червоне сяево.

Гук громiв зближався, червоне сяево погасло, а натомiсть виринали один iз-за другого синi i чорнi боввани, товпилися, розбивали i крутили як би в якiм пекельнiм танцi.

Птахи ховалися пiд галузе, переляканий товар бiг з поля, що ледве пастухи могли его здогонити, люди запинали вiкна i дверi, гасили огонь у печi.

Михайло Федiв нiколи не лягав у полудне спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата его стояла край села над деброю та й усi знали, що вiн щось вiд тучi знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селi, а вiн спав твердим сном i не знав, що дiеся.

Перелякана жiнка ухопила его за плече i стала будити.

Михайло схопився i глянув у вiкно.

Із-за вiкна липнуло вогнем i зареготалося страшним рескотом.

– Регочися або й нi, а се вже тобi не буде дозволене, – бурмотiв Михайло злiсно i завзято.

Груба каламутна пiтьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала i грубiла.

Нараз, як би пукло дно озера, пiтьма продерлася у бруднi, розтрiпанi шмати, i посипалися грубi, як головки лещику[1 - Лещик – дрiбна конюшина.], замерзлi грудки леду.

Михайло ухопив iз-за образiв поясок, що ним пiп у церквi пiдперiзуеся, вибiг з хати i гейби пiрнув у темрявi.

Бiг до староi дзвiницi, що стояла побiч церкви, як би пiдперта високим розсоха-тим явором.

Розiбрався, пiдперезав пояском i потягнув за шнур великого дзвона.

Дзвiн анi рушився. Вiн потягнув другий раз, дзвiн ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третiм разом крикнув: «Стiй! стiй! стiй!»

Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму i роззявилася вогнем i заревiла громом.

– Пусти! пусти мене!

– Не пущу! не пущу! – гудiв поважно дзвiн.

– Пусти!

– Не пущу!

– Пусти хоть на кусник поля!

– Не пущу на поле, iди лiсом.

– Я хочу поля! – ревiла хмарниця.

– Лiсом, лiсом, – вiдповiдав дзвiн.

– Поля, поля, – клекочуть бруднi жовтi боввани.

– Лiсом, лiсом, – гуде дзвiн.

– Позволь хоть поступитися, мое вiйсько бунтуеся, – благала, а за нею клекотiли, як у пеклi, блискавки, крутилися, як вуже, i отвирали запiненi кровiю пащеки, iшли пожирати, нищити, губити.


* * *

А дзвiн приказуе голосно, остро, неумолимо: «Лiсом! лiсом! лiсом! лiсом!»

З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то пiдносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летiти.

Нараз засвистала вiтром, аж земля затряслася i поволi пiднесла тяжкi, як олово, крила i навернула вбiк, понад гори.

З гуком, ревом i клекотом, як би ржали стада коней, безлiч голов, кадовбiв, рук, нiг, крил путалося в один клубок, кидало стрiлами i летiло за нею в безодню чорного небосклону.


* * *

Зашумiв i застогнав лiс, погнулися до землi дерева. Трескiт, шум, блиск. Палючi стрiли колять столiтнi дуби, вiд ледяних куль обсипаеся листе, обламлюе галузе. А серед лоскоту громiв, шуму вiтру, серед зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далi й далi.


* * *

Матiя, Михайлового сусiда, захопила туча з кiньми i возом у полi пiд самим лiсом. Вiтер мiв порохом в очi, завертав вiз, блискавка i громи пуджали конi. Мусив спуститися на волю Божу; вiдiпняв вiд воза конi, причепив до драбини, а сам сiв пiд вiз, аби перебути лиху годину.

Аж чуе: застогнав лiс – вiтер жене, дерева гнуться, як колосе в полi.

Шум, ломiт, лоскiт, страх хапае за груди, серце перестае бити, а грiм за громом цiляе. Хмара стручае хмару, а нараз не видко стало нi хмар, нi лiсу, нi поля, лиш гук, шум та й вода.

Матiй довго не мiг прийти до себе, оглядався, як би сам собi не вiрив, що вiн жие i нiчо ему не сталося.

Зiтхнув глибоко i перехрестився.

Вкруг него було так тихо, спокiйно, що якби не мокре шмате, не переполоханi конi та й не поламаний, не збитий перед его очима тучею лiс, то видiло би ся ему, що лише страшний сон его мучив.


* * *

Коли се щось ударило его в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло его нiг. Вiн пiднiс i розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий i смерековий.




Іван ЛИПА








24.02.1865, м. Керч – 13.11.1923, м. Винники пiд Львовом

Украiнський громадський i полiтичний дiяч, за фахом лiкар. Спiвзасновник таемного товариства «Братство тарасiвцiв». Украiнський комiсар Одеси (1917), член ЦК Украiнськоi партii соцiалiстiв-самостiйникiв, мiнiстр вiросповiдань УНР (1919).

На початку 1922-го переiхав до Львова, оселився у Винниках.

Автор вiршiв та збiрок оповiдань «Тринадцять притч», «Оповiдi про смерть, вiйну i любов»(1935) i казок «Тихе слово» (1929).




КВІТИ


Молодий полковник повертався з шанцiв. По той бiк гори була його халупа.

Ішов полониною понад лiсами, обходив звичною стежкою, що сам протоптав за довгий час.

Ясно свiтило ранiшне сонце, скрiзь було зелено, тихо.

Ішов, занурившись у своi думи, не оглядаючись на розкошi весняного ранку.

Минае другий рiк, як вiн покинув свою Ольгу.

Образ дiвчини за цей час затьмарився в його уявi.

Напружувався, щоб пригадати ii лице, очi, усмiх…

Нiби от-от уловить, нiби все так добре пам’ятае, – вона ж така дорога й близька душi його…

Мов iз туману виринае iхне прощання: блакитна сукня, бiло-мармурове лице, на чолi матово-золотиста биндочка, що обрамовуе кучеряве волосся…

І раптом замiсть цього неясного образу, як живе, встае перед ним обличчя матерi й дивиться на нього ласкавими очима.

Наблизився до халупи. На косогорi два великi дерева стоять самотою, мов сироти. Мiж ними полковник поставив собi халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.

Уподобав се мiсце, бо з нього вiдкриваеться чарiвний краевид. Став бiля свого ганку i дивився в далечiнь.

На всьому необмеженому просторi, куди тiльки сягало око, розтаборилися гори, освiтленi сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тоi третя, десята, без лiку, без краю…

Як хвилi-велетнi на безбережному морi.

Як зачарованi мiста Зеленого Царства.

Тихо й порожньо скрiзь. І тiльки ген високо над головою цар-орел, великий, як лiтак…

Кружляе все над одним мiсцем то вище, то нижче…

І поза цим – нема руху.

Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульськi села.

Там нидiе нужденне життя пiд постiйною загрозою смертi, або повноi руiни.

Там самi вiвцi без пастухiв, сiра маса, бо проводирi – декотрi пiшли в заложники, декотрi повтiкали, поховалися.

І думав полковник:



«Величнi Карпати прекраснi, але ж i грiзнi! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смертi iх не забуде. І чую над собою цiлий рiй праведних душ, що поклали тут свое життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то нашi люди, один корiнь… І вороги нам, бо забрала iх ворожа держава, до себе в опiку, як малолiтнiх сирiт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кiнець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якiсь заколоти…»


Хотiв увiйти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетнi, а над ними й на них цiла хмара хрущiв. Здавалося, дерева димiли й ворушились.

Струсив грубу гiлку – i зашумiв, i впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.

– Яка ж iх сила! Правдива казнь египетська для моiх дерев.

Вiн вiдiйшов, а гудiння обридливих хмар погрозою плило за ним.

Знадвору халупа була непоказна, а всерединi чиста й привiтна.

Полковник писав лист до Ольги.

Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у дверi.

Трохи перегодом дверi вiдчинилися, й вiн почув тиху ходу. Пiдвiв очi й остовпiв.

Перед ним стояла панна.

Як би се був янгол iз неба, то не так би був полковник здивувався.



«Звiдки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Нi, не вона… Якийсь привид».


Протер очi, вглядався.

Панна стояла нерухомо, держачи в руках квiти i дивилася на нього.

Свiжа й молода, як свiтлий весняний ранок, в легкiй елегантнiй блакитнiй сукнi. Бiло-мармурове чоло ii перетягала матово-золотиста стрiчка, що придержувала по боках кучеряве волосся.

– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, нiби запитуючи.

– Так, я Ольга.

– Вибачте… Я гадав…

Панна стояла i посмiхалася. Ступила ближче й сiла бiля столу насупроти його. Лице ii було усмiхнене, а на колiнах держала ясно-рожевi квiти.

Полковник здивовано приглядався до неi.

Вiн думав:

«Ну, зовсiм Ольга! Навiть сукня блакитна… Тiльки делiкатнiша якась, свiжiша, краща… І очi веселi… Звiдки в неi стiльки радощiв в очах? Хто вона? Справдi моя Ольга?»

І зворушено дивився на ясний образ, не вiрячи, що то – дiйснiсть…

Душа наливалася якимсь приемним почуттям. Чи то були просто радощi, чи, може, щось бiльш? Хотiлося сказати дiвчинi щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.

З вiкна плило гудiння хрущiв i теплий запах землi.

Пiдiйшов до неi.

– Так ви, панно, називаетесь Ольгою?

– Так, я Ольга.

Дивиться довiрливо, всмiхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очi.

Полковник отямився, зрозумiв нарештi, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалiтися на жовнiрiв.

– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останнi ласкавi слова самi вискочили з душi: – Я радий зробити для вас усе, що тiльки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досi нiде не зустрiчав?

– А я вас бачу… як проходите з шанцiв.

– Ви в якiйсь справi? Про щось хочете прохати?

Ольга замiсть вiдповiдi поклала на стiл свiжi, рожевi квiти.

Весело й приемно посмiхалася.

Не смiв далi допитуватися. Тай помiтив, що вона зовсiм не мае вигляду проси-тельки.

Одiйшов у куток i звiдти оглядав ii.

Очi свiтлi, веселi. Лиця свiжi. Уся радiсна, усмiхнена, прекрасна, як i тi нiжно-рожевi квiти, що лежать на столi.

Поглядав то на неi, то на квiти, i йому здавалося, що цi рожевi й бiло-рожевi квiти складають нiби живу частку самоi Ольги: вони нiжнi, свiжi, запашнi i так пасують до цiлоi ii пишноi молодостi.

«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Нi, ця краща, але я вона схожа на ту!»

– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подiбнi до одноi моеi знайомоi. Тiльки вона далеко звiдси… – з сумом промовив полковник.

На обличчя панни набiгла хмарка. Сидiла спокiйна, вже поважна…

Потiм несподiвано промовила:

– Я вже пiду.

В халупi потемнiло. Згодом додала:

– Мряки напливають.

Полковник глянув у вiкно: понад низинами зi сходу плили тумани.

Ольга сидiла поважно.

Не рухалась.

Дивилась на нього без усмiху. Вiн хотiв з нею говорити, не знаходив слiв i тим мучився.

Так стояла мовчанка.

Знову Ольга промовила тихо:

– Я вже пiду.

Тодi вiн рiшучо пiдiйшов до неi, взяв за руку, заглянув у вiчi.

– Ви так подiбнi…

– До побачення! – сказала Ольга.

Мiцно стиснула йому руку, легко переступила через порiг, i нечутно, мов видiння, зникла за халупою.

Стояв нерухомо, як сновида.

Схопився й побiг слiдом.

І дивився…

Побачив скрiзь лиш бiлу мряку…

Над ним свiтило сонце, а внизу сунули без перерви зi сходу сiрi тумани, облизуючи своiми мокрими язиками верхи лiсiв.

Бачив верховини далеких зелених гiр, над якими ще свiтило сонце, а поблизу лиш одноманiтна сiра мряка.

І весь краевид обернувся в безбережне сiре море, з якого виринали нечисленнi острови.

Пливуть, пливуть мряки, лiзуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сiрi полчища прибувають i от закрили ввесь простiр i вгорi i внизу… Сам полковник ховаеться в туманах, його починае заволiкувати дрiбний дощик.

Стае вогко й холодно…

Вертався до халупи.

З дерев-велетнiв падають великi краплi. Хрущi затихли, поховалися в листях.

«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебi, се була Ольга! Моя Ольга… Моя едина кохана… »

На столi лежали нiжно-рожевi квiти…

А серед ночi полковник дiстав наказ готуватися до наступу на ворога.

Тяжко гупали у мряцi вiдгомони гарматних стрiлiв.

Було душно.

Вiн одяг бiлу сорочку.

Не надаремно.

Тоi ж ночi пiд час бою полковника вбито!




ЖАХ


Старовинний замок iз баштами на вiковiчних скелях, що колись був грiзною фортецею i страхав ближчих i дальших сусiдiв.

Круглi маленькi вiконця в товстих мурах поробленi так, що зсередини, з високих башт, iдуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крiзь них палити з гармат та рушниць по цiлiй окрузi, звiдки колись нападали вороги.

І в замку, i в баштах завжди сiрий сутiнок, i нiколи не заглядае сюди сонячне промiння.

І нiхто звiдси не бачить неба, а лиш клапоть землi пiд замком – або лiс, або болото.

Тепер тут сумеркова тюрма.

В однiй iз башт стоiть бiля вiконця в’язень i дивиться просто в болото, що простелилося в полi його зору, обмеженому товщею стiн.

Блакить небесну, i сонце, i зорi любуе лиш на блискучiй, як дзеркало, водi, в тихiй трясовинi.

І не бачить дна в болотi, з усiм його брудом, а лиш топить очi в небесних безоднях.

І тихо, i свiтло йому на душi.

Та ось iз трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.

Побачив юнака, що в його власному болотi очима ловить сонце чисте, покоiть очi на блакитi прозорiй, зиркнув у його душу, спокiйну i ясну, свiдому своеi правди, i… посмiхнувся.

Вивернув ураз iз дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото i глумливо поглядав на юнака.

Та лице юнаковi не похмарилося, а було все свiтле, i спокiй панував у його душi.

Вiн знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спiд i поверхня знову стане чиста i блискуча.

Стояв бiля вiкна i ждав.

Тодi Болотяник викликав iз дна на поверхню усяку гадь – жаб, змiiв, драконiв…

І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своею страшною отрутою.

Та лице юнака не похмарилося, а було все свiтле i спокiйне.

Вiн був хоч i в тюрмi, але високо над затруеним болотом.

Вiн знав, що в кожнiй трясовинi живе гаддя.

Розумiв, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоiться, пiде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, i вiн знову побачить там небо.

Стояв i ждав.

Тодi Болотяник розлютився. Завзявся не тiльки вже порушити спокiй в душi юнаковiй, а вчинити iй бiль гострий.

Свиснув на помiч усiх чортiв. Тi вискочили на поверхню, прибрали рiзнi гидкi страховеннi вигляди, жерли юнака своiми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертiлися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутнiй водi.

Юнак посмiхнувся…

Вiн хоч i в тюрмi, але високо над страшним болотом. Вiн знае, що нечиста сила водиться в кожнiй трясовинi i що прийде час – i вона вся згине.

Стояв бiля вiкна i ждав.

Тодi всi чорти втихомирились i стали радитись…

І от болото стишилось. Стало чисте i блискуче, як дзеркало. Та не вiдбилось в ньому нi сонце, нi блакить небесна, а…

Вмент лице потьмарилося, очi розширились, кров захолонула в жилах, i бiль гострою стрiлою вдарив йому в серце – вiн побачив у болотi свого найвiрнiшого друга…

У нестямi вiдскочив од вiкна…

І не вiрив очам своiм.

Знову пiдбiг до вiкна, дивився i приглядався з панiчним страхом.

Нi сонця, нi блакитi – нiчого нема на тихому болотi, нiщо не вiдбивалось на гладкiй поверхнi, а лиш у прозорiй водi, на самому днi, сидiв чорт Болотяник, а з ним у повнiй приязнi його наймилiший, найдорожчий друг, спокiйний i лагiдний, живий i реальний…

Тодi невимовний жах опанував його душею.

Кидався в своiй тюрмi, як дикий звiр у клiтцi, шматував на собi одежу, упав на камiнний помiст i бився в корчах об нього головою.

Аж тепер Болотяник з усiма своiми чортами заливався веселим реготом, i луна вiд нього струшувала стiни тюрми, котилася ген далi степами, лiсами…




ЧОРНА МАРА


Їх було багато, чоловiкiв i жiнок, що повертали з неволi в рiдний край.

Усi знали дорогу, а таки заблудилися.

Блукали, як у лабiринтi, мiж горами високими, попiд скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало свiтло сонця.

Тут було вогко й темно. Слабiшi притупили свiй зiр ясний, сильнiшi його нагострили й от угледiли Чорну Мару, що iх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.

І розповiли про це невидючим.

Тодi всi разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб ii прогнати, знищити, щоб прокласти путь до свiтла, до своiх родючих нив.

Мара зникла, i перед ними простелився шлях на високу гору.

І сказали однi:

– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.

І з розпукою скрикнули другi:

– Ми лиш чорну нiч бачимо перед собою й над собою!

Тодi сказали видючi темним:

– Браття! Заждiть нас тут, а ми пiдемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рiдного краю. Тодi повернемось i заберемо вас.

І сказали темнi видючим:

– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одiгнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рiдного краю. Тому ведiть нас за собою.

Тодi видючi взяли за руки темних, повели iх широким шляхом на верховину.

Усi йшли, повнi сил i життя. Ішли довго-довго…

Широкий шлях, що далi звужувався, укривався гострими камiннями, що рiзали ноги до кровi, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькi стежки й дорiжки помiж скелями й камiннями…

І сказали видючi:

– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездорiжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.

І сказали темнi:

– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпiли по стежках i дорiжках, а тепер, коли надходить кiнець нашим мукам, нас хочуть покинути брати нашi.

Тодi видючi знову взяли за руки темних i так вели iх на верховину, а Чорна Мара заступила iм путь, дихала на них тьмою i холодом…

Усi знесилилися, i безнадiйнiсть почала заглядати iм у душу.

Тодi хтось зачав побiдну пiсню, i всi враз пiдхопили ii.

Полинула пiсня голосна вниз, полетiла вгору, прогнала Чорну Мару.

Мара знову зникла…

І от усi стали на верховинi.

Праворуч i лiворуч з гори спускався срiблястий шлях, а далеко на обрii виднiвся рiдний край. Там свiтило сонце, там розлилися широкi рiки, там хвилi перловi плескали об береги синього моря…

Просто перед ними, внизу, чорнiла глибока прiрва.

Омрiянi, в нiмому захватi стояли видючi над безоднею й дивилися в далечiнь, де була вся мета iхнього життя, де було iхне щастя.

І сказали темнi, що стояли позад них:

– Чого ви стали?

Видючi не чули i все дивилися на далекий рiдний край. І сказали темнi:

– Чого ви стали?

Тодi видючi скрикнули:

– Перед нами – рiдний край, увесь опромiнений золотим сонцем!

Тодi темнi, мов божевiльнi, ринулися наперед, притиснули видючих i скинули всiх у безодню…

І стояли темнi над безоднею й перелякано питали:

– Де ж Рiдний Край? Ведiть же нас туди! Чого ж ви стали?

І стояли темнi над проваллям i все питали, а з глибокоi прiрви реготала Чорна Мара, i той страшний регiт нiсся над горами й скелями, як гуркiт громовоi хмари.




ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ


Михайловi Литвиновичевi


Багато вiкiв тому назад отсi велетенськi шпилястi гори геть-чисто були вкритi зеленими лiсами.

Мiж ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка рiка, розпираючи крутi береги. Там, далеко-далеко, де цi обидва кряжi сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгiй путi безлiч потокiв гiрських, що змiцнювали ii силу, додавали краси й величi.

Непомiтно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повнi води.

А гори шпилястi подвiйним пасмом, мов iзмарагдове намисто, простяглися вiд джерела аж до гирла, круто спадаючи до рiки. Столiтнi дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посерединi вiдбивалася безодня блакить, виграваючи промiнням – раз сонця високого, раз мiсяця повновидого. І зорi летючi перебiгали через рiку i ховалися в горах. Безлiч риби в водi розкошувала, спiшила нажитися на бiлому свiтi. Безлiч звiра й птицi в горах спiшила нажитися, а конаючи, управляла землю своiм трупом – платила iй за багате, вiльне життя. І могутнi дерева буйно поросли навiть на крутих скелях.

Гори високi, мов барвiнок, веселi панували над цiлим краем. Вони були ближче до хмар, чарували iх зеленими верхами, перетинали повiтряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливi потоки збiгали в повнi води, додавали iм краси й величi.

Гори високi були ближче до сонця, перехоплювали його свiтле промiння, а на рiку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зеленi лiси – глибока рiка пiдiймала сивi тумани, щоб ними захистити молодi листочки.

Гори шпилястi були ближче до неба, чули його тайни надземнi, переказували iх своiм потокам, а тi несли святi глаголи аж у далеке море. І тодi по всiх краiнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть моi предки.

Тут споконвiкiв жили моi предки. Високi й ставнi, смiливi й моторнi. Гордо дивилися на мiнливе небо, ловили очима безмiрний обрiй, ранiш од усiх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, лiси i води, сонце красне i зорi далекi. Любили своi верхи i нiколи не селилися по низинах.

Так минали столiття…

Прийшов Невiдомий, поставив над рiкою шибеницю, звiв моiх предкiв у долину, казав селитися по берегах. За се обiцяв рай небесний.

Тодi перестали моi предки шанувати, мов святиню, лiси, води, сонце красне й зорi далекi. Побудували над рiкою села й мiста. На свiтлi верховини пiдiймалися лише для того, аби рубати гiллястi дуби, аби забити безборонного звiра. Човнами та байдаками плавали вiд джерела й до гирла, i рiка стогнала пiд натиском плотiв.

Колись кучерявi гори облисiли, замiсть зелених стали сiрими, i рудi скелi понависали над головами моiх предкiв. Скелi зривалися, стирали з лиця землi села й мiста, замулювали глибоку рiку. Гори осiдали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахиснi води, а суховiй замiтав пiсками в безсиллi протестуюче джерело.

Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелiтала ген у iншi краi, щоб там упасти на спраглу землю дрiбним дощиком. Скелястi, обдертi гори не кидали на рiку темного холодку. Пересохла рiка не давала iм цiлющоi вогкостi. У горах не щебетали веселi пташки, не грiлися проти сонечка молодi сарни, а лиш вили голоднi вовки. В умираючих водах не плескала при мiсяцi лискуча риба, а мiж скелями й камiнцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через пiски вода з джерела.

Колись широка, як море, рiка, що розпирала крутi береги, далеко вiдiйшла вiд них, журливо перестрибувала по кремiнцях i тихо рокотала, нiби плакала за минулим.

Того плачу не чули вже високi небеса. Той плач не доходив уже i до моря далекого, бо вже сама рiка губилася десь на путi в пiскових кучугурах.

Моiм предкам, що стратили шлях у широкi свiти, впала на серце туга. Їм стало важко.

Потроху забували про високу блакить, про яснi зорi, про небеснi глаголи. Переорали широку долину, по якiй колись текла рiка, покидали в землю зерна. Щоб овочi не всихали, покопали вiд умираючоi рiки канави, розiбрали воду на своi поля й городи.

Ходили, понуривши чоло, одно – рилися в неродючiй землi, поробилися дикими, як звiрi. Широке корито колись великоi рiки зеленiло городами. По всiй долинi посiялись убогi хатки.

Тут було темно, бо нависали обдертi гори, удень рудi, а вночi чорнi. І вже на iх верхах не спочивала весняна хмара, i теплi роси не падали на спраглу землю. Сюди не долiтали небеснi глаголи, нiхто тут не знав будучого, забув про минуле… всi призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низинi, текла велика й могутня рiка. Тепер моi предки копалися у своiх городах. Метушилися на дрiбненьких клаптиках власноi землi, терпiли вiд голоду, хворiли вiд тяжкоi працi, погибали вiд пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголiв, напоювали зачерствiле серце лютiстю проти брата свого. Звiдусiль були вони стисненi високими горами, i погляд упирався в навислi над головами чорнi скелi. Очi нiколи не спочивали на широкому обрii, вiд того болiли. Забули моi предки про широкi свiти, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землi, мов кроти, нiколи не дивилися на свiтле небо, бо коли iм наставав ясний день, то сонце стояло в зенiтi i промiння його слiпило побляклi очi. Не знали чаруючоi безлiчi зiр, бо бачили лише клаптик неба, немов iз колодязя… А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрiй i щоранку сходило вабливе сонце…

Так минали столiття…

І сталося одного дня… Коли сонце стояло в зенiтi, пекло нестерпуче, коли нiхто не смiв глянути своiми пiдслiпуватими очима на свiтле небо, нагло налетiла страшна, як смерть, хмара, повисла над замуленим джерелом. Така чорна, що пiд нею панувала нiчна темрява. Велика – збурений вихор не мiг розiгнати ii. Густа – опиралася бурi, як i кам’яна башта. Хотiла упасти ливним дощем на пересохлу долину, на розпеченi сонцем гiрськi скелi.

Розлючений вiтер не мiг анi пiдняти ii в небеса, нi розвiяти туманом по долинi. Тiльки iз скаженою силою вертiв на одному мiсцi, наче стовп куряви. Немов хуртовина, завивала й крутилася над джерелом хмара. Шумiла, як пралiс у бурю, ревла, нiби море у негоду… І раптом сей страшний тайфун цiлим своiм тiлом упав на засипане пiсками джерело. Струсилася й застогнала долина. Мов електричнiсть, пробiг по нiй пiдземний гук i вдарив у кожне живе серце. Усi жахнулися, зачувши неминучу загибель.

А сонце стояло в зенiтi, пекло нестерпуче, i нiхто не смiв глянути на свiтле небо. З шумом ринула вода в долину бурхливим морем. Ринула в долину потопом. Враз залила городи, враз заховала хати. Усе живе, що встигло лише схаменутися, бiгло з перестраху куди очi, падало, захлипувалося, уносилося непереможною водою… Усе живе дерлося на крутi береги, на гори шпилястi, вище й вище, аж на самi верховини…

Умираюча рiка вiджила. Прибувала, наче вулканiчна лава, зростала так, що вмент уся долина з селами й мiстами була пiд водою. Вода ринула й бушувала, зносила все на своiй путi, заливала, грала, виблискувала на сонцi. Вода ринула й блискотiла, прочищала тисячолiттями замулене свое корито, досягала пiднiжжя гiр, гнала до моря хати, камiння й скелi. Вода виносила трупи моiх предкiв, що поселились у долинi… Коли рiка, велика й могутня, повна краси й величi, дiйшла до моря, вся долина була повна водою, як у давнi часи.

Другого дня сонце знову грало в широких водах, а мiсяць зачудований довго стояв непорушно серед високого неба – усе дивився в безодне озеро, що об’явилося там, де обидва пасма гiр сходяться.




БЕЗСМЕРТНИЙ


Не знав земних турбот…

Кохався в науках i жив для того, щоб зрозумiти причину свiтобудови i цiль буття.

Далеко вiд гамору людського зарився в науковi дослiди, шукаючи розрiшення тих космiчних та бiологiчних законiв, що через усе життя непокоiли йому допитливу душу…

При допомозi мудрого приладдя та пристроiв вивчав далекi живi й завмерлi свiти, дробив живi й мертвi тiла на атоми, схоплював процес зародження крови у безкровному, слiдкував за розвоем кров’яноi мiкроскопiчноi цятки, що перетворювалася в пульсацiю майбутнього серця, що ростило на його очах новий органiзм.

Вивчав закони спадкоемностi i ту непереможну творчу силу, що з двох мiкроскопiчних клiтинок вирощуе гiганта i рiзьбить породи живих iстот у природi.

Матерiю неорганiчну переводить в органiчну, органiчну в органiзовану. Живе мертвив, мертве воскрешав.

Мiж людьми був як Бог, великий i творчий…

І чим далi поглублявся в сi дослiди, тим ширше ставало для нього поле невiдомого, таемного.

І не бачив кiнця невiдомому, таемному.

Інодi здавалося, що ще одну тайну треба зрозумiти, одну лиш одкрити i тодi все життя, з усiм, що есть у ньому i поза ним на всiх безмежних космiчних просторах, стане для нього ясне як математична формула.

Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невiдомого…

І ось тяжко занедужав…

Хоч i старий, та крiпкий тiлом i розумом лежав у непритомнiй гарячцi на постелi, а бiля його лiжка стояв лiкар у задумi й помiчники мудрого, чужi йому люди, i ждали сумного кiнця…

Дужий ще органiзм напружував усi своi сили в нерiвнiй боротьбi зо смертю i в забуттi покликав:

– Хто ти, що не даеш людинi змоги пiдняти завiсу свiтобудови? Хто ти, що раптово вiдбираеш так коротке життя i саме тодi, коли людина дiйде до межi, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?

Ти боiшся того! Ти глузуеш iз безсилля людини! Як злодiй уночi пiдглядаеш за нею i береш у неi життя саме в той час, коли вона тебе поборюе.

А я оповiстив тобi вiйну! Я хочу тебе побороти! Я вже пiдняв краечок завiси твоеi тайноi Сили! Я ii одкрию i буду безсмертним.

Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всi моi мислi, моi найдорожчi скарби – тут, при менi!.. Хочу жити вiчно без кiнця…

Навкруги лiжка з сумом стояли його помiчники, чужi йому люди з жахом слухали i ждали кiнця.

І ось у безсиллi затих при них, заспокоiвся, закрив очi, як до сну, i так лежав нерухомо.

Тодi став бiля нього бiлий янгол i сказав так:

– Твоя жага безмiрна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вiчно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всi твоi мисли, твоi найдорожчi скарби. Житимеш, докiль сам того забажаеш.

І ось стали в нього великi, гострi крила, почув себе Духом легкотiлим i полетiв.

Летiв плавко в небесних пустелях. Зiр його ловив незчисленнi прекраснi свiти. Оглядав iх i вибрав найкращий, що виблискуе, як дiамант.

Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому.

Летiв довго i, як наближався до мети, – прекрасний свiт усе бiльше й бiльше затьмарювався.

Велика планета. Пануе пiвтемрява. Скрiзь сiрий туман. Нема нi свiтла, нi тiней. Нема грому, нi блискавки. Нема шуму, нi вiтру. Тиша й густi сутiнi. І сiрий, одноманiтний, важкий туман.

Летiв рiвно, як стрiла, понад тихими водами, що помiрно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.

Плавко летiв через гори високi, сiрi й безплiднi.

Межи скелями стрiмкими летiв зикзаками.

Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому, та нiяк не мiг згадати нiчого, навiть свого попереднього життя, або iменi свого.

Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати. Почував, що аби одне щось iзгадати, так зараз же все стане йому в пам’ятi.

І не мiг.

Нудьга, гнiтюча нудьга охоплювала його душу.

У сьому тепер для нього було все завдання, уся цiль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся i нiчого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.

Надмiрне напруження зору дратувало все його ество, до болю гнiтило.

Летiв у туманi, низько бiля самоi поверхнi, бо як пiдiймався вище, i планета ховалася в сiрому туманi – нудьга давила його.

Тодi знову кидався вниз.

І вже прикутий до поверхнi очима, як мiсяць до землi, летiв рiвно i плавко.

Ловив ухом звуки i не чув нiчого, шукав чогось очима i не знаходив.

Так стократ облетiв навкруги безмежно велику планету у всiх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролiтав над одним i тим же мiсцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову i зараз же зникало безслiдно.

Прикутий очима до поверхнi, як лiхтар на щоглi корабельнiй, з тугою летiв рiвно i плавко.

А коли пiдiймався вище i губився в сiрому туманi, – жах гнiтючий охоплював йому душу.

І так проминули тисячолiття, а вiн усе летiв. І ось пролiтае над тихими водами. Із сутiней перед ним устае висока гора, що нависла великим дахом.

Плавко залетiв пiд той дах i опинився в печерi довгiй, як шлях, рiвнiй, як тунель.

Тут була темрява непроглядна.

Летiв рiвно, як стрiла, а коли пiдiймався вгору – торкався волоссям камiння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стiни.

В кiнцi печери впав i лежав без руху… Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому, та нi одноi з них не мiг уловити, втiлити.

Так лежав у темрявi з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

А коли розплющував очi, – знову нудьга починала гнiтити його.

А коли заплющував очi, – заспокоювався i тодi бiль тупий поволi-волi притихав.

І тiльки туга гнiтила його.

І так лежав без руху, без думки, без почувань.

І коли вилетiв з печери, – одкрив очi i знову побачив сiрий одноманiтний туман, тихi води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сiрi гори й стрiмкi скелi.

Почував, що вiн живий…

Так без мети, без пам’ятi того, що перед ним i за ним, блукав по безмежно великiй планетi i ось знову залетiв у печеру.

На момент блиснула iскра свiдомостi, що се вже було, i враз погасла безслiдно.

Летiв рiвно i плавко, коли пiдiймався вгору – торкався волоссям камiння, як збочував – черкав крилами об стiни.

Почував, що минають столiття, що вiн живе i житиме вiчно, що вiн безсмертний.

Почував, що вiн живий, що всi його мисли тут, при ньому, та нi одноi з них не мiг покликати до свiдомостi.

Лежав iз невимовною тугою в душi, що переходила в бiль тупий i гнiтючий.

Почував, що вже не скинути з себе сього гнiту, не пригадати, не вловити анi найменшоi мисли.

А коли вiн заплющував очi, бiль тупий поволi-волi зникав, i тодi вiн лежав нерухомо, як труп.

Не почував нi болю, нi туги; нi голоду, нi снаги; нi тепла, нi холоду.

Усе ество його прагнуло лиш одного – спокою.

Повного небуття.

Так лежав довгi тисячолiття…

А коли вiдкрив очi i глянув у далину – схопився, розправив крила.

Побачив, що здалека, в пащу печери заглядае тьмяне свiтло.

Бiля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднiлася ледве помiтна смуга сiрого свiтла, i те свiтло так гостро його вразило, що враз дiйшло до свiдомостi, i вiн несподiвано для себе скрикнув:

– Свiтло!

І тут згадав про свiт бiлий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

Як вихор ринувся з печери назустрiч свiтлу.

І тут прокинувся вiд сну.

Жах стояв в його широко розкритих очах.

Лежав у лiжку i почував iще тупий бiль свого безсмертя. Увесь тремтiв, i холодний пiт котився з його чола. Поволi-волi заспокоiвся.

Тодi радiсть, невимовна радiсть, що то вiн не есть безсмертний, переповнила йому душу.

Тiло, в якому догоряло останне життя, млiло вiд щасливого почування, що пережитi тисячолiття були лиш коротким сном.

Навкруги стояли його помiчники, чужi йому люди, i дожидали кiнця.

Тут побачив знову бiлого янголя i навiки склепив очi.

Тиха, радiсна усмiшка лягла на прекрасне старече чоло…




ТУРКИ



Ритмiчна фантазiя

Неначе павич пишновбраний, дрiма на високiй горi величезнее мiсто. Високi будинки й маненькi хатки i бiлi, i жовтi, i синi, i червонi – усi до гори припадають, немов то квiтки степовоi, геть усiяли рясно високу могилу козацьку. Свiтленькi вiконця на простiр морський поглядають, ген прямо на схiд.

Один я у хатi своiй, що на самому версi гори. Дивлюся у вiконце, як вiтер тiль-тiль коливае верхiв’я зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краевид, дивлюся, як з двох бокiв море оточуе город увесь i як обiйма його нiжними тими руками, мов мати кохану дитину.

Далеко-далеко за морем зоря свiтова погасае.... А скрiзь навкруги розливаеться свiт якийсь бiлий, молошний, i тiнi кудись iзникають. Так свiтло стае, так округа ясна, що немов на картинi все бачу.

Скрiзь тихо. Я чую, як в досвiтнiй тишi б’е хвиля морська в кам’яне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у снi буркотить. Навколо, куди лише око сягае, в цьому полусвiтi не бачу нiде я живоi iстоти. Скрiзь мертво.

Та що це? Ген там на просторi ось повагом тисячi бiлих голiв виринають на поверх з морськоi безоднi. Все вище та вище встають цii тiнi-привиддя iз тихого, сонного моря, немов мармуровi статуi… Їх тисячi… безлiч цих тiней… Встають вони дружно усi… вже по пояс з води виринають… І ось на морському поверсi вже стали у повний свiй зрiст… Всi в бiлих убраннях, обмотанi голови бiлим, немов завивалом турецьким. То бiлii турки у бiлих чалмах, у довгих, у бiлих одежах. Стоять на водi непорушно з хвилинку, i разом без гуку та тихо рушають на мiсто. Ідуть по водi, мов по кризi, тiсними рядами, неначебто вiйсько. А вже коло берега дiляться рiвно направо й налiво, на два величезнi загони. Йдуть по сагах вони й мiсто обходять з бокiв. А там на пiдгiр’ю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить… далi лiзуть на гору i всi пiдступають до мiста. Кругом суходiл заступили з усiх трьох бокiв i вже виходу з мiста не стало нiкому: нi пiшки пройти, нi об’iхать конем. Стоять коло города бiлii турки, стоять непорушно, мов бiлii тiнi, у бiлих одежах, у бiлих чалмах.

Стоiть так березовий лiс зимового тихого ранку.

Я глянув на город, а там уже днiе: скрiзь заспанi люди встають та поквапом за дiло беруться. Нiхто з них не знае, що сталось, нiхто бiлих туркiв не бачить.

Ось тихо на город рушають цii бiлii тiнi. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крiзь паркани, крiзь стiни в домах, мов повiтря. У кожную хату ввiйшли i стоять собi мовчки.

Стоять i у мене в господi, пiд бiлими стiнами, в бiлих одежах, у бiлих чалмах.

Дивлюсь я на них i дивуюсь – нiчого не тямлю.

Чи вiйсько? Але ж не узброенi турки… Вiйна? Не було ж бо i чутно, що б хоч з гакiвницi гримнуло. Нiхто ж не стае i в оборонi…

Та враз заворушились турки в господi моiй…

Усi замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всi мое речi якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостаеться на мiсцi своему. Нiчого вони не беруть, лиш завзято працюють i плавко руками махають… махають…

Враз зникли, мов у землю пiшли.

Дивлюсь я й нiчого не тямлю. Іду до вiкна i там бачу все мiсто, немов на долонi. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’янiло, як в казцi.

Вже робиться страшно менi. Пильнiш приглядаюсь до всього i бачу, що справдi все так воно е, як i здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку рiч, та не можу ii рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скiльки сили, зриваю нарештi iз столу, кладу на полицю.

Коли це, як стiй, де не вiзьметься турок – махне рукавом своiм бiлим i рухом тим враз менi свiт весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая рiч вже знов на столi опинилась на тiм самiм мiсцi. Тут я починаю уже розумiти, що турки iз хати моеi нiкуди не йшли, а зробились усi невидимi. І боязко якось менi, неприемно, i я почуваю, що турки за стiною в мене стоять i холодом вiють на мене. Не знаю куди менi й як утiкати вiд них! З страху починаю тремтiти… А там пiдкрадаюся тихо до столу, беру з нього бiлий папiр i сiдаю писати листа, щоб подати ним звiстку про себе до вiрного друга, позвати його, розпитати, чи скрiзь таке дiеться в мiстi? Листа написав, закладаю в коверту i тiльки почав запечатувать – враз несподiвано бiлий рукав невидимого турка майнув i свiт менi знов затуманив…

Як тiльки очунявся, зараз побачив: лежить перед мене знов бiлий папiр на столi…

Погано та страшно стае знов менi i зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються бiлii турки до мене, хоч iх i не бачу. І це доторкання для мене ще бiльш вiдразливе, нiж помахи iх рукавiв. Я чую, як мацають руки мене з голови аж до п’ят i знов до волосся. Стою, немов кари чи страти я жду: ось бiлий рукав промайне i знов очмарить… Ой, якби покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого. І щойно його я згадав, як i вiн бiля мене.

– Мiй друже единий, ой, як менi страшно! Рятуй мене, любий! Дай руку на вiчне, святе побратимство…

Скидае вiн з грудей свiй хрест i менi подае.

Мiняемось мовчки хрестами i тричi цiнуемось щиро…

Не вспiв я надiти й хреста, як знову рука навiсная майнула в повiтрi – i я захитавсь, непритомний.

А скоро очутився, зараз, помiтив, що хрест мiй знов висить на грудях моiх.

– Та що ж це таке? – побратима з розпуки питаю.

Стоiть побратим перед мене i дивиться поглядом тихо-сумним, жалiбливим без мiри. У поглядi тому вбачаю, що знав вiн зарання, що так воно й буде, як сталось.

Читаю в тiм поглядi тихi слова:

«Не бiйсь, не лякайся! Вони, отi турки, тебе не зачеплять, якщо ти добра свого сам не займатимеш бiльше: не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва краiна, а ти ще живий… Ти умри!.. Не живи, бо цього одного i не можна. І нiщо не поможе тобi. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковiсть вражень, i ти вiддаси тодi все доброхiть оцим туркам: скарби своi, душу i тiло. Тай приймуть вони лиш тодi, коли будуть до тебе прихильнi…»

Читаю у поглядi друга цi дикi слова, i обурення в серця росте i кипить у души моiй лютiсть…

– Дурницi плетеш еси, зраднику лютий! Твiй погляд такий навiсний… вiд нього холоне в душi, стискае у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моiх геть! Не дивися…

І враз побратима не стало.

Менi уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хатi так тихо, що в ухах гуде…

Пiдходжу я знов до вiкна i кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемнiло вiд хмар, не видко i клаптика неба блакитi, не знати де й ранiшне сонне сховалось. І гнiвним зробилося море i страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починае ревти. І б’е сивi хвили об берег сердито, немов викликае до бою. І сплескотом кожним сердитоi хвилi мене мов обухом хто в голову б’е, черкае холодним ножем поверх мозку. Стою край вiкна, мов прикутий i рушитись сили не маю, не можу нiяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителi вийшли моi – невидимi бiлii турки.

А море реве-клекотить, змагаеться, бiлими хвилями б’е в кам’яне набережжя сердито. І бiлая пiна летить геть далеко на город увесь. За хвилею бiлая хвиля бiжить, одна одну немов випереджае, – i гнiвнi усi, i страшнi…

Іде ось одна… iде i шумить, вже до берега близько пiдходить i бiлою пiною вдарила в берег, i високо пiна летить i пада, мов снiп на все мiсто. І разом iз цим невидима рука черкае по мозку мене боляче…

Іде знову другая хвиля… ще здалека бiлую пiну угору скидае… Та що це таке? На високiм хребтi тоi хвилi русалка якась, уся бiла, гойдаеться стиха… у довгiй, у бiлiй одежi, в чалмi… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля iде i шумить… Ударила в берег i порохом легким, кривим той турок умить розлетiвся. І разом з тим вибухом хвилi мене рiзонуло холодним ножем.

Іде знову бiлая хвиля, несе на своему хребтi знову бiлого турка. Злегенька земля стугонить i тремтить. На мене вiд п’ят до лиця буцiм снiгом холодним хто сипле.

Слiдкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима i жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче вiд удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирае.

Ось хвиля шумить бiля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди вiн упав, я не бачу, бо б’е мене в голову й риже холодним ножем.

Ось новая хвиля iз недрiв морських устае; гойдаеться турок на нiй, рукавами махае… Ось вже коло берега хвиля… Вiд п’ят iде дрiж по менi… Ударила турка об берег – i порох кривавий летить…

Четвертая… п’ятая хвиля…

На всьому просторi морському здiймаються хвилi, як гори i пiняться й дико клекочуть i кидають високо пiну. На iхнiх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливi бiлii турки. А море ще дужче реве, клекотить i б’е в набережжя. І бiлii турки все бiльше i бiльше з безоднi на поверх морський виринають i б’ються один об одного, i в хвилях ховаються знову i знов виринають, немов в казанi величезнiм ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилi сердитii б’ють… А вiтер лютуе, а вiтер одежу iх рве i далеко шматки вiдкидае, розмотуе iхнi чалми… i скрiзь завивала тii мають, мов прапори бiлi…

Чим бiльш, чим грiзнiш реве море, лютуе i б’е в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мiй дужче хтось рiже, на голову пада удар за ударом помiрно.

Вже берег увесь геть засипаний порохом дрiбним, червоним, мов кров’ю политий. Мiшаючись з бiлою пiною, порох ii червонить, i кров ця у море стiкае рiчками.

Вiд берега – море криваве, страшне; на просторi – воно ще страшнiше!

В душi же моiй iзболiлiй пануе не страх, а розпука безкрая, мiй мозок болить вiд ударiв, а тiло холодне, немов завмира.

І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…

Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирае… Чи довго ще буде оце?

А хвиля до берега ближче iде та шумить. В обiймах ii здоровезний пручаеться турок, руками ii роздира, зубами гризе, скаженiе з розпуки.

А хвиля все ближче, все ближче…

Земля стугонить i тремтить…

З важким силкуванням заплющую очi, аби вже нiчого не бачить, i жду, завмираючи серцем…

Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, i я полечу у безодню.

По тiловi всьому вже холод смертельний iде, i серце уже не колотиться в грудях – спинилось.

Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась i вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…




ХАТА ГОРИТЬ


Це трапилось зо мною несподiвано, як хвороба, як пригода.

Пробуваючи давно в цьому городi, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому моi знайомi завжди дивувалися i мали мене за угадька.

Якось був у театрi, звiдти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сiм’я виiхала. У мене проживав тодi тiльки товариш.

Чуденний був у мене товариш. Зв’язала нас доля ще змалечку, потiм разом училися.

Хоч вiн здебiльшого жив моiм розумом, а часто й працею моею, проте ставився так, нiби був великим доброчинцею менi.

До цього, як людина i як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.

Інодi здавалося, що у його душi нема нiчого свого, iнодi – що тiльки свое, особисте, не схоже нi в чому з другими.

Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на твердi ноги, окрiпне в життi, та вже багато води утекло, а вiн живе…

Мае на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а вiн бiдний. А мое все багатство – власна хата.

Терплю по добротi.

І що найчуднiше – нiяк досi не можу розiбрати: чи вiн менi друг, чи ворог?

Здебiльшого здаеться другом, хоч iнодi таке викине, як тiльки може найлютiший ворог.

Очевидячки по простотi своiй.

Не рiдко помiчав я у нього й заздрiсть до моеi, з його погляду, забезпеченоi, задоволеноi особи, а вряди-годи в якомусь словi, або руховi, або в поглядi зненацька ловив глибоку ненависть до себе…

Що ж? Кожний невдатник мало мае любовi в серцi.

Останнi часи я особливо його уникав, оскiльки це можливе, коли живеш з людиною в однiй хатi…

Як я вийшов iз клубу, то десь уже спiвали пiвнi.

Поплентався додому.

Пiдходжу до свого будинку, – аж бiля парадних дверей стоiть якась жiнка, щось колупае в замку, зовсiм не знайома, вiку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному свiтлi поранку хочу заглянути iй у вiчi, та вона iх якось так ховае, що тiльки бiлки блимають.

От, думаю, справжня Темида – без очей.

Не встиг я нiчого спитати у неi, як пiдходять двое чоловiкiв i… полiцай. Здивування мое переходить у якусь непевнiсть.

Очевидячки мене дожидали…

Іменем закону сильного полiцай вимагае впустити його в хату.

Я вагаюсь якось, напружуюся зрозумiти незрозумiле. Поволi-волi встромляю ключ у параднi дверi, одчиняю iх i без слiв проходжу в своi кiмнати.

Вони, цi зовсiм невiдомi менi люди, iдуть натовпом за мною.

Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кiмнату, що була менi i вiтальнею, i iдальнею, тут оглядiвся.

Юрба чоловiка з п’ять насунула в моi покоi. З вигляду – звичайнi типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягненi полiцаi.

Усе менi видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбiльше за все здивувало, що товариш мiй ще не роздягався i не спав.

Перейшовши всю кiмнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звiдси в садок, я став, опираючись об одвiрок i оглядаючись, як засуджений.

Зараз же з правоi руки близько мене стiл, на ньому ясно горить лампа. Кiнець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприемним обличчям, дядько.

Другий присiв на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз бiля вступних дверей, а полiцай пiшов нишпорити до кабiнету. Там жив мiй товариш, а я мiстився в спальнi. Жiнка, слiпа Темида, що мене дивувала присутнiстю при цiй справi, десь зникла.

Прислухався напружено до розмов.

Розмовляе товариш iз чорномазим понятим, рiвно, спокiйно, без здивування.

Перекидаються словами, а я нiяк не можу розiбрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тiльки спостерiгаю, що це не випадковi бесiдники, а давнi знайомi.

І знову менi здаеться, що у всьому есть щось ненормальне, щось дике, страшне.

Чуттям якось угадую, що в дiйсностi вони не те, що з себе удають.

У кабiнетi полiцай шурхотить паперами. Ось вiн зачиняе щiльно вiконницi, виходить звiдти, стае в дверях i прислухаеться до розмови.

А розмова така, що мене починае тiпати нервова пропасниця: якiсь поради, щоб усе закiнчити в тому ж напрямку та й по всьому, потiм вагання, нарештi голос товариша бере перевагу i робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.

Тепер я ясно бачу, що у всiх едина мета – зробити менi щось лихе; що й полiцай i понятi – це лиш кумедiя, щоб краще виконати свое злочинство.

Із вiкон у двiр iде матовий свiт i розливаеться по кiмнатi, лампа тускне, огонь стае червоним.

Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.

І щоб не подати вигляду, що вже все розумiю, роблю наiвнi запитання i зненацька зустрiчаю погляд товариша. В його очах засвiтилась така ненависть до мене i разом такий глум над моiм становищем, що я зовсiм уже зрозумiв, що прийшов мiй кiнець i ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити гвалту.

Коли я ще раз оглянув кiмнату, побачив ще бiльше: двое сидить бiля столу, один iз них загороджуе менi дверi в спальню, другий – вiкна у двiр; полiцай чатуе кабiнет, що виходить на вулицю вiкнами, а четвертий на канапцi стереже парадний вихiд.

Очевидячки так умовились заздалегiдь.

Пiймався я, як пташка в сiльце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нiкуди утекти. Дверi в коридорчику, що виходять у садок, уже заколоченi на зиму, i тiльки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.

Глянув ще раз по кiмнатi, як уловлений звiр, i постерiг: вони вже розумiють, що я все знаю i що шукаю порятунку.

Тепер може скiнчитися тiльки одним: хвилина, один мiй рух – i всi кинуться на мене. Смерть перед очима.

Що ж може бути iнше, коли товариш одверто привiв до вас банду розбiйникiв?

На диво нервова дригота моя минула, я спокiйний, напружую розум, як би спастися?

Просто мене через кiмнату в коридорi висить мое пальто, а в ньому револьвер… О, прокляття!

Тихо в покоях, нiхто вже й слова не мовить, тiльки чую, як серце мое об груди стукае.

Усi напруженi до краю. Один мiй порух i зчиниться злочинство…

Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злiсно i ждуть. Чого ждуть?

По хатi розходиться пах керосина. Звiдки йде, не можу розiбрати, тiльки сморiд од нього все сильнiшiй.

Враз щось бухнуло, i кiмната освiтилася…

Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звiдти через другi дверi сховатися в спальню. Пропало все! Дверi були замкненi.

Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.

У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стiнки, самi тягли до дверей у спальню. Затулили рот i держали так мiцно, що я не мiг анi скрикнути, нi поворухнутися.

На помiч прибiг ще й полiцай. У руках у нього бичiвка, щоб нею мене зв’язати. Двое мене пхають до дверей, я опираюсь щосили. Полiцай одчинив дверi, i волосся менi стало дибом: уся спальня горiла великим полум’ям, усе там було залите керосином. Уже полум’я пробиваеться через одчиненi дверi. Ще хвилина, мене зв’яжуть i кинуть в огонь, щоб i слiду не зосталося.

Уже полум’я опалювало менi лице, а густий i iдкий дим забивав дихання. Тут од-чай додав менi сили, i я так крутнувся, що якось вислизнув iз рук товариша, збив iз нiг чорномазого i прожогом через кiмнату, повну iдкого диму, чорного, смертоносного, в якому вже корчився дядько на канапцi, вискочив на улицю через параднi дверi i захлопнув iх за собою. На мое здивування побачив тут ключ, що його забув, пускаючи до себе страшних гостей. Замкнув дверi на ключ.

Я так знесилився, що ледве не зомлiв на свiжому повiтрi. Однак перемiг себе, бо боявся, щоб яким чудом розбiйники не вискочили через вiкна у двiр i не вбили мене на вулицi.

Та вони не вискочили.

Тодi я огледiвся i побачив, що по вулицi вже ходили люди, що вже було зовсiм свiтло.

Зiбравши сили, щодуху закричав:

– Рятуйте! Горить хата! Люди! Люди!

Був зовсiм ранок. Стояла гнила осiння мряка i скрiзь було болото. На вулицi попiд моiми вiкнами саме тодi прокладали каналiзацiю. У довгих канавах, нахилившись, стояли рядочками люди i вибирали з них болото.

– Люди! Люди!

Нi один з тих, що стояли, нахилившись, рядочками в ямах, не випростався, не глянув. Я бачив тiльки 'iхнi широкi спини, накритi сiряками з простого товстого сукна.

– Люди! Люди!

У ямах чистять болото, а по вулицях бiжать кудись люди, чоловiки й жiнки, селяни й горожани, та нi одна душа не спиняеться, навпаки ще швидше пробiгае повз моеi хати, окутаноi iдким димом.

– Люди! Люди!

Ранок вогкий, сiрий, без свiту сонця. Надо мною висять сумерковi хмари i сиплять дрiбним дощиком на гарячу голову. Улиця сумна, забруднена. По нiй болотом швидко пробiгають люди, усi минають мою хату, окутану iдким димом, – непривiтнi, мокрi, холоднi… З ям тiльки видно сiрi спини… Там копаються в болотi, не пiдводячи голови…

Менi стае млосно…

А хата горить…




Олексiй ПЛЮЩ








25.05.1887, с. Оленiвка бiля Борзни на Чернiгiвщинi – 24.06.1907

Народився в сiм’i учителя. Закiнчив Першу росiйську гiмназiю у Варшавi. З осенi 1906 р. вчився в Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi. Був книгарем i писарем нiжинськоi «Просвiти», виступав з рефератами на зборах чернiгiвськоi «Просвiти». Покiнчив життя самогубством Писати почав у 1902 р. Кiлька оповiдань опублiкував у «ЛНВ» та альманахах «Багаття» (Одеса, 1905), «Перша ластiвка» (Херсон, 1905). Автор повiстi «Великий в малiм i малий у великiм» (1903). Писав також вiршi, драми. Найповнiше вид.: Плющ О. Твори. У 2-х т. Одеса, 1911—1912 (з життеписом О. Плюща, написаним його батьком Л. А. Плющем).




ПАЛКИЙ МИСЛЕННИК І УЧИТЕЛЬ


Присвячуеться коханiй матусi


З отвертим чолом високим, iз тiнню задуми на нiм, iз поглядом, кинутим геть у долину, в ту чудову, зелену далечiнь безкра'iх степiв, що морем пiд вiтром хвилюючись несуться далеко-далеко аж до крайнеба й непомiтно ховаються там десь за ним, – стояв на високiй скелi вiн, той палкий мисленик, той гетьман необмежених, але величних своею чарiвливою силою фантазiй, стояв та дивився в безкрае широку долину й милувався собою й окружаючою природою, любував iз неi i з себе, почуваючи себе безконечно вищим над усе те, що тiльки iснуе в тому свiтi, який чеврiе посеред дрiбних турбот отам унизу, на долинi, де ходить те дурне стадо овець, яке пасуть дурнi пастухи…

Раптом вiн запримiтив орла, що сидiв недалеко вiд нього на скелi. Здоровий хижак з гачкуватим дзюбом, iз круглими очима й цупкими, гострими пазурами зразу зачарував його. Який красовитий сей цар скель, сей син волi, сей величний витатель серед вершин, що ховаються у хмарах!.. Яке смiливе серце вложила природа йому в могутнi груди, що вiн так одважно й гордовито споглядае на все довкола спокiйним, побiдли-вим оком орлиним i не боiться навiть його, людини! Вiльний, безкрае вiльний та вiчно вiльний, як сама воля та, вiн собi понад скелями височезними свобiдний цiлком од усяких можливих буржуазних думок та мiркувань, що здержують людину й керують нею!.. Ідеально вiльний i тим розкiшний своею царською красою! Пишний цар скель!..

Особливе поривання обхопило мисленника, коли вiн, милуючись, стежив натхненними очима за тим, як витатель скель плавно, ледве пiдплигнувши, почепився на дужих крилах у повiтрi, загойдався грацiйно на нiм, далi поважно справив декiлька помахiв раз за разом, а потiм, уже зовсiм розправивши могутнi крила й ледве помiтно двигтячи ними, розпочав перше широке коло в повiтрi, розсiкаючи його могутнiми грудьми.

З захватом стежив мисленник далi за тим, як орел почав зменшувати своi кола, гармонiйно колишучись на пружному повiтрi, й раптом як стрiла, потрапивши в центр найменшого кола, востанне виведеного ним, зразу немовби впав на ягня, що паслося в долинi коло своеi матки, схопив його, що жалiбно мекало, в своi цупкi пазурi, i, грацiйно вiдчаливши вiд землi, незабаром вернувся на те мiсце скелi, де сидiв ранiше, виглядаючи здобич собi: сiв вiн i почав роздирати на шматки ягня мiцними пазурами й, жадiбно глитаючи свiже м’ясо, ввесь закривавився, зчервонивши свое пiр’я. В такiм виглядi вiн видався ще грiзнiшим у своiй красi палкому мисленнику.

Орел занiс мисленника в поривання, безконечно приемно вразив грацiею сили, з якою вона справляе руйнування та смерть, i занесений у поривання палкий мис-ленник заспiвав раптом гiмн силi, гiмн хижацтву, могутньому, нагальному та само-впевненому i усiм тим красовитому в його очах:



«Величаю силу, могутнюю силу, ту силу, що кволе, слабе i нiкчемне, безсиле, страждаюче, плачуче мiцно й без жалю глита, бо лише сильному, дужому мае належати земля вся!.. Блаженнi сильнi, бо вони наслiдять землю!..

Величаю силу, бо сила красива, витворна та благородна, грацiйно велична в проявах своiх… Бодай роздушила ти, сило, безсилее все, те ображене мiцними свiта сього, бо всi тi ображенi, слабi – бридкi, викликають до себе вiдразу i смiх своею слiзливiстю!.. Блаженнi сильнi, бо вони наслiдять землю!

Величаю силу i гордiсть, що так украшае ii, як вродливицю дiвчину гарний вiнок iз квiток, бо покора лиш личить рабу, що боiться раз у раз свого пана могутнього!.. Блаженнi гордii, бо вони наслiдять та закрасять землю!

Гетьте ви всi «страждающi та обремененнii!»… Гетьте слiзливi, що плачуть, i геть, що кладуть свою душу за други слабii своi!.. Гетьте всi, що не вмiють нi жить, нi розтрачувать силу свою красовито!.. Я кличу лиш тих до життя, якi можуть взивати-ся грубими егоiстами, бо всi тi жалiсливi – дурнi, бо не мають вони розумiння життя, змiсту його не вмiють збагнути!.. Блаженнi лиш сильнi та гордi та вмiючi красно, грацiйно споживати життя!

Нехай пануе серед вас, людей, краса в орлинiм правi!.. Вчiтесь, люди, жити в орлiв i станете надлюдинами!..

Покиньте дрiбнii iдеi, як-от слабих визволення з ярма iх слабостi!.. Лишiть i станьте, як орли!..

А я?.. Я ладен копнути ногою все слабе, нiкчемне, убоге, що попросить у мене шага. Еге!.. копнути ногою, плюнути в вiчi слiзливi…»


Так палко сам з собою розмовляв палкий мисленник.

Раптом перед натхненними очима палкого мисленника став чоловiк убого одягнений у снiжно-бiлий хiтон, iз терновим вiнком на головi. Вiн стояв нерухомо супроти нього на скелi, низько опустивши голову й лице з глибокою, повною стради, любовi й покори думою в безоднiх очах та докiрливо, разом же й тихо-лагiдно дивився на мисленника. Йому по високому, бiлому, умережаному терновими колючками чолi, надертому ними, текли буйнi краплини ясно-червоноi кровi, кривавлячи високее чоло, засихаючи на ньому й навiть спадаючи на бiлий хiтон… А вiн усе мовчав, усе дивився широким, безкраiм поглядом на палкого мисленника…

«Де б се мiг узятися тут сей раб пошарпаний? Вiдкiля вiн, сей еврейський раб, i кого се вiн менi нагадуе?» – гадав, здивовано дивлячись на нього, мисленник i нарештi спитав:

– Хто ти?.. Чого ти тут?..

– Чом же ти мене, еврейського вбогого раба, що може попрохати в тебе шага, чому не копнеш ногою, як казав?..

Мисленник суворо й разом здивовано поглянув на чоловiка в хiтонi: його слова й дратували, й дивували його.

– Хто ти?.. – скрикнув мисленник нетерпляче.

– Невже ти мене не впiзнав?.. – тихо-лагiдно обiзвався чоловiк у хiтонi.

Мисленник пильно подивився на нього, протер очi, ще раз поглянув на нього i раптом зблiд:

– Ти – привид!.. Адже се галюцинацiя?..

Чоловiк у хiтонi мовчав, лише спокiйно дивився на нього.

– Ти кажеш, – раптом почав вiн, – що я галюцинацiя; значить – ти хворий?..

– Нi, я не хворий… Нi, нi!

– Хто ж ти?.. – спитав його чоловiк у хiтонi.

– Я?.. Я – мисленник, я чоловiк, що зрозумiв змiст та красу справжнього життя, тим я надлюдина!.. – гордовито вiдповiв той. – Але хто ти?.. – замислено вагаючись, голосно гадав мисленник. – Невже ти – Христос?.. Ха, ха, ха! – раптом розкотисто зареготався мисленник зневажливо. – Тепер я впiзнаю се змарнiлее, схудле, пошарпане лице доброхiть самокатуючого!.. Ха, ха, ха!.. Ти менi смiшний, – не вгавав нервово i палко реготатись мисленник.

А чоловiк у хiтонi лагiдно й тихо-замислено, спiвжалiючо-нiжним, усепрощаю-чим поглядом голубив розходившогося мисленника.

– Еге! Я – Христос, той син чоловiчий, якого ти, надлюдина, як сам про себе кажеш, не зрозумiв еси… Я той, Кого ви чули й Кого не послухали…

– Ти?.. Ти – син чоловiчий?.. Нi, ти iншим разом мовиш правильнiше, коли взиваеш себе сином Божим… Еге, син того, кого вигадали ми, люди… Ти втiлив у собi все вигадане, й фантастичний учитель вийшов iз тебе…

– Так!.. – тихо сказав чоловiк у хiтонi. – Але скажи менi, що ти дав людськостi?.. Як ти вжив талант, що дав тобi його Пан Твiй?..

– Жодного Пана я не маю над собою, не визнаю нiчиеi над собою влади!..

– Все ж таки вiдповiдь менi на питання!..

– Вiдiйди, вiдiйди вiд мене, марiвниче вбогий!.. Вiдiйди геть, марево, з своею блiдою й безживною мораллю, що скалiчила свiт! Геть вiд мене!.. Вiдiйди, не муч моеi душi! Не муч моеi наболiлоi, недужоi душi!.. Я не тебе шукаю… Чуеш, не тебе… О, я тебе навiть ненавиджу, бо я маю право, усвячене моею самосвiдомiстю людини, з погордою дивитися на тебе, бо ти бог, ха, ха, ха, ха!.. Бог – ти, а я людина, розумiеш? Людина реальна, повна, справжня, здатна власними намаганнями стати надлюдиною, i тебе менi не треба, не треба!!! Чуеш?!. Ти менi заважаеш, ти мене робиш шаленим, стоячи передi мною!!. Геть же, геть!!. Прiч, марiвниче, що до вигаду своiх iсторичних жидiв додав свiй власний вигад i сам, втiливши в собi на час тисячолiтню скалiчену гадку рiдного народу, став спогадом менi подiбних, але маючих менше людських сил на те, щоб жить справдi, вповнi по-людськи жить!.. Я хочу жить, жить так, аби усса-ти, вбрати в себе все життя цiлком, не обмежуючи широкостi його нi, лещатами вiкового розуму, що його придбав свiт за ввесь час свого iснування, нi вiнками сили волi, а лиш керуючись важким та широким iнстинктом людським, вiльним iнстинктом надлюдини, що пiдносить ii, царя природи, над усе iнше… Так! Все життя, все його вповнi, цiлком до краю дна хочу вбрать, уссати в себе, хочу широко й вiльно витратить свою життеву мiць, не боячися жодних сентиментальних, безживних моралiв, яких творцем був еси й ти, нинi лиш згадка людська!..

– Чи ж я тобi перешкоджаю всисати в себе цiле свое життя… Хiба не я казав, що людина не мае права морального сама кидати свое життя, поки воно ii не кине по розпорядженню Вищоi Влади?.. Еге, ти i багато вас не схотiли розумiти мене… Двi тисячi лiт незабаром упаде в вiчнiсть, зникне й сховаеться в нiй, але й досi мало хто вповнi мене зрозумiв… Невже за свою простiсть, невже за яснiсть та придатнiсть до життя мое слово повинно буть незрозумiлим, незрозумленим?.. Просто його розумiть мають за неможливу рiч!.. Але нi, ти та iншi – а iх безлiч – не виннi в тiм, що не хочете, не можете зрозумiти його, в тому навiть, що з погордою дивитесь на його… На мойому бо словi тi лицемiри, що iм подiбнi не згоджувались зi мною в той час, коли я жив та вчив, вони збудували цiлу безодню пiдлоти, панування, яке я вiдкидав, пишноти, яку я заперечав, старшинування та нерiвностi, що iх я, ганячи, вiдпирав, проповiдуючи цiлком протилежне; усе се вони вкрили лицемiрством, назвавши се моiм ученням, i виклали його таким перед слiпими людьми, що ще не здатнi були мене шукати й вiдшукать, i вони привикли мене знати таким, яким я був викладений iм лицемiрами, що, пересварившись мiж собою, творили жорстокощi iнквiзицiйнi, за котрi б я вигнав iх з храму, якби вони були менi трапилися пiд той час… І все се робилося в мое iм’я!.. А люди не розумiли, що се – не моi слуги, що iх слова – не моi, що вони – зрадники, кати мого слова, не розумiли сього й не чули тих, якi насмiлювались стати за мое слово, не слухали iх, а як i чули потiм, то знов не розумiли уже й тих, що iм нагадували про дiйсного мене, i люди, люди нещаснi все мерли мовчки в страшних стражданнях посеред густоi темряви непроглядноi…

О, люди б повиннi мене проклинати, мене, винуватця всiх тих пострахiв та звiрячих заходiв, а ви лиш одступились од мене, не схотiвши зрозумiти мене!..

Еге, ви зневiрилися, скалiченi лицемiрством, що циркулювало пiд моiм iм’ям, на-ложуючи полуду на очi всiх, i кращi помiж вами, замiсть того щоб зрозумiть мене, поривались у всi сторони, на всi боки, все намагаючись витворити собi новий рай, збудувати добробут свiй поуз мене, так кажучи; i вони зробили для вас безмiрно багато хорошого, що не протилежне моiм словам, але вони помилялись, i сi помилки, дякуючи вам, вашим недомислам, вашим вiковiчним привичкам, утворили цiле нове пекло помiж вами, в якiм всесвiт тепер знемагае в конвульсiях, зневiрившися у всiм i в своiх власних силах!..

От ти мислиш, що вбирати в себе життя свое цiле вповнi – се значить розливати кров тих, що стоять тобi на життьовому шляху?.. А я кажу: нi, бо се або скалiчене, або дике розумiння життя й борнi… Се наслiдок хворостi душi, що вистраждалась у шуканнях правди, або недорозвинутого розуму… Чи не краща ж з правдиво людського пункту глядiння боротьба, коли, не проллявши нi краплини кровi братньоi, ти несеш щастя собi й свойому вороговi?..

Ти знов мислиш, що будувати свое життя – се значить руйнувати матерiю в формах, яка перешкоджа твоiй будiвлi?.. А я кажу тобi: орел, яким ти милувався в пориваннi, лиш тим i нижче тебе, що йому, будуючи свое життя, добробут свiй, неминучу треба руйнувати матерiю, що мае певну форму й що одушевлена життям, нищити собi подiбних, тобi ж сього не треба або бодай не в такiм обсязi та й не вiдносно себе подiбних…

Боротись – не значить руйнувати, а значить будувати; от здорове розумiння боротьби… Але ти казатимеш, що не може буть будiвлi без руйнування; тодi я виправдую тебе; але коли тобi бiльш до вподоби процес руйнування, нiж космос, як наслiдок твого будування, то ти – нещасний хворий, син свого скалiченого недужого часу!..

Але ти страждаючий, бо ти страдно шукав правди й занедужав, «обремененним» став еси, то прийди до мене страждаючий та обремененний, i я успокою тебе!..

– Геть!.. Тiкай вiд мене, геть же, геть!!! – несамовито скрикнув мисленник i кинувся на того чоловiка в хiтонi з стисненими кулаками, але його загонистiсть згубила його: вiн не втримався рiвноваги, посковзнувшись, та й, упавши з високостi, розбився…

А чоловiк у хiтонi, як хмаринка, розпливався в повiтрi, але можна було ще примiтити, що голова його нижче впала на груди, терни глибше впились у чоло, по нiм потекла кров сильнiше та буйнiше, потекла по лицi i, змiшуючись з буйними сльозами, що виплинули з його очей, капала на бiлий хiтон, спадала й униз та падала краплинами на труп розбитого й непорушно лежачого в долинi палкого мисленника, що шукав правди в орлинiм правi…



    1904 року 2 лютого




СТРАШНА ПОМИЛКА



Психологiчний нарис

Антiн Корденко вернувся додому о першiй годинi дня задоволений, як поет по скiнченнi свого твору, який, на його думку, випав зовсiм добре. Вiн увiйшов у свою кiмнату, став проти бюро, що стояло перед вiкном. На долiвцi, на стiнках, особливо на бюро, взагалi на всiй кiмнатi сяяв вiдблиск сонячного дня, в якому переливалась i буяла радiсть весни, молодоi, повноi творчих сил, – i було ясно, весело, без плям, як i в душi Корденка.

Вiн усмiхнувся.

Могутне чоло його з трохи навислими над ним пасмами не дуже довгого волосся, що шапкою облягало його здорову, правильноi конструкцii голову, було чисте вiд зморщок; товстий нiс та витисле, немов пiдкреслююче все лице, пiдборiддя, осяянi сiрими, ясними, розумними й смiливими очима, взагалi надавали рiзко означеним, енергiйним рисам його обличчя якогось твердого, впевненого виразу, повного рiшучостi.

Ся твердiсть виразу тепер, коли вiн усмiхнувся вiдблиску весняного дня, трохи зменшилась, i в очах йому засвiтилось якесь задоволення переможця, людини, що, зробивши дуже важне дiло як слiд, стала на голову вищою в своiх власних очах, – утiхою творця, що чудово викiнчив свiй найулюбленiший твiр.

Струнким рухом свого присадкуватого, плечистого тiла з широкими грудьми вiн наблизився до вiкна i одчинив його.

Свiже повiтря з новим вибухом сяева влилось в кiмнату, i вiдблиск дня засяяв на шибках iскристим золотом, немов запаливши скло. Десь весело i бадьоро вигравала гармонiйка. Навiть сiрi протилежнi мури дому, залитi сонцем, повеселiшали, а блакить неба в вишинi була чиста й нiжно-блискуча. Радiсть весни влилась йому в душу, i, проходячись по кiмнатi плавно, хоч i так твердо, що дошки пiдлоги потрiскували, вiн здавався сливе натхненним.

Вся його постать, здорова, могутня й струнка, одягнена в звичайний клiтчастий гарнiтур, який тiсно облягав його мускулисте тiло, – здавалась втiленням сили i розумноi волi. Випнутi груди, широкi плечi, на яких панувала здорова голова його з одвертим, дуже енергiйним i свiтлим обличчям, мускулястi мiцнi ноги i дужi руки з широкими долонями, тепер засунутi в кишенi, нарештi спокiйна, впевнена, рiвна i сильна хода його, все вкупi пiдтверджувало те вражiння.

Тепер, струнко рухаючись, вiн почував всю силу й мiць своеi iстоти. У душi йому та сила, пiдтримана тепер впевненiстю в своi творчi здатностi по скiнченнi важкого дiла, буяла i вроджувала натхнення. Очi сiяли йому цим натхненням. Порив рвався з широких грудей. Вiн тихо почав наспiвувати голосом, в якiм бринiла сила почуття:

Wermirmein Werkbezahlt! О Pfarrer, Pfarrer!
Wohltihr das Gluckbegl?ckt; den Lohnbelohnt.

І ледве помiтна хмаринка пронеслась по його рiвнiм чолi, кинула вiдтiнь на ясний погляд, бо в душi виникло те Werk[2 - Робота (нiм.).], яке вiн утворив… Але хмаринка та, як в ясний день, миттю розтанула i зникла.

Знову позiр його прояснiв. Знов у душi забуяв порив, i вiн знову заспiвав:

Wermir, mein Werkbezahlt! О Pfarrer, Pfarrer!
Wohltihr das Gluckbegl?ckt; den Lohnbelohnt
Nenntimmerhinmein Werk, wennichesnannte.
Ein Glockenspiel[3 - Хто мою роботу менi оплатить! Отче, отче! Хочете щастя ощасливити, нагороду винагородити. Назвiть усе-таки мою роботу, коли я назвав ii Дзвоном (нiм.). «Ein Glockenspiel» – також убивство присудженого партiею на смерть зрадника»…].

Вiн виконав присуд партii, який взяти на себе вагались другi члени, i вбив зрадника, що, перейшовши в таемну полiцiю агентом, мав тепер видати всю органiзацiю. Вiн спокiйний цiлком, i переконання, що вимовилося словом, у нього втiлилось в дiло.

І так просто, як слiд справжньому борцевi. Увiйшов у передпокiй, коли йому одчинив старий пiп, батько зрадника. На запит, кого йому треба, вiдповiв, що старшого сина. У передпокiй з кiмнати лiворуч вийшов той, кого йому було треба, Тартаренко. За ним стояла старенька мати.

Вiн вистрiлив.

Куля попала в лутку протилежних дверей, що були збоку. Мати, скрикнувши не своiм голосом, кинулась захищати сина собою.

Вiн раз за разом вистрiлив ще двiчi.

Батько перелякався i вибiг гукати на помiч. Мати стояла поперед сина, немов занiмiла.

Вiн наблизився до них.

Мати всiм своiм тiлом захищала сина.

Корденко, вийнявши з кишенi нiж, ранив ii злегка в мускул в правiм боцi, аби лиш здихатись квочки, що, захищаючи свое курча, тiльки заважала.

Зрадник почав тiкати в кiмнати, коли мати впала, скрикнувши. Вiн кидаеться за ним i наздоганяе його в спальнi, вмить хапае за горло i падае разом з ним на долiвку.

Б’е в серце, в горло, в живiт…

Без озвiрiння, лиш рахуючи на те, щоб вiн вмер, бо треба зробити дiло як слiд.

Кров порскае йому на пальто… Битий дрижить, ввесь конвульсiйно рухаеться в його руках…

А на схiдцях старечим до озвiрення зляканим голосом кричить, немовби верещить, старий пiп…

Корденко робить ще два удари ножем, кладе вбитого на долiвку, побачивши, що обличчя його сполотнiло, губи посинiли i вiн перестав тремтiти в його руках…

Мие руки в рукомойнику, здiймае пальто, виходить…

Зверху бiжать люди…

«Але вони неодмiнно всi забiжать подивитись у кватирю…» – пронеслась йому думка в головi, так просто й спокiйно, як рiшення арифметичного завдання.

Вiн спокiйно зiходить по сходах.

«Внизу стоять жандарi на вартi», – згадалось йому, але вiн, спокiйно заложивши руки до кишень, твердою ходою вийшов на вулицю, пройшов декiлька крокiв, повернув на перехресну, сiв на дрожки i приiхав оце додому.

Тiльки на мить спинилась його увага над сим, тiльки на мить увесь вiн немовби задерев’янiв в однiй позi, i увага його тiльки на хвилину зачепилась за цi уявлення, бо зараз же вiн провiв енергiйно рукою по чолу й волоссi, струснув головою, i зiр його знов з холодного i стальового став ясним i блискучим…

З новим поривом в грудях заспiвав вiн могутнiм, повним голосом:

Wohltihrdas Gluckbegluckt…

Щастя знати, що ти – справжня людина, що ти можеш боротись, що слово твое легко переходить в дiло, коли того вимагае пересвiдчений вистрадане, укохане, глибоке пересвiдчення твое, о, се щастя не потребуе нагороди: die Lohnbelohnt.

Закiнчив вiн спiвати, додавши до слiв тих свого власного мотиву, але як достотно вiн передавав його настрiй!..

О, який порив плинув через його схвильованi могутнi груди, який вiн був владний, немовби весняна повiдь, що линула через розширену душу, i вона неслась тепер понад усiма високощами, на якi тiльки пiдiймались коли люди…

І сяево весни так блискуче, так смiливо i щиросердно всмiхаючись, спiвчувало йому всiм своiм блиском…

І вiн усмiхався сяеву, а воно йому…

В хатину вбiгла маленька дiвчинка, п’ятилiтня його сестра, Орися, в бiленькiй коротенькiй суконцi, з рожевими щiчками i блискучими швидкими очицями.

– Ти вже прийшов, Антоню? – спитала вона, вимовляючи слова з дитячим акцентом.

Антiн наблизився до неi i всмiхнувся сьому промiнцю веселому; i вiн гармонiював з його настроем, з тим сяевом, що плило знадвору.

– Уже, Орисю, уже прийшов.

Дiвчинка обхопила обидвома рученятами дужу шию брата, коли вiн нагнувся, щоб пiдняти ii, i цiлувала його в щоки.

– Ти занудилась вже за мною?

– Еге, я тебе i вчора не бачила, а позавчора ти був такий сердитий та страшний, що я боялась прийти до тебе.

Антiн всмiхнувся: щебет дитини немовби сiяв йому в душi. Взяв вiн Орисю на своi дужi руки.

– Сердитий, кажеш?

– Еге, ти все дивився спiдлоба, все сидiв i мовчав, немовби надувшись, i за обiдом, i за чаем, i нiкому не вiдповiдав, нi з ким не хотiв балакати… А сьогоднi ти гарний, веселий…

– Еге, Орисю, сьогоднi я веселий, радий i могутнiй…

– Ти могу-у-тнiй…

– Так, Орисю, ранiше я був тiльки здоровий, дужий, а тепер я могутнiй… Ранiше я гойдав тебе на оцих руках, носив на головi, на плечах, а тепер, хочеш, я тебе оттак вiзьму (вiн посадив ii на долонi своiх рук i високо зняв), оттак примощу та як кину тебе вверх, оттуди, напроти сяева сонця, в самий його диск, в саму середину його блиску? Докину тебе до його, i ти летiтимеш, осяяна його радiстю, як зiрка в тих високостях, i вночi твое блiде свiтло буде менi нагадувати, що я справдi могутнiй, коли мiг тебе, кинувши в саме сяево сонця, зробити свiтовою зiркою! Хочеш?..

Орися здивовано слухала брата i аж заслухалась. Спершу вона була злякалась, що вiн i справдi ii кине оттуди, в небо; далi, почуваючи, що брат крiпко тримае ii, зрозумiла, що се лиш так, опустила голову i, замислено всмiхаючись, як по чарiвнiй казцi, вимовила:

– Е, нi, сього ти не зможеш?..

Антiн почав палко цiлувати ii; вона обняла його шию i затулялась од його поцiлункiв, ховаючись йому поза шию.

Брат i сестриця сiли поруч на канапцi. Орися оправила сукню i серйозно подивилась на брата, що трохи задумався.

– Де ти був оце ввесь час? – спитала сестра брата.

– Де був? – збуджуючись вiд задуми, сказав Антiн. – На роботi, голубко, на роботi… на своiй роботi.

Знов обое трохи помовчали.

– Антоню, мама каже, що ти революцiонер, що ти воюеш з полiцiею, з царем навiть, i що ти згинеш на сiй вiйнi… i вона страшно боiться за тебе… i я боюсь, коли нема тебе дома, але коли я у тебе, то менi здаеться, що тебе нiхто не посмiе забрати в тюрму i одрiзати голову…

– Чого так?

– А того, – мовила поважно Орися, – що ти такий могутнiй, такий гарний, що тебе не можна не любити…

– Правду ти кажеш, Орисю, але все ж таки е багато таких, що дуже не люблять мене, ненавидять, моя голубко!

– Полiцiя хiба? – спитала Орися.

– І полiцiя…

– Цар?

– І цар…

– А ще хто?

– Багато, Орисю, людей, що мене не люблять: всi багатi, заможнi, всi, що мають багато хлiба, грошей, всi, що живуть в розкошi, яким нiчого вже бажати, а коли i е що бажати, то воно iм зовсiм не потрiбне, – всi оцi мене не люблять.

Орися подумала трохи, потiм скинула своi розумнi очицi на Антона i вимовила:

– І татусь тебе… Вiн каже, що ти немилосердний революцiонер…

– Татусь наш теж не бажае нiчого, опрiч того, щоб йому дали кращу посаду, бiльше грошей та хрестик вiд царя на груди; але, бажаючи сього, вiн напевно знае, що матиме все се…

– Вiн каже, Антоню, що для тебе вбить людину нiчого не варт…

– Коли ся людина зрадник партii, або людоiд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей…

Орися задумалась. Антiн пильно дивився на неi.

– Еге, ти могутнiй! – раптом вимовила вона, обертаючись до нього i всмiхаючись. – Коли ти сердитий, я тебе навiть боюсь, але коли ти веселий i радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю i зовсiм-зовсiм не боюсь.

– Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, – весело засмiявся Антiн i почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто смiялась, коли вiн ii лоскотав, пiдкидав, носив на руках, на плечах, на головi.

А сонце все ще кидало свое сяево в хатину, виблискувало ним в шибках вiкна, малювало мережки на долiвцi i на стiнах; зайчик також бавився на стiнцi, як Орися з Антоном.

Зодягшись по обiдi в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрiнутись з одним товаришем по партii, з яким вiн змовився сьогоднi йти на засiдання комiтету, що на нiм вiн мав зробити справоздання вiдносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Вiн iшов по вулицi i вклонявся деяким знайомим, що пiд той час йому стрiвались. Нарештi, вийшовши на головну вулицю великого мiста, вiн зайшов в одну з цукерень, досить простору i тепер повну людом, де мав стрiнутись з товаришем. Обiбравши собi мiсце бiля столика, що стояв осторонь, Корденко звелiв кельнеру дати склянку кофiю. Мiж тим, дожидаючи кофiю, вiн взяв до рук газету i почав ii переглядати. Раптом почув таку розмову:

– Здоровi, здоровi, а чули?.. – питав пристаркуватий бас.

– Що?.. про вбивство Тартаренка? – вiдмовив щербатий старечий голос.

– Еге!..

Корденко оглянувся. За сусiднiм столом сидiло двое. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловiк, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дiдок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем i сiрими маленькими полинялими очицями та довгими рiдкими сивими вусами.

Вiн знов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.

– І подробицi знаете? – спитав бас.

– Та якi ж?..

– До старого попа приiхав син-революцiонер. От хулiган, пiдiсланий полiцiею, i вбив його…

– Е, нi, який там хулiган! – мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою. – Ви завжди зi своiм лiбералiзмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд… Вбито його з призволу партii, виходить своiм же братом-рево-люцiонером, а не…

– А, що ви провадите, – мовив дебелим голосом Федот Амосович, – з якоi б речi?..

– А ви й не знаете? Хе, хе, хе… – засмiявся беззубим смiшком, що ляскотiв, як заржавлена трiщотка, полковник, – вiн зрадник партii…

– Так?!

– Ну, да, отчахнувся од партii, а вона за се його i тее… хе, хе, хе… бачте, якi вашi перехваленi революцiонери… хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь уб’ють, от побий мене Боже, хе, хе, хе, – смiявся своiм смiшком старого ласуна одставний полковник.

– Перше всього, вони зовсiм не моi, – захвилювався Федот Амосович, оглядаючись, – а друге – се менi просто дивно, як ви легко вiрите всяким плiткам…

– Хе, хе, хе! Найпевнiшi вiдомостi ви, Федоте Амосовичу, називаете плiтками тiльки через те, що вони виявляють всю звiрськiсть ваших коханих революцiонерiв…

– Яких там коханих революцiонерiв? Чи ви в своiм розумi, Данило Демидовичу? Що ви прискiпались до мене з тими осоружними революцiонерами!.. – розхвилювався, як той самовар, що збираеться закипiти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своiм басом, i вже був зiбрався схопитись з мiсця, все оглядаючись пильно на всi боки, як Данило Демидович, що ввесь час смiявся своiм смiшком ласуна, вимовив:

– Та то я шуткую, ну годi ж, сiдайте…

– Та нi, справдi… се знаете… Жартувати з такою рiччю.. Хiба ви не знаете?.. – все ще не мiг заспокоiтись товстенький Федот Амосович i оглянувся на Корденка.

Їх погляди зустрiлись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом i довгими вусами i з двома ледве помiтними безкольорними очима. Федот Амо-сович тим часом заспокоiвся i сiв бiля свого сусiди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшоi розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця i до голови, на якiй волосся готове було стати дибом: якийсь жах пiдiймався йому з глибини душi i на хвилину затьмив погляд. О, вiн не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно про його вчинок, нi, до сього йому було байдуже, лише цiкаво було послухати се з чужих уст, але iнше в стократ страшнiше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне i, немов розкалена криця, в’iлось йому в душу… Рiч в тiм, що з дальшоi розмови сих двох добродiiв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередоднi приiхав додому; а той, кого повинно було вбити, нiкуди не iздив i завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо i незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Вiн уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, i вiн пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І пiд отiею загравою, що схопилась од якоiсь пожежi, що панувала в душi, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежi i горiла, кожна спроба зрозумiти се безглузде i жорстоке, що владно насувалося на душу.

«Помилка» – згучало в устах.

«Помилка» – вiдбивалось в головi.

«Помилка» – немов лепетала вся перелякана i збентежена, вкрай стурбована душа.

І руки йому опускались, очi все дивились пильно на кiнець стола, де безглуздо лежала якась крихiтка булки. І та крихiтка в’iлась в розум i немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозумiння страшного i безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихiтку i зрозумiти ii, – на що вона, чого вона…

Бадьора рука ударила Корденка по плечу, i вiн здригнувся, як схоплений на мiсцi злочину… Вiн пiдняв очi i пiзнав товариша; якого ждав, – Івана Вовтузенка, дуже веселого i енергiйного, зовсiм ще молодого юнака, який завжди насмiшкувато вiдносився до всяких сумних становищ i нiколи тяжкому гнiту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький i високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м’яким волоссям, нiжними i рiвними рисами свiтлого обличчя, вiн здавався Корденковi тепер особливо гарним, приемним, бажаним. Вiн зрадiв йому, як розгадцi.

– Що се ти задивився на кiнець стола, як теля на сороку? – всмiхаючись i швидко та дзвiнко балакаючи своiм соковитим, молодим i чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.

– Я?.. – метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.

– Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?

– Нi, нi, стривай, – схопив Корденко за руку Вовтузенка.

– А що? – схилився до нього сей останнiй i серйозно та пильно подивився у вiчi. – Зробив?

Корденко поблiд i здригнувся. Поблiд теж i Вовтузенко.

– Ходiм, – спiткавши оте на чолi товариша, вимовив Корденко ледве чутно.

– Ходiм! – енергiйно пiдтримав Вовтузенко.

Вони вийшли пiд руку i пiшли вулицею мовчки. Корденко всiм напруженням сили волi немов заспокоiвся, Вовтузенко ж вельми задумався. Вони навiть не помiтили, як за ними стежили двое пронирливих очей малоi стриженоi голови в цилiндрi, з голеним обличчям.

Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмiлився наблизитись, щоб йому зручнiше було.

Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотiлось цiлком iнстинктивно. Сей iнстинкт так врiс йому у вдачу, що вiн нiколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Вiн ледве помiтно шепнув Вовтузенку:

– За нами стежать…

Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повiками одказав.

– Як? – спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спецiалiст, що знав всi ходи й виходи в усiх прохiдних дворах.

– Іди, не вважаючи нi на що i вдаючи, що не трапилось нiякоi вiдмiни…

Так вони пiшли далi.

Нишпорка, дiйсно, нiчого не помiтив. Коли стали наближатись до першоi поперечноi вулицi, Корденко шепнув:

– Направо, швидше!..

Повернули вправоруч. Тут крокiв за п’ять була нова перехресна вулиця.

– Через дорогу направо… – шепнув Корденко.

Так вони пробiгли з пiвгодини i повертали вже в п’яту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову з’явився вдалинi вулицi, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втiкачiв.

– У двiр, направо… – вимовив Корденко

Се був довгий прохiдний двiр з досить глибокою нiшею в другiй брамi, зовсiм темнiй i маленькiй.

– Ховайся, – мовив Корденко, пiдводячи до нiшi Вовтузенка.

За хвилину просто поуз них пронiсся нишпорка. Корденко всмiхнувся.

– Ну, тепер швидше назад…

Вони вибiгли на ту вулицю, з якоi повернули в двiр, сiли на фурку i сказали 'iхати в городський парк. За пiвгодини вони вже йшли по однiй з бокових, сливе пустiй алеi…

– Здорово ти навик 'iх пiддурювати… – лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свiй життерадiсний тон.

Але Корденко нiчого не вiдповiдав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукернi, тепер, як тiльки вони знов опинились на самотi, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов з’явилася вмент, як би прошумiла в головi, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, i воно впало… Холодний пiт виступав на лобi.

– Чого ти мовчиш? – спинився Вовтузенко.

Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слiв Вовтузенка, – йому все шумiло в головi: «помилка», «помилка»… Йому здавалось од часу до часу, що грунт хитаеться пiд ногами i що вiн ось-ось полетить стрiмголов у безодню, нiму i вогку, i вiн здригувався.

Корденковi виринуло в уявi: Тартаренко, закинувши назад голову i випнувши якось особливо «адамове яблучко», розкинув обидвi руки, пальцi котрих немовби скорючились, – хрипiв, а вiн саме всадовлював нiж пiд пахви, звiдкiля линула кров, що забризкала йому манжети i рукав пальта, i все тiло вбиваного дрижало i тремтiло всiма мишцями. І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своiх руках тремтiння конаючого, i хрипiння в його горлi, i навiть запах свiжоi кровi… Вiн здригнувся, i жах обхопив його, i щось важке стисло всю душу…

– Івасю!.. – вигукнув вiн, схопивши Вовтузенка за руку.

День меркнув i вдалинi вмирала зоря, немовби вбираючи в себе своi останнi зiтхання, якi ще блисли по верхнiх листках. Тиша особливо пiдкреслила поривчасту нервовiсть того викрику. Вовтузенко здригнувся i поблiд. Коли ж поглянув на поблiдле обличчя Корденка, на очi, що блисли якимсь чудним блиском, знов здригнувся.

– Помилка, розумiеш уже… помилка!.. – трусив Корденко руку Вовтузенка так, що та дуже йому болiла.

– Яка помилка?! – сливе не своiм голосом крикнув Вовтузенко, почуваючи бiль в руцi.

– Страшна, страшна… – не то простогнав, не то прошепотiв Корденко, – я вбив не того, кого було треба, – вигукнув вiн i здригнувся.

Вовтузенко занiмiв.

Хвилину вони безглуздо-придушено дивились один на одного.

А там десь, за мiстом, далеко-далеко серед розкошiв природи нiжно вставала вродливиця зоря i, нiжачись на своiм воздушнiм лiжку та загортаючись в блакитне м’яке покривало, посилала останнi, не то журнi, не то щасливi всмiшки, що завмирали i розпливались на блiде блакиття неба. Вона всмiхалась зiрцi, що заблисла в тiй частi блакитi, що вже потемнiла, а чоло небесне i думне, i чисте, i поважно-спокiйне наблизилось до землi i так приятельськи немовби схилилось над нею, щоб обдумати всi ii думи прикрi, заплутанi i важкi – i тi ii свiтлi розгадки одна за одною заблисли ясними зiрками на тiм вiльнiм-вiльнiм, чистiм чолi. І тут в алеi до тих дум прислухалася тиша, сливе урочиста, а з далини гудiло й шумiло мiсто. І шум той гудiв якось i дико, i ритмiчно i, здаеться, намагався побороти тишу i стурбовано спокiйнi думи неба…

– Вiдки ти взнав? – нарештi прошепотiв Вовтузенко.

Йому здавалось, що вiн давно не балакав з Корденком: так багато дум, ново-уявлень, чудних образiв з надзвичайною швидкiстю перебувало йому в головi за сю хвилину.

Корденко почув тi слова, але вони немовби нiяк не доходили йому з уха до розуму, – i вiн намагався присунути розум до тих згукiв в уховi, щоб вони стали i зро-зумiлись. Розум бо так був забитий однiею лиш думкою, що тепер розрослась до якогось важкого безформеного стогону, що лежав у душi, випивав жадiбно ii соки, все рiс, всю ii гнiтив, i, немовби сповняючи цiлком собою, вже наважувався розiперти ii.

Нарештi, коли Вовтузенко знов повторив се питання, розум його сливе очистився i вiн схопив змiст тих слiв.

– В цукернi чув, що до старого Тартаренка саме в переддень приiхав його син найстарший i що сього вбито…

– Найстарший… – якось безгучно пролепетав Вовтузенко; губи його тремтiли.

– Але що? – почуваючи, що щось нове, повне жаху, напливае на нього, спитав Корденко.

– Найстаршого? – уже не шепотом, а якимсь болiсним висвистом спитав Вовту-зенко, широко одкривши очi.

– А що?! – гукнув голосно, сливе вереснув Корденко.

– А… а… – почав лепетати Вовтузенко.

– Ну, кажи ж? – прошепотiв Корденко, схопивши i стискаючи руку Вовтузенка.

– Я чув, що вiн – сам революцiонер, що вiн… попався, сидiв в тюрмi, був висланий до Сибiру, там занедужав i якось втiк вiдтiля i, направляючись ото за кордон, заiхав до батька…

– А?.. га?.. – ледве прошепотiв Корденко, зомлiв i опустився на землю, схопивши себе за голову.

Вовтузенко дико дивився на нього: вiн почував, що щось страшне дiеться, але, не вважаючи на страшне напруження всього розуму, нiяк не мiг зрозумiти, що саме робиться з Корденком, – i безпомiчно стояв над ним.

Корденковi в першу хвилину все помутилось в розумi i в очах, слабiсть якась напливала на iстоту i вона немовби затускла, i здалось йому, що розум його спинився i що все спинилось: i час, i нiч, i все-все стояло довкола нього i в нiм, i однотонно, без руху гнiтило його, а кров почала бити в виски. Потiм побiг холод поза спиною i немовби в розумi щось ударило як дзвiн i задзвенiло в ухах… І вся душа заболiла так, що вiн, щоб одтягти бiль несвiцьку, рвав волосся… А в душi робилась якась порожнеча… Йому здавалось, що вiн уже не вiн i що все уже зникло…

І раптом вiн знов все зрозумiв i ясно почув усю безглуздiсть, жорстоку, нiму безглуздiсть того, що сталось…

І ся безглуздiсть тисла його… І вiн не мiг поворухнутися… А Вовтузенко нiяк не мiг уловити, спинити шалений бiг уявлень, що зароiлись йому в головi якось швидко-швидко, в якiмсь чудернацькiм танцi. Тут чогось було i те, як вiн дитиною вбив комара, що сiв йому на щоку, та потiм жалкував, i стала в уявi няня, що вчила молитись Богу, i старий дiд його, що вмер оце недавно, побитий хулiганами; жидiвка, що лежала на спинi з розiрваними грудьми, на яких запеклась кров, i з незакритими скляними очима в калюжi кровi, i жиденя, що, розставивши рученята, летiло з п’ятого поверху i потiм воно ж, розбите, i мозок, що розбризкався по камiннi, – i, нарештi, Корденко з ножем, на якiм запеклась кров…

Все те неслось, немов якийсь вир, i всi тi уявлення були такi яснi i страшнi…

А тим часом зовсiм стало темно i важка тьма немовби повисла на верхах дерев, що нерухомо, гнiченi нею, стояли, зобгавшись в якусь одну неясну юрбу, крiзь яку просвiчували нервовi погляди безбрових очей-свiтел. Однотонно дражнячи, а мiж тим ритмiчно щось гуло там, за садом. Коли небо в темну страшну нiч, повне хмар, висить важким тягарем над землею, то раптом стае веселiше попiд тими хмарами, як ясний промiнь мiсяця прорветься крiзь них на землю, немовбито проглянула надiя. Отак думка, що майнула в головi Вовтузенка, одiграла роль реактива i прояснителя.

– Нас ждуть на засiдання!.. – вимовив вiн, беручи Корденка за руку.

Корденко спершу якось байдуже-незрозумiло подивився на нього: йому продзвенiли в ухах тi слова, i вiн уже почував, що вони несуть якусь надiю на одмiну сього становища, в якiм вiн тепер. Проте все ще незрозумiло дивився на приятеля, бо в душi ще вповнi було, ще хмара тiсно лежала на хмарi i промiнь прояснення не мiг ще прорiзати всi цi хмари – думи, що тiсно скуйовдились одна на одну.

– Ходiм на засiдання партii: нас давно ждуть, чуеш? – яснiше повторив Вовтузенко.

І все так стало раптом ясно i зрозумiло Корденковi: там ждуть, вiн повинен бути там, вiн уже мусив би давати справоздання, а вiн тут, сидить i оддаеться ваганням. Який же вiн партiйник?

Сi думки, що вплили в душу з новою, свiжою силою, протверезили Корденка. Вiн встав, i обидва швидко-швидко пiшли. По дорозi обидва мовчали, ба нiчого було казати. Вони немов знали всi муки один одного. Знали сумнiви, в сiм разi такi животворнi. Знали i надii.

Надiя, така ще несмiлива, як перше кохання, все закриваючись, немовби рукавом, i ледве-ледве визираючи з-поза нього своiми розкiшними, милими очима, така надiя ворушилась в серцi Корденковi: може, не то помилка, що вiн вбив не того, кого треба, а навпаки, ся думка – помилка. Надiя ся зростала пiд впливом тих iнстинктiв, що вже виробились у Корденка як у партiйника. Якась впевненiсть в те, що партiя знае багато, бiльше за нього в багато раз, що вона ледве не все знае: партiя мае зав’язати i розв’язати, звiльнити i напроти того примусити, ся впевненiсть ще була в нiм тодi, коли вiн був гiмназистом восьмоi класи. Перший час вона все зростала, а потiм меншала в мiру того, як вiн ставав все потрiбнiшим i енергiйнiшим членом партii, що прийняла його в головнi своi дiячi, в ту органiзацiю, що була головою всiеi партii. В мiру того, як вiн сам став часткою втiлення того широкого i живого знання партii, що так було потрiбне для загалу молодих, ще не розвинених, не привиклих до партiйноi послiдовноi боротьби членiв, – се впевненiсть, що таким ото побитом останнiм часом зовсiм вмерла в свiдомостi його, узявши мiсце впевненостi в своi сили, в здатнiсть творчостi на грунтi певного свiтогляду – з одного боку, i партiйноi широкоi практики – з другого – ся впевненiсть тепер знов ожила, бо ввесь час вона була в нижчiм вiддiлi життя, в тiй царинi, де сплутуються всякi iншi iнстинкти, що не смiють переходити в свiдомiсть протягом часу, коли на сильну дiяльнiсть хватае сил, i навпаки, випливае в свiдомiсть тодi, коли сили падають або коли вся душевна органiзацiя раптом буде дезорганiзована чим-небудь, як-от в сiм разi. Надiя ворушилась i зростала пiд впливом тiеi, ледве свiдомоi для нього самого, впевненостi в те, що партiя знае правду, що вона зумiе розв’язати конфлiкт в його душi.

Того конфлiкту не розв’язала партiя.

В партii вже встигли взнати, що вбито не того, кого треба. Спершу було напустились на Корденка, а коли побачили, як несподiвано се вплинуло на нього, замовкли. Корденко страшно зблiд, очi йому розширились, i вiн, безглуздо дивлячись в один пункт, немовби вдивляючись в щось перед собою, конвульсiйно лепетав щось, подiбне до: «так… все пропало… помилка»… Побачивши се, покинули його, щоб порадитись, що тепер робити, а один з них, лишившись з Корденком, почав його пiдбадьорювати, упевняючи, що з кожним може статись така жорстока безглуздiсть. В партii ж поклали написати лист з вибаченням до батькiв вбитого. Корденко вийшов зовсiм немовби спокiйним з засiдання.

Вовтузенко спитав був його, чи не провести його додому, але той засмiявся на се тим смiхом, яким вiн умiв смiятись ранiше, до цiеi подii, смiхом, що примушував зйожуватись i засоромлюватись. Вовтузенко стис йому руку, i вони розiйшлися в рiзнi сторони.

Корденко, лишившись сам, iшов довго-довго; обiйшов сливе пiвмiста, раптом спинився посеред вулицi – вiн саме переходив – i задумався. Все зникло йому спе-ред очей: в головi шумiла одна думка, якось однотонно, як шумить осiнь, коли падае з дерев повiльно жовте сухе листя i, пiдхоплене вiтром, носиться понад землею, а потiм десь там лягае. На душi було важко-важко.

Втомився бiдний, але почував, що не може спочити доти, доки не обдумае, що тепер йому робити. Не каяття його гризло, не якоiсь забобони вiн боявся, – нi, се давно вже вiн випалив в своiй душi вогнем знання, намагання переробити свою натуру так, як того потрiбував розвинений, могутнiй розум i дiяльна, творча натура. Нi, те, що тепер мучило його, було стократ страшнiше, стократ бiльш значне i рiшаюче для нього, нiж всi тi забобони мiзернi.

Се була невпевненiсть в правдивостi того, що вiн мав за свiй грунт, на якiм вiн з таким трудом i напруженням збудував свiй новий свiтогляд, з болем вириваючи все старе i забобонне з своеi iстоти i з натхненням прищеплюючи все нове, гарне i потрiбне, i едине безумовно правдиве, як йому здавалось.

Еге, стае тепер ясним, що тiльки здавалось.

«Ей, з дороги!» – почув вiн грiзний голос i оглянувся: на нього бiгли конi. Ступивши два-три кроки вперед, вiн побачив, як повз нього, мало не зачепивши його, пронеслась карета, запряжена парою надзвичайних коней.

Вiн здивувався, що не помiтив того, що бiжать конi. Потiм згадав, як вiн спинився серед вулицi, i се його здивувало. Тепер почав iти як слiд, щоб, бува, не звернути на себе особливоi уваги полiцаiв, а особливо нишпорок. Як i взагалi, коли людина в своiм вiльнiм польотi раптом почуе слабiсть в крилах, починае, сiвши десь на вершинi, згадувати свое минуле i особливо прикро те, як виростали i виросли сi крила, що тепер втомились, – так i Корденковi згадувалось тепер, немовби мимоволi – проте з сим вiн не сперечався – його попередне життя.

Як дбалий господар, бачачи, що хата його осiла, що стае замiтним, коли облупиться вапно, довго оглядае ii i, коли побачить, що дiйсно процес руйнування починаеться, то прикро загадаеться над тим, чи можна далi жити в цiй будiвлi, полагодивши ii трохи, чи треба зовсiм пересипати. Так i Корденко мався, оглядаючи свiй свiтогляд, i таемна тривога, тим не менш страшна, лишитись серед зими i негоди без пристановища, лишитись серед моря життя без грунту пiд ногами, ссала його за серце. Згадалось йому, як вiн одним разом застрелив нишпорку з револьвера. Спершу довго тiкав од нього, перебiг багато прохiдних дворiв, завернув в такi закапелки, що тiльки сам знав, набив ноги, втомився вкрай – i все ж таки не мiг втекти од уiдливого шукача. Мiж тим з ним були дуже важнi папери, рiзнi плани i пара куплених для партii револьверiв. Недовго думаючи, вiн пiшов на берег: захопившись своiм стеженням, нишпорка подався за ним. Коли вони одiйшли геть од забудованоi частини берега, Корденко вмить обернувся й вистрiлив просто в груди шукачевi. Сей останнiй, як пiдкошений, впав i серед недовгих конвульсiй одразу вмер. Корденко пам’ятав, що тодi йому стало якось i страшно, i вiльно на душi: немовби вiн зайшов на високу скелю i звiдтiль широким поглядом оглянув довкола i безодню, що була тут же пiд скелею.

Тепер вiн здригнувся при сiй згадцi: тодi, як i тепер, з-за хмар, що набiгли перед тим на слабенький мiсяць, майнув блiдо-прозорий промiнь i освiтив блiде, перекошене конвульсiями, обличчя вбитого. Згадка тепер про те була так ясна, що вiн здригнувся. І все та ж думка, що цiлий вечiр i нiч мучила його, тiльки в новiй, хоч i дрiбнiшiй, зате свiжiй проявi, пронеслась, як блискавка, слiплюча i холодна: «А що, як то був не шукач?» Всi сили його розуму напружились знову, щоб пересвiдчитись, що то справдi був нишпорка, але Корденко не вiрив уже своему розуму.

А останнi сили душi, де вони дiлись? Коли вже розум, сей великий i смiливий шукач нового, сей одкривач нових законiв iснування, сей цар iснуючого i орел над усiма високощами свiту; коли розум, сей будiвничий, що будуе надзвичайнiше в свiтi, – коли вже вiн, смiливий i одважний ватажок волi, похилився i пiшов блукати без мети, то чи варт питати про все iнше, слабе, дуже консервативне, з чого бiльшiсть е здобуток переживань, наслiдок звичаiв, колись, може, корисних, а тепер…

Але нi! В тiм-то й рiч, що про них тепер саме i час згадати.

Коли сонце заходить, то з глибини сирих ям, з-пiд куп суччя, старого листя та в’ялого бур’яну, з-пiд куп гною, – з усяких темних пущiв та нетрiв виплигують на мiсячне свiтло, вiдблиск сонця, рiзнi гади, сови, сичi i другi потвори, що гризуться помiж себе i пiдчiкують здобичi: чи то пташеня засне i спаде з дерева, чи зайченя пробiжить, чи другий який запiзнiлий звiрок, – зараз вся ся зграя голодних гадiв кидаеться на здобич i б’еться за неi помiж себе. Смерть, писк, руйнування серед пiтьми мiсячноi ночi в гущавинi гаю – се щось дике, що ховаеться од свiтла; се щось бридке i страшне…

Так було тепер в душi Корденка. Коли розум його, як сонце, закотився i лишився тiльки одблиск його, то в душу вилiзли всi жадiбнi, нижчi iнстинкти; всi тi мiзернi жалi, що висмоктують кров з жадоби творчостi; всi тi нужденнi страхи, що ссуть серце саможертви; всi тi гладкi i разом роздратованi буржуазнi пересвiдчення, що оправдовують колективне вбивство для пiдтримання буржуазного устрою i страшно гонять поодинокий терор; всi тi сови, сичi, гади, породження гнилих останкiв рiзних млявих iдей, якими напихано Корденка за час його виховання i якими вiн сам напихався, доки ще мав немiцний розум, хоч i широкi запити, – всi сi гади кидались на свою здобич, кожну здорову, але сполохану тепер, думку, що полохливо перебiгала поуз сих потвор, i роздирали ii на шмаття.

Згадалась йому i iнша картина, – залита огнем, що, подрiбнений на тисячi блискавиць, носився над полем бойовища, i кожна та блискавка зносила по людинi з гребеня барикади, зложеноi з ящикiв, розбитих столiв та камiння з мостовоi. Однi сердешнi падали на спину, i iх обличчя дивились на знамено, що держав вiн в своiх руках, а другi на груди. Сi останнi намагались пiдповзти до барикади, коли не одразу були вбитi. А вiн, Корденко, стояв серед тих блискавиць i свистiння куль, що роем неслися довкола нього, стояв i чув ввесь стогiн, гвалт; то радiсть перемоги, то вигук безнадii переможеного. Бачив, як люди кидались один на одного, як молотки били по рушницях i по головах москалiв; бачив, як падали i тi, що з молотками в руках, проколотi штиком, i тi, що з рушницями, але з пробитими молотком головами. І свистiння куль носилося довкола нього, – одна просичала якраз бiля пучок, що тримали червоне знамено, а друга над самою головою… Раптом ще одна вдарила в верхню частину держална i знесла шмат його, струснувши все знамено так, що воно випало йому з рук. Але Корденко в ту ж мить пiдняв i знов пiднiс високо священний прапор. Вiн тримав його гордо i з натхненням боронив сей прапор свободи. Коли солдати пiдбiгали близько, щоб вибити знамено або штиком проколоти його самого, то Корден-ко так влучно стрiляв з револьвера, що багато падали мертвими: як лев, боронив те знамено… Але одразу щось блиснуло йому в очах, вiн ясно почув потiм щось гаряче в плечi, а також почув, що вся свiдомiсть затьмилась… Очуняв вiн уже дома i взнав, що був поранений i що, маючи його за вбитого вже, з поля бойовища нiкуди не забрали, а товаришi тим часом його викрали i вiднесли додому. Мiцне тiло витримало те поранення, i вiн скоро зовсiм одужав.

Ах, якби тепер, оце зараз були барикади, щоб у вiльнiм бою скласти свою запаморочену сумнiвами i горем голову…

І стало йому жаль, що марно гинуть сили молодi, що крок за кроком покидають його: почував, що вiн втомився страшно, глибоко. Мiж тим, на превелике собi диво, вiн побачив, що пiдходить до дому, в якiм жив.

Коли вiн увiйшов у свою кiмнату, то, не засвiчуючи свiтла, кинувся на лiжко, уткнув голову в подушку i затих. Спершу його iстоту почав обiймати спокiй i втихомирення, але воно було якесь тупе, глухе; вiн зараз же почув, що не може заснути, i його почав обхоплювати жах, жах, що морозом пройшов йому по душi: йому здалось, що вiн тепер уже нiколи не засне. З силою втискав свое обличчя в подушку, а голова йому горiла. З-пiд подушки вилiзло обличчя вбитого Тартаренка: одно око заплющилось, а друге дивилось на нього з таким безглуздим, звiрячим, шаленим жахом, повним здивування, що вiн здригнувся; обличчя, все ясно вималювавшись, перекосилось i затiпалось в конвульсiях; в руках вiн почув тремтiння тiла, що бореться з смертю; далi побачив всього Тартаренка, яким вiн був в ту хвилину, коли Корденко зробив йому третiй удар ножем…

Мов окропом ошпарений, схопився Корденко з лiжка, далi сiв на нього i почув, як стигла йому кров в жилах. Протирав очi i зло якесь обхоплювало його, страшне роздратування i поруч з тим якийсь незрозумiлий страх. Було темно. Йому схотiлось свiтла. Швидко, дуже швидко кинувся вiн до вiкна i притиснув свое гаряче чоло до холодноi шибки. Голова немовби освiжилась, але од сього тiльки швидше забiгали в нiй думки, як тi сови в пустцi…

В брамi блимав одинокий лiхтар неповним, мiзерним свiтом, що скупчив тiнi бiля себе, а над будинком немовби нахилялось небо, на якiм байдужо блимали зорi своiм звичайним, цiкавим i легкодухим мигтiнням, що немовби дражнило… Десь грюкнули несподiвано дверi, – Корденко здригнувся…

– Але я не вiрю, не вiрю в каяття, в якусь кару… я вiрю, цiлком вiрю, що так i слiд було зробити; я вiрю в те, що я не винен, що сталась помилка!.. – скрикнув вiн i здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душi почув немовби стислий, але такий колючий i збентежуючий регiт. Широко розплющив очi i прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко i немовби сполохано, а в уявi знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.

«За що ж мене, за що?» – здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блiдiм, перекошенiм обличчi Тартаренка.

Корденко мотнув головою, почав швидко-швидко ходити по кiмнатi: йому не хотiлось сього уявлення, але сила волi не мала жодноi спромоги протистати тiй появi.

І завжди впевнений в своiй силi, вiн тепер почув себе слабим, i страх, рабський страх, i злiсть, рабська злiсть, напливали йому на душу i гусли там.

– Я ще, ще, ще вбиватиму… я зроблюсь катом партii… я ще, ще… – ходив вiн по кiмнатi i повторював сi слова, щоб нiчого не думалось, – i справдi нiчого не думалось, але те уявлення тим паче лiзло в уяву. А з тим разом зростав i жах в нiм, i якесь озвiрiння, що тiпало його душу.

А вiкно з темного стало йому синiм… Годинник страшно дратував його, тикаючи якось дико i настирливо… Нервова дрiж бiгла по тiловi Корденка… В глибинi душi билась в конвульсiях якась думка… Всерединi все терпло.

Корденко вибивався з сили, – вiн почув, що всi сили душi, навiть ii болi, тупiють… І вибившись цiлком з сили, як снiп, як пiдкошена трава, повалився на лiжко i заснув сном мерця.

В низенькiй, з невеличкими вiкнами кiмнатi на столi стоiть самовар i привiтно грае на рiзнi голоси, що всi мiж тим мають один тон якогось лагiдного i втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тодi ще зовсiм молода. Далi батько, чоловiк лiт 35 з гарною бородою, рiвним чолом i ясними чорними очима. В кiмнатi тепло, затишно, самовар паруе. На стiнi привiтним старечим голосом тик-кае годинник, немов бабуся оповiдае своi одноманiтнi казки. Мати, привiтно всмiхаючись, наливае чай. Батько п’е i потiм курить цигарку. Мало згодя починае балакати, оповiдати про свою молодiсть i молодечу дiяльнiсть. Оповiдае з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодiсть. А син, молодий Корденко, так пильно слухае, – так йому до вподоби сей його вродливий батько. От вiн оповiдае про те, як ще був студентом i ходив на сходки, на яких критикували уряд i змовлялись боротись з ним; як вiн ходив в свитцi помiж селян i намагався вчити iх; як селяни його схопили i хотiли одвезти до станового, а вiн втiк од них, коли вони заiхали до шинку, лишивши його зв’язаним на возi, – i багато iншого. І серце молодого Корденка росло, i здавалось йому, що й батько росте. Звертаеться вiн до батька i питае його:

– А тепер, татусю, мислю собi, що тепер робиш? Ти тепер ще сильнiше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?…

– Нi, дитино, я тепер слiдчий, а не вчитель, я сам уряд, – вiдповiв батько.

– Так що… – почав син.

– А те, що не можна робити всього того, що я хотiв робити, коли був молодим, бо я тодi був дуже наiвним… Виростеш, взнаеш…

І здавалось йому, молодому Корденковi, що батько його робиться таким звичайним, таким мiзерним, як i всi, i навiть ще гiршим, здавалось йому тепер… І от почувае Корденко, що вiн росте, росте i робиться великим, дужим, а батько старiеться враз i робиться таким, як тепер, i от вiн схоплюеться i мовить так гаряче, так мiцно i мiж тим так грубо:

– Ти – буржуй, бюрократ, мiзерний зрадник!..

Мати схоплюеться й собi безпомiчно махае руками…

– Мовчать, мовчать!.. – кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.

В сю мить в хатину вриваеться сила жандармiв, кидаються на молодого Кор-денка, схоплюють його i тягнуть геть, – i чуе вiн роздираючий душу плач матерi…

Просипаеться… Прокидаючись, вiн ще чув немовби той плач i здригнувся. Сiв на лiжко i почав протирати очi.

Провiв рукою по чолi: холодний пiт застиг на ньому. Вiн глянув на вiкно: уже розсвiло. Вiн немовби не знав, що з ним було i чого йому так важко на душi.

Раптом з блiдо-синiм вiдсвiтом ранку ввiйшла в кiмнату тiнь – привид, знов ожививши уявлення про вбитого Тартаренка… І тодi вiн все зрозумiв… І довго сидiв, витягши руки по колiнах, спустивши безпомiчно голову, дивився вперто i безглуздо в долiвку, на якiй ледве помiтно лягала пляма за плямою сiрого ще вiдсвiту дня, що надходив.

«Надходить день, день нових мучень, сумлiнь, коли прибудуть свiжi сили. Мене мучить не те, що сумлiння гризе, а те, що я, Корденко, мiг зробити помилку… Помилка се; а чи то не помилка i всi iншi подiбнi випадки? Чи не помилка ввесь я?.. Нарештi, чи не помилка i все, що iснуе довкола нас?.. »

Ся думка, «чи не помилка ввесь я», особливо довго проходила йому в головi, i коли вiн думав, що вона вже пропливла, вона знов i знов верталась, уже одягшись в такi слова: «коли ти був ненормальним – тепер чи тодi, як вбивав Тартаренка? Досi ти був впевнений в те, що безумовно в останнiм разi ти був нормальним, але тепер?..»

«Як?.. хiба я мiг тiльки божевiльним вбити Тартаренка?»

«Але якби ти був не в припадковi вiдповiдноi манii, то ти б тепер не мучився».

«Але я мучусь лише тим, що сталась помилка».

«Помилка примусила тебе мучитись».

«Бо без сього не було б волi моiм iнстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумлiння».

«Ти в сьому впевнений?.. »

«Я впевнений… Еге, я впевнений, що я тепер ненормальний… »

Така розмова велась мiж думками в головi Корденка, i йому навiть цiкаво було стежити за сею борнею думок i разом з тим боляче, страшно…

Почувши отой декрет, – що вiн тепер ненормальний, знов почував, що не твердо впевнений i в сьому. І питання сього не розв’язав… А iншi уявлення понесли його вперед.

Корденко почув тепер себе таким немiцним, що не мiг би – вiн в сьому був певний – сказати, хто правий i хто винний, не мiг би кинути просто в вiчi тому, хто став би його винуватити, що вiн буржуй; не мiг би голосно i смiливо казати всiм ту правду, в яку так вiрив; не мiг би гордо i непохитно тримати свiй прапор, – не мiг би боротись за нього до загину… Йому скрiзь миготiла «помилка»…

І тепер вiн, Корденко, вийде помiж гурт слабим, нiкчемним, з якого вiн сам ще так недавно смiявся i на якого з погордою дивився. Тепер кожний може кинути йому грязюкою в лице, тепер всякий викине на очi те, чого спершу не мiг, боявсь i що тримав тодi про себе; тепер кожний, поперед подоланий, помститься на нiм дрiбною жорстокiстю, з рабською злiстю, – i вiн, Корденко, пишний i смiливий, тепер нiкчемний, помилка в своiх власних очах, не буде мiг обстати за себе, бо… Немае грунту пiд власними ногами, похитнувся..

На що опертись? На те, що хитаеться?.. Але нi, його гордий дух не може погодитись з тим, що вiн тепер стане слабим, нiкчемним, мiзерним… Нi, сього не буде!..

І вiн встав i поглядiв на чоло дня, що надходив…

Воно було вже бiле…

Зараз засяе день: вiн не хоче, щоб день, який бачив його могутнiм переможцем в боротьбi за правду i з собою i з другими, тепер побачив його подоланим, мiзерним, з поламаними крилами…

Корденко думно пiдiйшов до бюро, одчинив шухляду, добув револьвер i приложив до грудей…

І схотiлось йому ще раз, останнiй раз, подивитись довкола на свiт, на наближення дня, на себе…

І вiн поглядiв: на обличчi йому витисся той грубо-твердий вираз, який запановував на нiм, коли вiн на щось рiшався.

І спустив курок…

Здригнувся Корденко, похитнувся… нахилився i важко впав… ще раз здригнувся i занiмiв…



    12 квiтня 1906 року. Варшава




Одарка РОМАНОВА








18.03.1853, с. Сальне Нiжинський повiт – 14.04.1922, Китаiв, пiд Киевом

Народилася в iнтелiгентнiй родинi. Певний час жила в Москвi, де навчалася музики та спiву. У Киевi зблизилася з украiнською iнтелiгенцiею, була близька з родинами Старицьких, Лисенкiв, Косачiв.

Друкувалася з 1887 р. у багатьох журналах, публiкувала оповiдання, поезii та казки. Книжками вийшли збiрка вiршiв «Пiснi, думки, легенди» (1896), повiсть «Пан та Чабан», казка «Сватання Мороза».

Окремi ii поезii стали народними пiснями («Нiчко лукавая»).




СТАТУЯ


Вона побачила свiт в студii римського скульптора. В ту мить, коли артист скiнчив свою працю, ластiвки ще веселiше защебетали пiд стрiхою. Соняшний промiнь прорвався крiзь мiцно сплетенi винограднi листя, щоб краще придивитися до чудового твору. Всi статуi, що стояли поруч з новою, здавалися тiльки штучно зробленими статуями, а ся, нова, була якась надзвичайна: хто не звертав уваги на ii розкiшне тiло, а дивився у вiчi, той бачив у сих глибоких мармурових очах якесь невимовне бажання i сум.

Коло пишних, трохи одкритих уст залягла тiнь, яка нагадувала гiркий усмiх. Ще хвилина й, здавалося, що з сих глибоких мармурових очей покотяться сльози; а сi пишнi уста скажуть тую думку, що примушуе так журливо дивитися.

Артист сам не розумiв, вiдкiля взявся сей гiркий усмiх в очах. Вiн стояв перед статуею цiлими годинами i дивився, пильно дивився. Вiн на все забув: i свою кохану, веселих товаришiв, стареньку мати, працю, вiн тiльки бачив ii. Інодi вiн бiгав по кiмнатi, ламав руки i стогнав, мов поранений лев. Мати була проста жiнка, вона не розумiла, що коiться з артистом.

– Сину, схаменися! Що се ти робиш? Чи тобi дання дано? Чи хтось зирнув на тебе поганим оком? Чому ти не продав учора нiмцевi сю статую? Невже ти сподiваешся, що знайдеться другий такий дурень та дасть такi скаженi грошi? Такого покупця чекають довго. Се нам, як нахiдка, а ти ii впустив. Коли б оце на мене, те я б…

– Мамо, ради Господа Бога, ради святого Павла, не продавайте ii без мене, поки я…

– Поки не впустиш багатого покупця?

– Поки я не зрозумiю, чого вона хоче.

Вiн блиснув чорними очима i зблiд, як мармур, з якого робив своi статуi.

Мати з жахом глянула на сина, одступила од нього, та почала хрестити i читати тремтячим голосом молитву. Потiм бiгала щодня до знайомого патера, що приходив i читав поважно: «Vade retro satanas!» i клав пухкi руки на чорну кучеряву голову, що була гаряча, як жерло вулкана. І нiщо не запомагало: нi молитви, нi хрести, нi лiкарi. Мати повiрила ще бiльше в силу сатани, i зненавидiла статую, через яку гинув ii син, Про те продати ii вона боялася, бо син бентежився страшенно, коли стара умовляла його продати статую. Панна Маручiя, з якою вiн мав одружитися, думала свое: «Вiн мене розлюбив».

– Вiн мене розлюбив i хоче зламати свое слово, – казала дiвчина, плачучи.

– Іди, серце, поговори з ним. Може вiн одумаеться, – казала мати.

Маручiя увiйшла в студiю. Артист сидiв на стiльцi, зцiпивши руки, i наче молився на статую.

– Се я… Я, Маручiя. Твоя Маручiя. Хiба ти не радий, що я прийшла? О, краще вбий, зарiж, задави мене зараз, тiльки не дивись на мене таким недбалим поглядом. Се менi гiрш ножа. Ну, скажи ж любий, коханий, що-небудь! Я знаю, ти мене не любиш, – вона сказала се i прислухувалася, чекала, бажала якнайшвидше почути одповiдь: «Я слабую, але люблю тебе щиро», – от що вона сподiвалася почути. Вiн мовчав.

Вона впилася в його блiде обличчя чорними очима, мов цвяхами, i вони блиснули злим вогнем, червонi губи скривилися, i вона зареготала.

– Ти мене дуриш. Не вiрю, не вiрю. Нiякоi в тебе хвороби нема. Ти мене розлюбив, обдурив. Мабуть другу закохав? Але кажи, кажи. Що ти – нiмий? Се ж глум! З тобою говорять, а ти не зводиш очей з цiеi проклятоi статуi. Дак цiлуй ii i кохай, коли продав душу сатанi, а я навiть за грiх личу з тобою i знатися.

Маручiя ляпнула дверима так, що аж шибки задзвенiли i, мов буря, полетiла додому.

Артист раптом пiдвiвся зi стiльця й заметушився по кiмнатi.

– Що вона сказала? Кохай ii. Хiба ж я ii не кохаю, як душу? Благаю тебе! – обернувся вiн до статуi. – Промов до мене хоч одно слово. Я знаю, ти жива. Се ти навмисно мовчиш, щоб мене дратувати.

Вiн цiлував ii мармуровi холоднi уста, але вони тiльки гiрко всмiхалися i були холоднi, холоднi.

– Ти висушила мое серце, отруiла мiзок, одiбрала силу. Я все, що мав, поклав в тебе. Я бажаю од тебе нагороди. Скажи ж менi, чого ти хочеш ще вiд мене? Що я повинен робити? Ти незадоволена? – На хвилину йому здавалося, що уста заворушилися, затремтiли, стали теплiшими, але нi. – Пам’ятай, що я, я твiй творець. Не пишайся! Не гордуй!.. Ти глузуеш з мене? Але що б ти була без мене? Коли б не моя, воля ти i досi була б шматком мертвого мармуру. Я дав тобi бiльш, нiж треба було дати статуi i ти… ти зробилася моiм катом… моею мукою… Хiба твiр може бути вищим свого творця? А-а… дак будь же ти «нiщо!» – вiн наче зрадiв, що пригадав таке слово i з реготом побiг в другу кiмнату, схопив величезний молоток i хотiв розтрощити статуi голову, але почув, що його хтось схопив ззаду так мiцно, що молоток загримiв додолу.

Артиста зв’язали, не вважаючи на те, що вiн ревiв, стогнав, кляв когось, силився порвати пута; вони врiзалися в його руки, але вiн не чув фiзичного болю: в нього тiльки болiла душа.

Дали вiн стих, мов мала дитина i навiть не питав, куди його везуть. Там, де вiн потiм жив, не було нiяких статуй: тiльки чотири бiлi стiни. Інодi його випускали з маленькоi кiмнати у велику, де маячилися якiсь постатi в однаковiй одежi i щось безу-пину говорили, говорили. Вiн не розумiв iх рiчей: iнодi наче прокидався вiд сну, мов щось пригадував i казав поважно: «Я не Пiгмалiон, але вiн колись прийде, прийде». Люди, якi метушилися коло нього, дивилися на дверi i кожного нового пожильця звали Пiгмалiоном.

Незабаром артистова мати продала статую, через яку загинув ii син, одному скульпторовi; вiн думав взяти за неi великi грошi, тiльки попереду хотiв зробити зi статуi копiю, бо вона йому страшенно подобалася. Вiн почав пильно працювати, але коли скiнчив свою працю та почав придивлятися до копii i оригiналу, то зараз побачив, що була велика рiзниця мiж сим твором i копiею. Хоч статуя була похожа риса в рису. Для профана вона була б добра, але в артиста були другi очi; вiн бачив, що iй чогось бракуе,

Вiн збентежився i почав задумуватися. В душi його було таке спочуття, наче вiн щось загубив – та не може знайти. Щось забув, якусь головну рiч, та не може пригадати. Щось гризло його, точило мозок, не давало вiльно дихати. В нього була натура метелика. Обличчя рожеве; очi блакитнi, веселi. Язик гострий; смiх дитячий, безжурний. З того часу як в його студii поставлено нову статую, нiхто не чув його жартiв i спiвiв. Мiж веселими товаришами вiн сидiв, мов темна хмара; вiн не хмелiв од мiцного вина i од палких жiночих поцiлункiв. Щодня блукав вiн по римських вулицях, мов навiжений, але якась сила тягла його додому.

Вiн почав другу копiю, але то була якась карикатура – вiн схопився за голову!

– Та що ж я таке? Невже всi тii, що присудили менi нагороду на вистави i тii, що завидували менi, помилилися? Або я втратив свiй талан? Мов у воду впустив? Нi, натхнення повинно колись прийти. Чекаймо! – мiркував артист i вiн чекав, поки терпець урвався. Вiн кляв статую i ту лиху годину, коли купив ii, тiльки продати нiяк не зважився.

Вiн пiшов з Риму в Нiмеччину, бо сам був нiмець, тiльки кiльканадцять рокiв жив у Римi.

– Змiнити мiсце – се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, – мiркував артист, сидячи в потязi. Проте на нього напала така нудьга, що вiн не доiхав до рiдного краю – повернувся в Рим у свою студiю. Мовчки стояв вiн перед статуею, мов пив ii очима, потiм сказав з запалом i нудьгою:

– Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок i я пiду по стежцi мого нещасного колеги. Нi, треба схаменутися. Статуя повинна тiшити очi красою свого пишного тiла, гармонiею гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всi фiзичнi i моральнi сили i переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнiтить, не дае спокiйно жити. Побачим, хто кого. Хiба ж не можна почати якусь iншу працю? Добре, гаразд!

Артист почав мугикати якусь пiсню i взявся до роботи. Надiя i радощi блиснули на мент блискавкою i згасли; руки без сили, мимоволi, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотiв чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».

Вiн побiг зi студii. Вернувся свiтом. Повалився мов снiп на лiжко i заснув, мов убитий. І так минуло багато днiв. Інодi артист питав себе:

– Чи не позбавити собi життя?

Колись увiйшов до нього приятель, що повернувся з Нiмеччини, та й жахнувсь.

– Германе, що се з тобою скоiлося? Мабуть, знов вернулася малярiя, яку ти схопив торiк, блукаючи на рисовому полi?

– Нi, – одказав артист приятелевi i схилив голову.

– Чого ж се ти так важко зiтхаеш? Може, закохався в якусь принчипесу?

– Та нi бо, нi! Дай менi покiй!

– Втратив грошi чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щиростi, як з давнiм приятелем, та хоч покажи менi твоi новi твори.

Сi звичайнi речi, наче голкою, шпильнули артиста в серце.

– Ось дивися, – показав вiн на нову копiю.

– Яке розкiшне тiло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.

– Ось вона, – казав артист.

– О-о! Нащо ж ти iй ховаеш пiд рядном? Красуня на диво! Але се не твiй твiр. Де ти його здобув?

Артист почав розказувати, в кого вiн купив статую i що скоiлося з ii творцем.

– Гм, але i копiя неабияка. Ти вiзьмеш за неi багато грошей.

«Неабияка. Багато грошей. Без ножа вiн мене рiже, – мiркував артист, збентежено ходячи по кiмнатi. – Моя копiя неабияка. Я сам се добре знаю. Хiба ж се те, чого бажае кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»

– Та невже ж ти образився? Завiряю тебе, друже, що в мене й на думцi сього не було. Навпаки…

– Не говори менi бiльш нiчого! Ти мене тепер не зрозумiеш. Ти напевне думаеш, що се погана заздрiсть точе менi душу. Нi, нi! Се щось iнше. Зараз я не можу тобi уявити, що робиться в моiй душi. Інодi менi хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихi думки здiймаються в головi, мозок горить, болить. Менi здаеться, що доля навмисно задала менi якусь мудру загадку i я не в сили, не здолаю ii розгадати i нiхто в свiтi менi не запоможе, бо од моеi хвороби нема лiкiв.

– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоiти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?

– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, i знов заметлявся по хати.

– Коли ся статуя тобi так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадуе про божевiлля твого колеги, то я тобi раджу ii продати.

– Тодi я залишу все i, може, пiду шукати ii по всьому свiтовi, або з глузду зiйду.

Приятель розвiв руками i не знаходив таких речей, якi заспокоiли б нещасного артиста.

Минуло кiльканадцять днiв, приятель одiбрав листа од артиста. Вiн писав: «Мабуть, справдi божевiлля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…

Коли приятель увiйшов у кiмнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапi, то йому здавалося, що вiн баче мертвяка. Коли вiн поворушився, одкрив очi та спитав жахливо: – Хто се? – приятель одповiв:

– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темрявi?

Артист раптом пiдвiвся з лiжка i сiв.

– Запалить свiтло чи що? Де сiрники? Ось у мене в кишенi е. – Приятель запалив лямпу i почав пильно придивлятися до артиста.

– Я не мiг поворушитися. Спасибi, що прийшов. Жодна душа не хотiла мене одвiдати. Добрi приятелi! Люди люблять тiльки веселих; вони втiкають од таких, як я. Осе зараз менi здавалося, що мене живого поклали в домовину…

– Годi, годi! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуеш, аби себе дратувати. Я так мiркую, що тобi б варто було одружитися. Іншим погано жити в самотi. Молода жiнка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув i думати про се.

– Коли б я iй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозумiла мене, що було б для мене гiрше лихоi хвороби… Ти знаеш, я вже почав боятися ii.

– Кого? – спитав здивовано гiсть. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!

– Сьогоднi вночi я не спав i навiть не затуляв очей, вона стояла у мiсячному сяйвi. Я силував себе не дивитися в сей бiк. Я навмисно дивився на стелю, на тiнi та на срiбнi мережки, що змалював мiсячний промiнь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бiк, мов хтось шепотiв над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую i захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; бiлi груди здiймалися i очi так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»

– Мама мiя! Який страшний сон!

– Що сон i що не сон я тепер не можу розiбрати. Але менi страшно. Я боюся таких снiв. На милость Бога! Зостанься сю нiч зо мною.

Приятелi, пробалакавши до ранку, заснули мов убитi, i не бачили нiяких снiв…

– Я зараз познайомився з одним форестьером[4 - Форестьер – мандрiвник.]. Здаеться, багатий росiйський меценат. Я йому казав за твою статую; вiн страшенно зацiкавився нею. Завтра вiн напевне до тебе зайде. Покинь своi примхи та продай ii. На бiса вона тобi здалася, коли ти бентежиш собi нерви, псуеш здоров’я, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадуе тобi ося мара. Нi, так не варто робити! Тобi зараз треба переiхати в друге помешкання. І ти тодi тiльки одужаеш та забудеш ii, мов непевний сон.

Приятель прикро покосився на статую, що блищала пiд соняшним променем чудовим мармуровим тiлом. Довго вiн умовляв артиста; вiн тiльки зiтхав i журливо хитав головою.

Коли прийшов багатий росiйський пан, то артист вже не мав сили змагатися i корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевiз його в друге помешкання! Вiн i на те згодився. Йому хотiлося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся i почув, що до нього вернулися втраченi сила й здоров’я i вiн знов зробився веселим, безжурним Германом з рожевими щоками та iскрявими очима. В його студii статуi росли, мов опеньки в дощ, але вiн нiколи не зазнав тiеi непевноi муки сумлiння, незадоволення i туги, що колись гнiтила його та примушувала питати не тiльки в других, а навiть в себе: «чого бракуе сьому творовi?»

Тим часом статую з журливими очима та гiрким усмiхом запакували, мов египетську мумiю i повезли на схiд сонця в чужу далеку холодну краiну. Проте там панувала весна, вона йшла поважними, смiливими кроками. За нею тяглося юрба за юрбою веселе рiзноголосе, спiвуче птаство. Мов чорнi човники, ластiвки плили в голубому повiтрi; за ними линули журавлi, довгоногi чорногузи, дикi гуси. Бажанi гостi, веснянi мандрiвцi. Перед сiею гучною веселою юрбою схилялися кучерявi верби, хитаючи золотими сережками. В повiтрi i в водi, на землi i пiд землею заворушилося живе створiння i поедналося в одному безупинному, гострому бажаннi: «життя, сонця, щастя!» Сi три головнi ноти лунали скрiзь i розлягалися навколо…

В тому мiстi, де жив багатий пан, що купив статую, пiшла чутка, що вiн житиме сей рiк в своему палацi. Ся розкiшна будiвля панувала над усiм мiстом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий лiс, де ревiли хижi звiрi. Од сього лiсу зосталося тiльки небагато дерев: кiльканадцять сосон, ялин, та два мiцних дуба, що вирiзнялися своiми мiцними жиловастими гiлками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа бiлих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся. Далi простяглася липова алея, яку вже насадили людськi руки. Там в холодку дзвенiли комарi та чогось товклися на одному мiсцi. Невiдомо, що вони так робили? Чи спiвали вдячнi гiмни матерi природi за те, що вона 'iх так добре зробила, чи розмовляли про своi комаринi справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок i заливався дрiбною треллю.

Перед величним будинком стояла купа тропiчних дерев, посерединi запашного килиму з рiзнобарвних квiтiв бринiв фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Їi мармурове розкiшне тiло гарно малювалося на зеленому грунтi; журливi мармуровi очi дивилися на старий кипарис, що гiлками торкався до чавунного, дiрчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими лiтерами: «Вход посторонним воспрещается».

Горобцi, що купалися в фонтанi, пiдставляючи своi крилята пiд дрiбний дощик, потiм сiдали на мармуровi плечi та, обтрушуючись, цвiрiнькали про новину, що недавно уявилася в садку. Попереду вони боялися статуй, бо думали, що то людина, а далi стали смiлiшими, бо побачили, що вона стоiть нерухомо i не гримае на iх, не плеще в долонi, як стара клюшниця, за якою завжди чвалав старий рудий кiт з одгризеним вухом, що нападав нагло тiльки на молоденьких горобцiв, якi ще не вмiли добре питати, а коли бачив юрбу пташок, то тiльки прижмурював зеленi очi та облизувався.

– Я сих проклятих горобцiв колись усiх перестрiляю, – казав прикро садовник. – Бач, як запаскудили статую! – вiн почав поливати ii з поливальницi. – Не знав пан, куди грошi кидати, – казав вiн до староi клюшницi, що тяглася по дорiжцi зi своiм рудим котом та дуже неприхильно позирала на статую пiдслiпуватими очицями.

– Шпиг, шпиг, шпиг! – зацвiрiнькали горобцi, пурхнули вбiк i посiдали рядком на тин, повертаючи туди-сюди головки.

– Не буде з цього добра! Скiльки живу на свiтi, не чула й не бачила…

– Шпиг, шпиг, шпиг! – ще голоснiше защебетали пташки.

Клюшниця плюнула в той бiк, де стояла статуя i почвалала далi. Про стару казали люди, що де ii не посiй, то вона вродиться. Вона личила за святий обов’язок щовечора докладати пановi про все що дiеться в мiстi. Пан любив слухати ii гострi речi, не питаючи, що правда i що раптом вродилося в ii головi…

Незабаром до пана наiхало багато гостей; вiн хвалився закордонною новиною. Було багато таких, що нiчого не тямили, але хвалили статую тiльки за тим, щоб догодити пановi. Були й такi, що завидували йому, тiльки не через те, що вiн мав таку штучну, надзвичайну статую, а що мiг кидати великi грошi на своi примхи. За дiрчастим тином на вулицi зiбралася купа людей, яким було заборонено входити в садок.

Однi судили пана за те, що дав великi грошi за таку нiкчемну рiч; другi за те, що вона гола; третi стояли мовчки та дивилися на статую такими очима, якi ще гiрш паскудили ii тiло, нiж юрби горобцiв. А статуя дивилася своiми журливими очима кудись вгору, трохи схиливши набiк голову, наче до чогось прислухаючись. Над нею схилявся сумний кипарис з жорсткими гiлками, мов хотiв затулити ii од ганебних речей та од поганих поглядiв.

Був пекучий пiвдень. На вулицi тихо. Чутно було тiльки як бринить фонтан та пурхають горобцi. Вгоди-ряди затупотять конi; проiде коляса, здiймаючи пил, що довго стоiть в повiтрi золотим туманом i знов усе наче засинае. Дерева не ворушаться, квiти стоять, схиливши головки i наче сховали кудись далеко своi пахощi. Серед тишi раптом щось загомонiло: то бiгли дiти, тупаючи босими ногами. Один бiлявий хлопець, що iхав на ломацi та поганяв свою химерну коняку лозиною, спинався перед тином i здивовано дивився на статую. Другий, старший хлопець, держав у руцi чималу каменюку, побачив горобця, що сидiв на мармуровому плечi статуi та чистив дзьобом пiр’я, прижмурив око i хотiв влучити в статую, але не попав; камiнь плюхнув у фонтан, далеко розкидаючи водянi краплi. Хлопцям подобалася та гра i вони зiбрали камiнцi i кидали по черзi в статую.

– Що ви робите, варвари?! – гримнув на них худенькiй пан в золотих окулярах.

– Гей, хто там е?! – вiн постукав у ворота. З ворiт вийшов сонний сторож, недбало зирнув на вулицю i сказав хрипким, лiнивим голосом до дiтей:

– Ось гедьте! Чого се ви сюди поналазили?!

Дiти покидали камiнцi i затупотiли далi. Пан почав збирати книжки, що спересердя впустив додолу, обтер з них пил i увiйшов у ворота. Се був письменник i мав дозвiл брати книжки в бiблiотецi: вiн ходив нi на що не дивлячись, завжди схиливши голову. Може, й на сей раз вiн не замiтив би новини в садку, коли б його не вразило те, що думали скоiти дiти. Вiн спинився перед статуею i сказав:

– О, се моя, моя думка. Коли б я був артистом, то зробив би таку статую та назвав би ii: «Муки натхнення! – Вiн прочитав ймення того iталiйського артиста, що зробив статую. – Як чудно i приемно думати, що якась незнайома для мене людина, з якою я, може, нiколи не побачуся, наче вгадала мою думку i чужа душа поедналася з моею i стала вмить рiдною й близькою для мене. Вiтаю ж тебе, мiй далекiй i близькiй брате! Прийми мое щире вiтання й шанобу.

Письменник поцiлував статую в пишнi, трохи одкритi уста i одскочив, мов ужалений: вони були теплi i наче затремтiли од поцiлунка.

– Мабуть, сонце напекло iх за день? – мiркував письменник, подивився ще раз на статую: на мармурових очах блищали двi краплi, потiм тихенько покотилися на щоки; сонце одбивалося на них рожевим кольором. Письменнику здавалося, що перед ним стоiть жива людина та плаче. Се його дуже вразило. Бiльш вiн не приходив у садок, бо кудись виiхав на чужину. Потiм по свiту пiшла чутка, що вiн написав великий твiр, але сю книгу читала i розумiла невеличка купа людей, тi, кому було заборонено входити в садок, навiть про сю книжку i не чули.

Сторож одного вечора почув, що хтось тяжко зiтхае з того кутка, де стояла статуя. Вiн пiшов та прислухався. Там нiкого не було, вiн думав, що то пугач сховався десь в гiлках, але нi, пугач так не стогне i не зiтхае; се був людськiй стогiн. Скiнчилося на тiм, що сторож почав ховатися на нiч у хату.

Сторож не помилився – се був людський стогiн. З тiеi хвилини, коли письменник поцiлував статую в пишнi уста, вона почула, як б’еться в неi живе, людське серце, бажання й думки прокидаються i киплять в головi. Вона почула, як музично бринить фонтан, як гарно i весело спiвають легкокрилi пташки в гущинi дерев: як солодко пахнуть пишнi червонi троянди i, на свое лихо почула всi тi ганебнi глумливi речi i зрозумiла наглi поганi погляди тих очей, що дивилися на ii тiло крiзь дiрчастий тин. Вона просила сонечко швидше сховатися; благала нiч закутати ii своею темною ковдрою. Вона зненавидiла свое пишне мармурове тiло. Вдень iй страшно було подати ознаку, що вона жива; iй здавалося, що тi, що глузували з неi за тином, поламають його на шмаття, увiрвуться в садок i почнуть кидати в неi каменюками.

Їй дуже хотiлося почути свiй голос, але вона боялася голосно заговорити, щоб не збентежити людей.

– Я жива, жива! Де ж той, що оживив мене? Чом не йде скiнчити свою працю? За що я довiку повинна стояти на сьому мармуровому п’едесталi? Дайте менi волю! Бажаний, чом ти не йдеш? Нащо оживив та покинув мене на глум, на поталу людей? І вдень, i вночi чекаю тебе, зову, благаю. Вiдкiля, з якого боку тебе визирати? – благала статуя, здiймаючи мармуровi руки, i гiркi, безнадiйнi сльози котилися з очей.

Повiяло осiннiм холодком, посипалося листя з дерев i вкрило дорiжки рiзно-фарбним мережаним килимом. Умовк веселий, балакливий фонтан. Ластiвки i журавлi знов поплили в блакитному повiтрi на вирiй – тiльки статуя, мов сиротина, стояла на своему п’едесталi коло старого кипариса. Холодний мiсяць дивився на неi з високостi недбалим поглядом. Осiннiй вiтер налiтав нагло i ревiв, мов хижий звiр, наче сердився, що статуя не схиляеться перед ним та стоiть нерухомо, бо не хоче йому коритися. Далi, втомившися нерiвною марною боротьбою, вiн стихав, кудись ховався, i в садку панувала тиша. Серед сiеi мертвоi тишi почувавсь стогiн i зiтхання.

– Скiльки живу в свiтi, нiколи не бачив, щоб зiтхання та сльози комусь за-помогали, – почувся старечий, прихильний голос з того боку, де стояв гiллястий кипарис. – Менi навiть нiяково на тебе дивиться, бо я не знаю чим тобi запомогти.

– Хто ти такий? – спитала здивовано статуя.

– Твiй сусiд – старий кипарис. Хiба ж ти досi мене не знаеш? Ех, донечко, не в пору ти ожила. А, може, i в пору? Може, прийшла i твоя година?

Кипарис захитав гiлками.

– На що вiн мене оживив i покинув? Коли б вiн хотiв, я б зiйшла зi свого п’едесталу i зазнала б те, що треба знати кожнiй людинi.

– Та хiба ж ти людина? Ти гарна мармурова статуя, яка повинна своiм пишним тiлом бавити людей.

– Не глузуйте з мене, дiдусю!

– Хе-хе! Яка ти цiкава! Пiд моiми гiлками частенько розмовляли письменники, то я дещо од них перейняв. Були колись в людей пророки – темнi люди iх били камiнням. Були i такi, що личилися вченими та розумними i навiть пишалися своiм розумом i, мабуть, од великого розуму здiймали таке питання: чи е в жiнок душа? Се було давно, але на великий жаль було колись, а ти, мармурова статуя, бажаеш бути людиною. Хочеш волi. Хочеш своi мармуровi ноженята одiрвати од п’едесталу, куди тебе поставила чужа воля i сила.

– Але нащо ж такi бажання ожили в моему серцi, в моему розумi? Мене жахае страшенно непевна, навiсна думка: що я знову скаменiю навiки.

– Чекай та сподiвайся, то й не скаменiеш. Менi здаеться, що люди через те не досягають своеi мети, що не вмiють, або не мають сили гостро, безупинно бажати, а ти, здаеться, не така. Ти таки вiзьмеш свое.

Ох, не даеш ти менi старому спокiйно спати вночi! Дивися! Моi гiлки вже почали жовкнути. Незабаром засохне i мiй стовбур. Прийдуть люди i гострою сокирою порубають його та кинуть в пiч, а на мое мiсце посадять молоденьке дерево, i я певен, що воно швидше мене ростиме i краще розiв’е свое верховiття, проте, я не сумую. Чекаю спокiйно сiеi години i ти чекай своеi; пильно, безупинно чекай i досягнеш своеi мети. Кажуть, е статуi i е копii з статуй, е люди i копii з людей i навiть копiй з копiй, а далi якiсь тiнi. Я вiрю, що прийде така година, що всi помiняються думками, зiллються в одному бажанню. І не буде копiй та тiней, а будуть тiльки справжнi люди, якi зрозумiють велике слово: «Ідеал».

Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в ii очах; вона зiбрала усi своi сили i тихо, поважно зiйшла з п’едесталу, обережно ступаючи на дорiжку та озираючись навколо.

– Куди ти? – гукнув старий кипарис.

Вона мовчки показала бiлою рукою на тин. Старий кипарис захитав гiлками наче щось пригадав i тихо, тихо промовив: «Іди!»

Вона йшла серед мертвоi тишi, чутно було тiльки, як шелестить сухе листя в неi пiд ногами; вона знала, що воно сухе, мертве i нiщо вже не дасть йому життя, а в неi жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далi, далi. З кожним кроком вона йшла все швидше й смiливiше i зникла в бiлому туманi.

На краевидi змалювалася червона смуга: то прокидалося вiд сну ясне сонечко.




ЕФЕМЕРИДИ


Прийшла весна. Сонце простягло золотi струни мiж гiлками дерев. Вiтрець дмухав стиха i вони бринiли й одгукувалися: в полi, в лiсi, в небi, зливаючись в один гучний, чарiвний акорд.

Жайворонки упилися солодкими пахощами весняних квiтiв, рослин та вогкоi землi, i спiвали, спiвали в повiтрi своi бадьорi, веселi, безсмертнi пiснi.

– Чарiвнице, чарiвнице! – щебетало дрiбне птаство.

– Вона прийшла, вона прийшла! – приспiвували десь журавлi.

– Швидше в поле, швидше в поле! – гукають на них дикi гуси, ластiвки та шпаки.

Птахам хочеться минути те мiсце, де хмарою стоiть гiркий дим, що випливае з усiх димарiв: неначе чиiсь велетенськi чорнi крила хочуть затулити небо i сонечко, i веселих пташок од людей. Птахи не бачили людей, що метушилися по вулицях великого города. Заклопотанi люди не бачили пташок. Не бачив 'iх i цей, що йшов у натовпi людському нервовою ходою, зiгнувшись, неначе на його молодi плечi хтось поклав занадто велику вагу. Обличчя з тонкими рисами було блiде, воно нагадувало якийсь стародавнiй патрет великого артиста маляра. Великi сiрi очi то кидали темну блискавку, то гасли. В бiлявiй бородi заплуталась фiялка. Вiн нервово тиснув довгими, блiдими пальцями фiялки, що купив у хлопчика.

Трамваi з брязкотом котилися, дзвонили, спинялися, забирали людей i знов рушали далi. Автомобiлi кидали вонючий дим, крякали, мов качки, i летiли, як навi-женi. Велосипеди ловко перекреслювали вулицi. Вiзники поганяли худих коняк; вони якось чудно мотали головами – неначе корилися долi, або дрiмали, стоячи коло великих мурованих будинкiв також, як i потомленi вiзницi. Люди гомонiли, i все кудись бiгло, котилося, хапалося, брязкотiло.

Вiн йшов, спинявся, коли що-небудь загороджувало перед ним вулицю i знов iшов, не думаючи, куди вiн iде. Вiн не питав себе: «Чому це я, як завжди, не сиджу в конторi та не пiдводжу рахункiв. Я, бухгалтер Соромський…

Вiн минув контору, де навеснi в нього на столi стояли бiлi, мов снiговi зiрки, пролiски, потiм фiялки, од яких вiяло солодкими пахощами. Конвалii, що нагадували про гай та лани; бузок як лiловий оксамит звеселяв темну контору i Соромському здавалося, що вiн сидить у садку у рiдному селi на Вкраiнi, де вiн не був давно, давно. Колись влiтку Соромський iздив з товаришами човном. Вони ловили рибу, а вiн принiс додому тiльки бiлi та жовтi латаття, вiн звав 'iх «неню фарами», бо це слово було гучне й спiвуче.

Соромський нiкому не казав, що вiн любив складати вiршi, але товаришi звали його поетом, навiть безнадiйно закоханим поетом, який не хоче нiкому сказать, хто уразив його палке серце.

Позаочi його ще звали химерним чудасiем. Вiршi, неначе чарiвнi, отрутнi квiти розцвiтали в його головi, поки вiн iшов у контору, i зникали, коли вiн брав свою важку книгу. Потiм вiн навiть не мiг iх пригадать. Вiн нiколи не списував нi своiх думок, нi вiршiв i через те не лiчив себе за поета. Навiть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що вiн справжнiй поет,

– Усi хапаються кудись, бо земля примушуе людей напружувати усi сили, тiло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадiбному деспотовi: iмення твоя – шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тiлом, мозком, навiть i душею! – мiркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякоi iжi, що були на виставах у вiкнах. – Нi, в сьому для людини щось е таке образливе та прикре. І вiн ще зве себе царем природи! Вiн раб землi i крiпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстае проти тебе.

Соромський повернув лiворуч i увiйшов у сад, де гралися дiти у м’яча.

– Еге, скачи враже, як пан каже. От що… О, люди люблять тобi догоджати; вони навiть iдуть на всякi компромiси зi своею совiстю через свого душогуба. Ти пiдтримуеш наше тiло? Знаю, але цi щоденнi жертви, що ми приносим тобi, занадто великi! Я колись зробив iспит: я дав тобi одного бублика та склянку чаю на день, на другий день – чай без бублика, на третiй – порожнiй чай i так далi. Ти поборов мене ненажеро, але прийде час i, може, вiн не далеко, коли люди тебе поборять.

Вiн скинув бриль i поклав його на ослонi, потiм схопив i почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палае, але воно було блiде, як папiр. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидiв слухач. З людьми вiн не вмiв говорити: починав з запалом, але як тiльки бачив глумливi погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова i, не висловивши своiх думок, на пiв-дорозi спинявся, стискав мiцно тонкi губи, схиляв голову, а сiрi, великi очi темнiшали i гасли.

– Кумедний! Чудасiя! Чого вiн хоче? Сказано поет, а поетам нiщо не заборонено, – казали товаришi, смiючись.

– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… нiяково… – додали другi.

Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми своi думки, що гнiтили його душу i знайшов собi товариша, вiрного i единого, приятеля й слухача, який його розумiв, спочував i з прихильнiстю його слухав. Се був вiн сам.

Коли я був малим, то цiлими годинами сидiв на стiльцi та вирiзав з паперу людцiв: високих, худих, товстих, малих, дiтей та жiнок в капелюхах i панiв у брилях та шапках; в чоботях i босих. Босих було бiльш, бо iх не так трудно було вирiзати. Потiм я брав рiзнобарвнi олiвцi i малював iм обличчя. Здалеку моi людцi здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то мiж ними була рiжниця: кожна паперова людина мала щось свое власне – чого у другоi не було.

Я брав кожного гостя за руку i казав, увiчливо показуючи на стiльцi: «Сiдайте, панове! Чого ви хочете? В мене е гуски, качки, курчата, смаженi ковбаси булки, яблука». Я ставив на стiл усю свою бутафорiю в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперовоi пляшки в паперовi склянки. Менi тодi здавалося, що моi гостi бенкетують, i я радiв, потiм менi докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усiх в купу i м’яв у руцi, потiм кидав недбало пiд стiл i забував про них.

Уявляю собi: коли б моi паперовi гостi якимсь чудом почули, що в них щось трiпаеться всерединi, щось кипить у головi, вони б почули, що вони також живi люди, як i сей, що iх вирiзав i малював. Певно у них тодi була б хоч куца, хоч крива, але власна логiка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирiзував, малював, а тепер мучиш: одриваеш нам ноги й руки, калiчиш, кидаеш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаемо твоеi мети. Іншi схилили б голови й, не думаючи, корилися; другi пiдвели б на мене сумнi, здивованi очi i питали б мене: «Через вiщо? За що? Нащо?» Дiти завжди говорять: «А так».

Моi паперовi люди одповiдали б:

– Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема iмення. Ми жахаемось тебе. Краще не вирiзуй других, бо ми знаемо, що iх чекае».

Я теж не раз питав тебе, доле: «Через вiщо? За що?» Тiльки ти таемно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирiзана й змальована красуня, вмерла саме тодi, коли я побачив свiт. Коли мiй прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед ii холодним тiлом, мiй пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, i я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося мое крiпацтво i взагалi усiх живих створiнь, якi вперше побачать свiт. Мiй дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листi про несподiвану смерть моеi матерi, а його улюбленоi сестри, схилився на стiлець, як пiдкошена квiтка i вже не пiдвiвся з нього. Серце стиснув жаль у своiх гострих пазурах i воно навiки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свiчку, i вона згасла, щоб нiхто вже не мiг ii запалити на цьому свiтi. Од дядька зосталися тiльки листи, що вiн писав до моеi матерi. Це були якiсь iмпровiзацii, вiршi в прозi.

Моя бабуня, його мати, приiздила до нас, плакала i пильно придивлялася до мене: неначе в моiх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навiки, коли я побачив свiт.

Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночi, падала перед образами навколiшки i пильно, гаряче молилася. Мов душа ii вже тодi чула, що наближалось, мов грiзна хмара, щось таемне, страшне, вiд чого нiяке живе сотворiн-ня не може втекти.

Я певен, що вона бажала жити усiм серцем, усiма фiбрами свого тiла й душi…

Була весна. Я сидiв у садку пiд старезною липою на пiску. Джмелi, оси, хрущi гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитнi очi з довгими вiями, це була селянська жiнка, що мене вигодувала й виховувала. Їi звали Ганною. Менi й тепер здаеться, що немае в свiтi кращого iмення, як Ганна. Я любив ii над усе.

Менi Ганна казала:

– Покажи менi, як ти мене жалуеш?

Вона завжди казала жалуеш, а не любиш. Іншого слова у неi не було нi для кого. Щось солодке i тепле влилося в мое дитяче серце, я схопив ii за шию i тискав рученятами та приказував:

– Ось, як я тебе жалую.

– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моею дитячою щирою одповiддю.

– Це б досi й мiй Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своею жорсткою, працьовитою рукою моi м’якi кучерi.

– А де ж твiй Данило? Чому вiн до нас не приходить з Меласею? – питав я, сiпаючи ii за руку,

– Вiн вмер, – одказала вона, зiтхаючи.

Я допитався, що ця Ганна оддала менi усе: своi безсоннi ночi, свое здоров’я, силу i ще й до того единого сина, якого вона породила в муках тiльки, мабуть, на те, щоб вiн вмер. Таким робом мiй шлунок украв у неi сина-робiтника, а доля поклала на моi дитячi плечi три смертi. Коли б я був удвадцятеро розумнiший за мого талановитого дядька, працьовитiший i кориснiший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим i протестую! Цей протест цiлими роками рiс, як болячка в моему серцi i душа моя повстала!

Вiн схопився з ослона й пiшов нерiвними ступнями по дорiжцi, як птах з перебитим крилом. Вiн iшов туди, де не було людей.

– Таемна, мудра, велика цiкава загадка життя. А може, вона зовсiм проста? На кожну загадку бувае розгадка. Може, менi судилося ii розгадати?

Тiльки треба знайти кiнець, вхопити тую нитку, i клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останнiй кiнець, то i е розгадка. Може, вiн десь дуже близько i я навiть дивлюся на нього i не бачу? Не бачу зараз, а потiм навмисно простягну руку i вхоплю. Тепер я, мов слiпий, тиняюся по свiту i товчуся на одному мiсцi.

Хрущ загув i полинув на липу.

– Бенкетуете, ненажери! Потiм покладете в землю своiх дiтей i вони лежатимуть три роки та iстимуть всякi рослини, пiдточуть картоплю, корiння, знiвечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне в’янути, не знаючи, хто пiдточив ii корiння.

Але е, неначе для бiльшого контрасту, iншi iстоти, якi теж лежать три роки у водi, як мумii у домовинах без iжi, бо в них нема навiть органiв для iжi: нi ротiв, на шлункiв,

Цi створiння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця. Покладуть собi подiбних i зникають.

Ефемериди. Яке музичне, чарiвне iмення!

Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летiв кудись за своiми думками. Сумнi сiрi очi запалилися i кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустрiч, здивовано дивилися на добродiя, що прогулювався без бриля, вiн забув його в садку. Справдi якийсь чудасiй, що осмiлився йти по вулицi цивiлiзованого города без цiеi ознаки цивiлiзацii, мов дикий. Вiтрець перебирав, як золотi струни, його м’яке, довге волосся, а вiн iшов i не бачив глумливих та здивованих поглядiв. Минув метушливi вулицi з гарними крамницями й будинками… Ось потяглися бiднi вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.

В маленьких домках була тiснота, що пригнiчувала тiло i душу. Там злиднi роззявляли своi величезнi роти i штовхали людей на злочини.

А дзвони на убогiй дерев’янiй дзвiницi, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.. »

Прочани тяглися юрбою по пiшоходах. Один спитав у Соромського:

– Паничу, кудою треба йти до Лаври?

І вiн подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тiльки тодi почув його питання i показав мовчки рукою, куди треба було повертать.

Прочани знов рушили, балакаючи про своi справи.

Високi кам’янi мури.

– Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, – проказав Соромський, дивлячись на зачиненi ворота, перед якими стояв натовп людей.

Чоловiк у кашкетi й сiрому пiджацi задер вгору кирпатий, трохи червоний нiс, i проказав недбало:

– Сказано вам: не звелiли пускать. Тут бiльше не приймають. Чуете? – проказав i одвернувся.

Люди неначе не чули: вони тiльки заворушилися i знову дивилися на зачиненi ворота, неначе сподiвалися, що повинно скоiтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться i всiх вiзьмуть до роботи, за якою вони iшли, iшли з надiею з рiжних далеких куткiв великого господарства.

Там були жiнки з малими дiтьми, що плакали й кричали, як козенята, а бiднi, голоднi, потомленi мандрiвкою матерi не знали, як iх вгамувати. Там далi, по шляху iшла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтiв теж визирали злиднi; гострими злими очима вони дивилися з драних чобiт, з латаних свитин, з зав’язаних мотузками постолiв; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взiр камiнцiв, що боляче муляли ноги.

Сонечко всмiхалося. Пташки весело спiвали. Вiтрець колихав жартiвливо гiлки дерев.

По шляху iшла без впину юрба за юрбою. Як струмки з гiр, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Мiж ними було багато iнтелiгентiв.

– Вибачайте! Менi нiяково, але я страшенно бiдую… я б хотiв… Чи не знаете ви, добродiю, якоi-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто менi дасть посаду. – Проказав, запинаючись молодий хлопець, пiдходячи до Соромського.

– Вiзьмiть мою. Я служу в конторi… Ось вiзьмiть адресу.

Соромський витяг з кишенi картку.

– Бухгалтерiю знаете?

– Знаю, знаю… Так невже ви справдi? Не знаю, як ваше прiзвище…

– Соромський.

– Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собi уявить, який я вам буду вдячний, коли менi пощастить, то я вам першу жалування…

– Не треба, – одказав Соромський i загубився в натовпi.

Худа, блiда жiнка мовчки простягла руку; тiльки в запалих очах був великий жах, жах смертi. Соромський витяг гаманець i висипав усi своi грошi, а сотнi рук i тисячi очей благали його:

– Не дай нам вмерти! Запоможи!

Гострий, як отруйна стрiла, жаль упився в його серце. Вiн махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, i вiн гукнув голосно й рiшуче:

– Стiйте.

Всi спинилися. Соромський сам не пiзнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам вiн неначе збiльшився, вирiс. Здавався якимсь велетнем.

– Я дам вам усе, чого бажаете. Я бiльше дам. Чекайте i вiрте менi. Поможiть менi зiйти на цю гору.

Люди напружували сили, але гора була страшенно крута i слизька, як дзеркало. Соромський не мiг на неi зiйти.

– Вiдступiться трохи, – гукнув вiн на людей.

Вони посунулись назад; вiн якось розiгнався i раптом опинився на горi, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безлiч колючок, i кров дрiбними крапельками капала на гостре камiння. Вiн чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Вiн iшов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихаеться море.

Люди простягали руки вгору i прохали. Надiя блищала в 'iхнiх очах. Усi казали: «Швидше, швидше!» Соромський iшов та iшов далi i за кожним ступнем дивився на людей, що стояли попiд горою. Ось вони зменшилися. Неначе куча комашок. Ще кiльканадцять ступнiв, i вони зникли, неначе в безоднi, а вiн iшов далi. Дорога ширшала, вiн iшов вже по нiй, як по широченних схiдцях. Жаль, що впився в серце там, у людському натовпi, одпав, мов сухий лист од гiлки. Мов п’явиця, що досхочу напилася кровi…

Щось маячило в блискучому убранню. Щось повзло мiж кущами, як золота ящiрка. Щось трiпало рiзнобарвними крилами перед очима та шепотiло на вухо якiсь невiдомi речi. Хмарки, як золото-рожевi рибки, плили в нього пiд ногами. Орел в високостi простяг дужi крила i застиг у повiтрi.

– Далi, далi! – казав Соромський, спотикаючись.

Хтось вхопив його за руку i потяг вгору.

Це була жiнка в блискучому убранню, наче веселка, обведена навколо зорями. Вiн не бачив ii обличчя, тiльки чув спiвучий, чарiвний голос.

– Добре, що жаль одпав од твого серця! Покинь його кволим, а ти дужий. Не варто втрачати своi сили на жаль до тих, що внизу. Вони невдячнi. Не кидай iм перлини своеi душi. Ти великий, а вони малi.

Соромський гордо пiдвiв голову.

– Вони невдячнi, вони кричатимуть славу усякому глитаевi, що кине iм кiст-ку-грошi, як голодним вовкам. Вони цiлуватимуть край одежi усякому деспотовi, хто дасть iм хлiба за працю. Вони тебе, навчителя, проженуть, поб’ють камiннями, як гнали колись пророкiв. З твоiх натхненних речей та великих замiрiв глузуватимуть, бо iм не того треба, чого шукае твоя душа.

Вона дмухнула на нього солодким подихом i проказала:

– Забудь, забудь, забудь! Подивися, якi чудовi краевиди.

Вiн стояв як зачарований.

– А вони там, у низинi, не бачать iх i навiть не хочуть бачити. Не дивися туди, бо впадеш, i вони роздеруть тебе на шматки, мов голоднi вовки.

– Веди мене далi! Я знаю – там, там на горi лежить великий камiнь. Вiн урiс в землю; сивий мох на чолi його; великi, мов зморшки, перекреслюються смуги чорнi, як нiч, як смерть, червонi, як кров, сiрi, як наше життя. Я знаю, знаю… Я бачив його, бачив у снi. Я сяду i сидiтиму довго, довго проти таемного камiння, поки не прочитаю в заплутаних iероглiфах розгадку життя. І я ii прочитаю. Веди мене, веди!

– Для тебе е одна розгадка, – казала йому жiнка улесливо.

– Яка? – спитав вiн з запалом.

– Слава, – одказала вона, стискаючи йому руку.

– Але це недалеко до егоiзму: жити тiльки для власноi слави. Забути все… Нi, я не можу… Голоднi, нещаснi люди.

– Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе i для гучноi слави.

Вiн гордо пiдняв голову i пiшов поруч з нею.

– Що це там червонiе на шляху?

– Це червонi троянди, що кидае тобi пiд ноги слава.

Вiн гордо пiдвiв голову, але йому здавалося, що вона сама схиляеться, як зiв’яла квiтка.

– Що це там бiлiе на шляху? – запитуе вiн знов.

– Не придивляйся, бо впадеш. Це бiлi хмарки пливуть назустрiч.

Вiн подивився й побачив бiлий кiстяк, що лежав край дороги i дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живi очi, мов блискучi зорi, вiн неначе глузував зi своiх великих замiрiв.

Соромський знов пригадав тее, що забув:

– А там унизу, вони чекають, сподiваються, може, клянуть мене? Нащо я iм кинув надiю? Нащо обiцяв бiльш, нiж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу iм сподiване щастя.

Вiн напружував останнi сили. Серце в нього нерiвно й швидко трiпалося. Ноги пiдгиналися, голова схилялася додолу.

– Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи менi моi рани, з яких дзюрчить кров! – прохав вiн у своеi поводарки.

– Я не сестра-жалiбниця. В мене немае жалю. Я пiдтримую дужих, а ти кволий.

– Нащо ти мене дурила?

– Ти сам себе дурив.

Вiн впав. Коли розплющив очi, то тiльки побачив останнiй соняшний промiнь, що свiтив на нього i одбивався на високiй скелi.

– Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Нi, нi, я тiльки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану i сам загою своi рани цим зiллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потiм пригадаю. Я бачу цей сiрий камiнь. Ще кiльканадцять схiдцiв. Кiльканадцять ступнiв i таемне незрозумiле одкриеться. Луда спаде з очей…

Вiн важко дихав, хапаючись за камiння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тiла й пораненого серця бiгла червоними, тоненькими струмочками на шлях.

– Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерськiй книзi, списана доля планет, господарств, народiв i кожноi людини i нiчого не можна переробити, тодi я б казав iм: «Мовчiть, корiться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сiрого каменя? Хтось iнший прийшов ранiш, нiж я. Менi завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не менi судилося прочитати тее, за що я згубив свое життя… Це не я понесу iм знання… Розгадку. Ну, нехай другий, нехай вiн. Нехай хто-небудь. Тiльки я не хочу вмерти на пiвдорозi… Щасливий! В нього бiльше сили… вiн пiшов на кiльканадцять ступнiв далi, нiж я, i вона в його руках. Спинився… Читае. Що вiн читае?

Соромський зiбрав усi сили, пiдвiвся та хотiв голосно гукнуть:

– Чи ти знайшов? Дивись сюди! Подай ознаку! Кивни головою!

Але уста його тiльки шепотiли:

– Брате, i я хочу.. , i я…

Вiн падае. Упав… Соромський впав i покотився в безодню, як камiнь.

Темрява…

Щось дзвенить, гуде, спiвае. Хвилi стиха плещуть. Неначе одчинилося вiкно. Вiн летить з темряви назустрiч соняшному промiнню, що виринае з води. Вiн летить на крилах – аж дух захопило вiд щастя. Вiн не один, iх багато.

Бiле й жовте латаття кивае голiвками. Запашне повiтря вiе й прохолоджуе його чоло. Журавлi, дикi гуси, ластiвки, жайворонки – летять на Схiд. Сонечко всмiхаеться, i все всмiхаеться навколо. Соромський смiеться безжурним дитячим смiхом, i вона, його подруга, летить поруч з ним.

– Весело тобi? – питае вона його.

Вiн не може вимовить од несподiваного щастя

– Полинем! – каже вона.

– Полинем! – каже Соромський i розплющуе очi.

– Як ся маете? – питае в нього лiкар.

– Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте менi моi крила, якi я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих схiдцях життя, я був дрiбною iстотою – людиною. Тепер я найвища iстота: я – Ефемерида. В мене немае навiть органа для iжi i шлунка, який примушуе нещасних людей робити тее, проти чого повстае вiльна душа; який штовхае iх на всякi злочини… Я Ефемерида! Чуете? А-а, ви смiетесь, глузуете з мене через те, що я iсную тiльки один день?

Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тодi, як люди напружують своi сили й мозок на працi, проти якоi повстае совiсть, ми впиваемось волею i надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди нiколи. Ми кохаем, ми собi подiбних i все, що бачим. У нас нема нi вчених, нi поетiв, бо ми всi вченi й поети. Ми знаем те, що нам треба знати. Нащо живем i зникаем. Ми живем для щастя!

У нас нема нi хорих, нi багатих, нi гарних, нi поганих, нi бiдних, нi дрiбних, нi великих – ми всi рiвнi. Ми в один день усi побачили свiт i в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землi перед цим великим законом.

Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачуе своiх блискучих, чарiвних кольорiв, в нього не впиваються гострими пазурами сумлiння, нудьга, помста, злiсть, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподiваного випадку. Жах не повзе по спинi холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своiх дiтей, бо знаю, якi вони будуть i що iх чекае. В зернi життя, яке я поклав у воду, е тiльки заплiд повного задоволення й щастя.

Одчинiть менi вiкно! Нащо ви його зачинили? Я влетiв сюди навмисно, щоб сказати вам:

– Не журiться, нещаснi люди, i не думайте, що ви царi землi, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна

Землi музика чарiвная
В блискучих крапельках роси
Там ненюфара золотая
У царствi звукiв i краси.

Сонечко заходить; воно кидае останнiй золотий промiнь, на краевидi золото-рожева смуга. Прийшов мiй останнiй час.

Прощай!
Ефемериди ми, не люди,
Прощай же, сонечко, прощай!
В нас похорон та слiз не буде.
Солодкий сон – бажаний рай.
Ми знов зiбралися у пари
Як спарувались за життя,
І в бiлий човен з ненюфари
Ми йдем по схiдцях забуття…

Вiн схилився на лiжко, заплющив очi; велике задоволення розлилося на його блiдому обличчi. У царствi непевних мрiй та страшних снiв це був найщасливiший.




Грицько ГРИГОРЕНКО








Березень 1867р. м. Макар’ев Костромськоi областi – 27.04.1924, Киiв

Справжне прiзвище – Олександра Судовщикова-Косач. Їi батькiв-учителiв було вислано з Киева за полiтичну неблагонадiйнiсть в Росiю, у 1868 р., пiсля смертi чоловiка, мати з дочкою повернулися до Киева. Тут дiвчина зростала в оточеннi родини Драгоманових та Косачiв.

Закiнчила iсторико-фiлософський вiддiл Киiвських вищих жiночих курсiв. Була членом киiвського лiтературного гуртка «Плеяда» (1888—1893), у 1893 р. вийшла замiж за М. Косача й переiхала в м. Юр’ев (тепер Тарту, Естонiя). 31901 р. сiм’я Косачiв жила в Харковi, а в 1903 р., пiсля смертi чоловiка, Олександра Косач перебралася до Киева. Тут закiнчила юридичнi курси i працювала в судi. Писала оповiдання та п’еси.




ОДНА НІЧ


Вони сидiли у самому темному куточку вагона, прикритi зверху спущеною полицею, i свiтло лiхтаря, що був угорi над ними, не досягало iх. Їх постатi ледве вирiзувались, тьмяно освiтленi другим лiхтарем, що висiв в кiнцi вагона над протилежними дверима. Їх обличчя здавались майже так само темними, як i одiж.

Вона ридала гiрко i довго. Вiн не мiг заспокоiти ii.

Ситий кондуктор частенько проходив поуз них i цiлив на iх зелену, мигтящу плямку свого лiхтаря, приглядаючись пильно до iх обличчiв у темрявi з розчуленою i разом скритою усмiшкою, з якою дивляться на закоханих. Кондукторовi здавалося, що iх легко зрозумiти: «Милii не сваряться, тiльки бавляться», – думав вiн i проходив через вагон, пильнуючи iх, чекаючи кiнця комедii кохання.

Тiльки… тут було не те, не те… зовсiм не те. Вона плакала не через нього i не за ним. Вона плакала за своiм померлим чоловiком. А сльози котились по ii обличчю мимохiть, безперестанку. Плечi тремтiли. Дух захоплювало. Хустка була цiлком мокра од слiз.

– Це я сьогоднi так, – сказала вона нарештi крiзь сльози соромливо, – а то я рiдко коли плачу… Сьогоднi я була там, – мiж ялинками в байрацi… На версi освiтленi рожевим, вечiрнiм сонечком ялинки… Кожна голка вгорi золота, а долi вони темнi, темнi, аж чорнi… Там ми колись сидiли… Як вiн любив iх, як любив це мiсце! Вiн був… Так, був, був, був!.. – повторила вона кiлька разiв одноманiтно, заплакала ще дужче, знесилюючись од слiз, i обiперлась несвiдомо своею мокрою щокою на його схилену щоку. Їi гарячi сльози попали йому в око i вiн сам заплакав, але не озивався, тiльки мовчав, слухав i не заважав iй плакати.

– Як це могло статись? Як це може бути? Я все чекаю на нього… Як це може бути? – питалась вона в розпачi, з нудьгою, i простягла руку, шукаючи його руки. Вiн одразу не зрозумiв ii й тiльки згодом подав iй свою руку. Вона злегенька стиснула ii i зараз же пустила. Сама ж одхилилась набiк, випросталась i втихла, дивлячись блукаючим оком у просторiнь. Через хвилину вона перестала плакати, наче знайшла в собi якусь силу, якусь змогу умiцнитися, терпiти, мовчати, коритись…

– Так, незабутнiй, бiдний друже, дорогий мiй товаришу!.. Я теж не можу цiлком зрозумiти, як це могло статись?! Як, через що його немае бiльше з нами?.. Не можу повiрити, тай нiхто не йме цьому вiри, – промовив вiн i важко зiтхнув.

В цю хвилину учулась з сусiднього купе пiсня пiдпилого ремiсника:

Когда я бы-ы-ыл свободный мальчик,
Ровесник ю-ю-юным де-е-еревам…

Вона здригнулась цiлим тiлом, як деревце, котре рубають, i лякливо зашепотiла:

– Ой, скiльки спогадiв! Усе, усе нагадуе його… Скрiзь, всюди вiн!.. Вiн… Мiй милий! – Останне слово вона вимовила з вагою сорому, але з великою нiжнiстю. – Ось i це теж! Вiн мав комiчний хист; вiн умiв передразнювати всiх i знав багато цих дурних та характерних пiсень.

Коли вона раптом здригнулася, вiн обгорнув ii плечi одною рукою поверх здоровоi, теплоi хустки, в яку вона укутувалась.

Вона ще раз заплакала та хутко перестала. Потiм глянула на дiвчину, що напроти спала на лавi, i зненацька спалахнула в неi думка: «Якби тая не спала, вiн не обняв би мене; якби тая не спала, я не дозволила б… Та нi, чому ж?»

Вона сидiла тихо, пiдтримувана його рукою, якось скорчившись i притулившись, глибоко зiтхаючи та згадуючи про свого дорогого небiжчика, про його любов до неi:

– Який вiн був нiжний!.. Як вiн кохав!.. Бiльш нiхто не може так кохати… Я хочу сказать… мене кохати так… Нi, нi! Нiхто!.. Нiколи!

«Нi, моя ти, рiднесенька, може, може!» – подумав вiн; подумав тiльки, бо не висловив би цих слiв навiть пiд острахом смертi.

Їй хотiлось тепер безкрайньо говорити про «нього», говорити про його красу, про його любов, про свое горе, про iх любов, про що вона ранiш не балакала нi з одною живою душею. Сором розтав, як снiг, i вона говорила, говорила, говорила…

А вiн вперше чув, як вона висловлювалась, як вона обнажала свою душу. Перше вiн бачив ii гордою, холодною, вiдлюдною, насмiшкуватого, – тепер жалiбною…

– Вiн був такий любий, такий нiжний, а я, я така холодна, часом зовсiм наче з мармору. Еге, я була така жорстока!.. Я навiть нi разу не сказала йому за все життя наше, який вiн був красень! – Фарба стиду залила iй обличчя. – І потiм… Я… Ви знаете? Я не люблю кохання… Я хочу… Я хотiла приязнi, а скоiлось iнакше! Ми були iз ним, як з вами, приятелями. А зненацька кохання… Я не знаю… Це мене ображало…

Вона хотiла визволитись од його обiймiв, та не знала, як це зробити, щоб не образити його.

Кондуктор знову пройшов поуз них iз лiхтарем i знову подивився на них, начеб усе вже зрозумiв. Коли вiн щез, вона промовила:

– Ви знаете? Вiн щось негарне про нас гадае. За кого вiн нас мае?

– Авжеж знаю! – одповiв вiн спокiйно.

– Тай, що ж?

– Тай нiчого! – сказав вiн ще спокiйнiше.

– Уразливо це, – промовила вона, здригнувши плечима, – вiн же думае щось зовсiм iнше, вiн же думае, що… тее, що мiж нами… І всi так думають!.. Це зовсiм неможлива рiч!

– Ну, i нехай! А воно все ж таки е… – сказав вiн стиха, побожно, подiбно, як вiруючi говорять молитви, а далi додав палко: – А ви говорiть, говорiть, говорiть iще!

Так, це було можливо. Та тiльки тут! Вночi, у вагонi, без людей, без грунту стоячого, наче в келиху тремтячоi, величезноi квiтки, яка захищала iх своiми пелюстками, своiм запахом од усiх, од усього.

Вона визволилась обережно з-пiд його руки, встала i притулилась до холодного, запотiлого скла…

Починало свiтати. Блiдi зiрки гасли на блiдому небi, зiрка за зiркою. Молошнi тумани вставали, приймаючи обриси химерних, легких постатей, що летiли в божевiльному, радiсному танцю, ледве торкаючи нiжними стопами землю… Мало-помалу iх шати ставали рожевими од ранiшньоi зорi, а вони все простували та неслись у гору, в нескiнченому танцi… Нудьга породжуе радiсть. Сльози породжують усмiхи. Так тумани породили цi летючi мрii.

– Одначе, вам пора й спати! – сказала вона, обертаючись до нього з легеньким усмiхом.

– Я не хочу спати, – одказав вiн. – А ви? І краще зовсiм не будемо спати цiеi ночi, бо шкода спати. Чи не правда, мiй друже ? Вiн ласкаво усмiхнувся.

– Егеж!.. Тiльки я хочу все ж таки лягти тай ви лягли б.

Вона почала лагодити собi постiль на верхнiй лавi. Коли вiн хотiв допомогти iй вилiзти, вона раптом одвела його:

– Нi, нi! Нащо це? Я ж не буду вам допомагати, я добре й сама можу, – i вона легко скочила наверх.

Вiн теж умостився понад дiвчиною, що спала в низу. Довго вони лежали мовчки. Вони лежали поруч, як Трiстан i Ізольда. Тiльки не було меча мiж ними; не було й любовi мiж ними…

Вiн був безмiрно щасливий, щасливий, бо переживав нiч, якоi мiльйони не можуть пережити, нiч чисту, нiч святу. Вiн був щасливий, що дiлив iз нею ii горе; що вона довiрилась йому, як другу, як брату. Вiн був щасливий, що вперше вiн не бачив жiнки в цiй жiнцi; що вiн ii не кохав, а проте одцурався б ради неi, ради цiеi приязнi од усього: од сiм’i, од жони, од дiтей, котрих вiн любив бiльше, як життя; одрiкся б i пiшов би на край свiта, на смерть… Вiн був щасливий, що був людиною…

Їi ж уперше в цю нiч покинула думка про самогубство, про смерть, i хотiлось iй до болю, щоб той, дорогий i чудовий, котрого нема вже з нею на землi, мiг бачити ii i iх друга, i радiти за неi, бо вона знайшла для себе порозумiння…

Якби треба було висловити iх почуття, вона б не знайшла слiв, бо немае слiв легеньких, як тiнь, прудких, як свiтло, гарних, як зорi, – для почуття ласки, почуття правди, почуття волi, що через край наповняли iх душi цiеi ночi…

Довго лежали вони так iз заплющеними очима. Їй здалося, що вiн заснув. Вона тихенько зсунулась долi, напнулась теплою хусткою i попростувала до дверей направо. Вiн хутко пiдвiвся i промовив:

– Не ходiть у той бiк!

Вона мовчки повернулась i пiшла лiворуч. Коли вона вернулась на свое мiсце, вiн, здавалось, спав.

Тiльки, як же ii зворушило це дрiбне пiклування про неi! Хто знае, чого вiн боявся: чи того п’яного в сусiдньому вагонi, чи бруду того мiсця. Тiльки вiн чогось боявся за неi i виявив свою турботу так просто, так тверезо i разом так наiвно, що вона усмiхнулась сама до себе

Вона лягла i знову закрила очi, але заснути не могла. Якiсь блискучi яски сiяли в повiтрi перед ii очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а синi квiтки почали носитись у гору i в низ. Накiнець виявилась на iх тлi головка маленькоi дiвчинки, дочки того чоловiка, що лежав поруч iз нею, дiвчинки з милими, синiми оченятами, з напiводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кiсками на плечах. Їй пригадалась несподiвана i чула дитиняча любов до неi самоi, нiчим з ii боку не викликана, хiба тим тiльки, що вона була дочкою свого батька…

– Нi, ви таки не спите? – раптом обiзвався вiн до неi. – Я почуваю це…

Вона, замiсть одповiдi, почала декламувати, все не розтуляючи очей:

Знизу зорять квiтки,
Згори зiрки мигтять,
Чистi мрii моi, золотi,
Швидко, швидко летять
Од квiток до зiрок,
Знизу вгору й навпак —
Од зiрок до квiток…

– Що це? – вiн звiвся на лiктi i слухав, як зачарований.

– Це мое! – сказала вона. – А знаете, що я складала вiршi тiльки раз у свому життю, у ту добу, коли ми були… зарученi… Нi ранiше, нi пiзнiше. І тепер не розумiю i не можу розумiти… нi одного вiрша. Чи не чудно се?

– Еге ж!..

– А ось ще:

Потяг… В вирiй поринання…
Хмари димовi…
Потяг… Зайве приглядання…
Пасма паровi…
Потяг… Онде обрис милого лиця…
Ой, цiкавiсть недоречна!
Ой, ви мрii, мрii, – без кiнця!
Фльор на нiй. В очах журба сердечна.
Видно, доля мало щастя iй дала…
І смiеться поруч дiвчинка мала…
Жовто-синяя вагонiв череда…
Знов чудовий образ красний…
Хто, куди? Текучi думки, як вода.
Ти звiдкiль, мiй янгол ясний?
Поруч гарний, з чорним вусом молодий…
І блищить на пальцi перстень шлюбовий.

Вiн дивився на неi i не знав, чи гарна вона була, чи нi, тiльки здавалась вона йому надзвичайною.

– Еге ж, перстень! – повторила вона, задумливо дивлячись на свою руку, на котрiй були два шлюбних персня – на другому i на четвертому пальцi. – А знаете, як цей перстень перейшов до мене?

– Розкажiть! Я вже давно прикметив, що вiн у вас, тiльки, як же вiн дiстався вам? Вiн же повинен бути занадто великий для вас? Розкажiть, розкажiть! – Вiн засмiявся, чи, пак, не засмiявся, тiльки iй учувся смiх i… цього було доволi для неi.

– У його була дуже маленька рука, – сухо одказала вона, глянувши на його прездорову руку, i замовкла.

Вiн не насмiлився напосiдатись.

Згодом вiн заснув, втомлений i радiсний. Вона не спала до кiнця.

Вранцi вони приiхали до одноi iз станцiй i розстались. Вона повинна була iхати далi, вiн мусiв залишитись. Коли настала година розставання, вона швидко забiгала по платформi, хапаючись за груди рукою, важко дихаючи:

– Ой, це серце, воно тепер часто мучить мене з тих пiр, як… – вона не доказала i, раптом повернувшись, простягла йому руку:

– Прощавайте! Спасибi!

Вiн припав вустами до ii руки i не хотiв одриватись. Вона легенько приторкнулась до його чола губами, тремтячими, як метелик.

– Дозвольте менi поцiлувати вас, – сказав вiн i поцiлував ii у губи нiжно й лякливо.

Вона стояла, як статуя з мармору, холодна i нерухома, i мiцно стуливши своi вуста, прийняла той поцiлунок, бо вона була певна в ньому, вона вiрила в нього, вiрила в приязнь. Згодом вона ворухнулась i почала йти до вагону, не оглядаючись. Тодi вiн побiг за нею, обняв ii i поцiлував ще раз гарячими, вогкими губами. Вона здригнулась, вiдхитнулась i кинулась прожогом до вагону. Вскочивши на помiст, вона, судорожно та непритомно вчепившись за залiзнi поручнi руками, стояла, дивлячись помутнiлим поглядом у просторiнь, не бачачи, що ii приятель швидко йшов услiд за потягом, що одходив од станцii, йшов i махав безперестанку капелюхом у високо пiдведенiй руцi.




КРАСА


Сонце вже на заходi… Воно кинуло свое червоне полум’я на прощання, i всi шибки по дорозi засвiтились та запалали: вони мигтiли, переливались червоним золотом, грали, трiпотiли, як метелики живi, i бачилось не одно, а десятки, сотнi, тисячi сонцiв, скрiзь, де було шкло, що його одбивало: спершу у високих палацах вгорi, де здоровi, стрiлкуватi вiкна були затягненi шовком та оксамитом; опiсля по морю, як сонце котилося низом, аж до замазаних, дрiбних, загратованих шибок у льохах, де голота живе… І що то за краса, безмежна, а даремна! Не шкода золота, не шкода сяева, не шкода краси!.. Нащо? Для чого? А так… Нi нащо!..

…Пооблипало бiлим усе: i дахи залiзнi, й тонкi i узорнi грати, та не минуло нi одного залiмчика, нi виступця – нiчого!.. А дерева, а кущi!.. Кожная гiлочка, кожна частиночка – бiла, вовниста од шерхеню… І, здавалось, що тi дерева та кущi наближаються, облямованi памороззю розкiшною, що туляться одно до одного… Долi постеленi ковдри бiлесенькi, непоплямленi нi единою плямкою… І ставало милiше вiд них, ставало теплiше, бо холод вже був за тепло! – Тиха краса, чиста краса!..

…На улицях города – скрiзь слизька, погана, що хапаеться нiг, грязюка… Немило ходить по нiй: панни з огидою, злегенька переступають, високо пiдобгавши спiдницi… Простий люд iде навпростець – мiсить грязюку та з жалем дивиться на чоботи, як новi, або як з дiркою, що набираються бруду… Аж ось майнуло сонце золотими крилами… довгий промiнь його упав на болото, i воно стало срiбне, i стало воно золоте, i заблищало нестерпуче гарним блиском, а кожна, сама дрiбна калюжка, одбила в собi усе: i людей, i доми, i дерева навкруги, i далеке, високе, просторе, блакитне, жаданее небо… І нiхто, нiхто не примiтив тiеi краси… Нащо ж вона? Для чого? Так… це щирiсть природи – хоч би й не хотiла, та творить красу скрiзь i повiк…

…Малюе, малюе безупину тонким бiлим олiвцем – тут i лiси чарiвнi, де квiтки без корiння ростуть та цвiтуть… Корабель iз силою тонких, як голки, щоглiв… Зiрки… Коронки… Знов зiрки… Усе – од морозу, морозна краса… Хто ж думав, що вийде iз того краса? Нiхто i нiколи, а вийшла… Сипляться, туляться один на один, i мигтять, i ряхтять – скрiзь дiаманти!.. Краса та однакова i для багатих, i для убогих…

…Пожежа… Полум’я лиже там, що тiльки не есть дерев’яне. Змахи його, довгi та гострi, наче пiдмивають iзнизу, з бокiв, спереду, ззаду, i знов перекидаються через верх, як стрiчки гарячi, граються тисячами способiв… од середнього, широкого полум’я одколюються, одщiплюються тоненькi струмочки, буйнiють, як волосся на головi, пiдкидаються вгору, спускаються долi, все обсновують, як павутинням, затягають рами од вiкон, наче живими, тремтячими червоними фiранками… Вгорi на високому, потемнiлому небi рожевi, прегарнi вiнцi, що здалека видно… Сувора та гнiвна краса! Скiльки страждання, скiльки нещастя! Дарма! Краса до краси!..

Далекi зiрки, що золотом сяють предвiчним, що нижуться, як дорогее намисто, щоночi, – нащо? Хмаринки – срiблястi пiр’iнки, – що тчуться на небi, неначе узорнi грезети… Вода, що здiймаеться вгору, як курява легка, або розстилаеться низом, як синя, хвилююча ковдра, що краю немае… – Нащо? Усе це краса для краси… Краса i краса з первовiку, краса невсипуща… без другоi мети…

…Знайшовсь чоловiк… Надiв вiн терновий вiнець. Висока мета тут – любов. Оддав вiн себе не поталу… Безкраi страждання. Кривавii плями ярiють. Прокльони на нього, страшная безтямнiсть. Даремнi пiд час i тяжкi силкування. Бува, не досягне i цiлi. Проте усе у красу претворились, що собою i лихо закрива, красу, що надить, що пiдносить до неба… Такая краса зветься богом… До нього, за ним!..




Михайло МОГИЛЯНСЬКИЙ








4.12.1873, Чернiгiв – 22.03.1942, с. Велика Мурта Красноярського краю

Закiнчив Чернiгiвську класичну гiмназiю та юридичний факультет Петербурзького унiверситету. В 1904—1917рр. працював гласним у земствi. У 1920-х роках був керiвником Комiсii для складання Бiографiчного словника дiячiв Украiни при Украiнськiй академii наук.

У серединi 30-хрокiв виiхав з Киева й залишив науково-лiтературну дiяльнiсть. Причиною було цькування письменника через публiкацiю оповiдання «Вбивство» (1926) i те, що опiсля вiн уже не мiг нiчого опублiкувати. В оповiданнi Могилянський описав уявне вбивство Михайла Грушевського, рiзко негативно поставившись до його повернення на батькiвщину.

Син Могилянського Дмитро Тась та донька Ладя Могилянська, талановитi письменники, були розстрiлянi, а сам вiн помер в евакуацii.

Могилянський виступав як новелiст, публiцист, лiтературний критик, лiтературознавець i перекладач. У 1910-х роках опублiкував низку оповiдань. В рукописах залишилися спогади й романи, один з яких – «Честь» нещодавно видано в окремiй збiрцi.

Оповiдання публiкуються за збiркою «Оповiдання» (1916).




НАРЕЧЕНА


Кондуктор чомусь не запалював свiчок, i в тiсному купе ставало темно: темрява, здавалось, виповзала з усiх куткiв, навiть вливалась у вiкно, через яке, лежачи на канапi, видно було стемнiле небо, а з нього вже клiпали ласкавi зорi… Чи то вiд одноманiтного залiзного тарахтiння, чи, може, й вiд настiльки ж одноманiтних, хоча й приемних теплих мрiй, – поважчали повiки дiвочих очей i сон вже готувався прийняти дiвчину в своi обiйми. Але раптом неспокiй опанував дiвчину, вона нервово пiдвела голову, а коли зараз же знов опустила ii на подушку, сон вже одлетiв вiд очей.

З темного кутка супроти неi горiли блискучi очi, наче прикутi до ii очей. Пильний погляд тих гарячих очей дiвчина примiтила ще удень, коли, балакаючи з випадковою сусiдкою, оповiдала iй про себе, що тiльки оце скiнчила останнi iспити на жiночих курсах i тепер iде на пiвдень до нареченого i що шлюб мае одбутись зараз по ii приiздi… Пам’ятала дiвчина, що при тому якийсь чудний усмiх злегка торкав пухкi, нiжнi губи i ховавсь в м’якiй русявiй бородi. А очi нi на одну мить не втрачали своеi замисленоi мрiйноi серйозностi, i вiд гарячоi пильностi 'iх погляду дiвчинi ставало нiяково. Щоби збутись тiеi нiяковостi, в якiй не було, одначе, нiчого ображаючого, нiчого навiть неприемного, дiвчина навмисне не дивилась у бiк незнайомця, – хоч i вабило щось стрiватися з пильним поглядом тих гарячих мрiйних очей – та намагалась забутись в балачцi з сусiдкою.

За пiвгодини сусiдка вийшла з вагона на якiйсь станцii, i дiвчина одна лишилась в купе з незнайомцем. Тепер, коли в темрявi не можна було бачити лиця незнайомця, дiвчина не могла того лиця собi добре уявити, але наче бачила чудний усмiх, що злегка торкав пухкi, нiжнi губи i ховався в м’якiй русявiй бородi. Не почуваючи тепер нiяковостi – темрява робила бiльш смiливою, – вона не могла одвести очей вiд тих очей, що палали жагучим полум’ям i наскрiзь пронизували ii. Сон одлетiв вiд якогось неспокою, що хвилями пробiг по всьому ii тiлу, але потiм пiд гiпнотизуючим поглядом гарячих очей стих неспокiй i солодка утома опанувала ii всю. Даремне силкувалась дiвчина, наче почувши якусь небезпеку, змагатись з властю того гiпнозу. Як потопаючий за соломину, вхопилась вона за згадку про нареченого, думала про шлюб, що швидко мав одбутись, уявляла собi лише нареченого…

Але дивна рiч! Згадка про шлюб оддавала чогось холодом, була навiть неприемна, лиця ж нареченого вона не могла собi уявити… З-пiд його брiв виглядали гарячi мрiйнi очi незнайомця, нiжнi, пухкi губи з чудним усмiхом не давали уявити, якi губи в нареченого… Тривогою здригнуло серце дiвчини i знов хвилi неспокою пробiгли по всьому тiлу. Але знов мусила скоритись гiпнотизуючому поглядовi: набiгли новi хвилi i в них потонула тривога, а з нею i згадка про нареченого, i мислi про шлюб…

Солодка утома все бiльш опановувала всiм тiлом, не тiльки не хтiлось вже змагатись з властю гiпнотизуючого погляду, але почуття тiеi властi сповняло радiстю… І нiчого дивного не було вже для дiвчини, коли незнайомець пiдвiвся зi своеi канапи, наблизився до неi, тихо взяв ii тремтячу руку i почав укривати ii гарячими поцiлунками. Вона не протестувала, бо незвичайне почуття тепла розлилось по всьому тiлi i захопило ii, бо мусила скоритись властi гiпнотизуючого погляду…

Десь недалеко стукнули дверi i почулись важкi кроки кондуктора, що йшов запалювати свiчки. Свiтло не увiльнило дiвчини з-пiд властi гiпнотизуючого погляду, ледве-ледве ворухнулась десь думка про незвичайнiсть подii, ворухнулась i зникла без слiду. Ще не стихли кроки кондуктора, як ii руку знов взяв незнайомець i знов опалив ii шаленими поцiлунками. Тепер, в свiтлi блимаючоi свiчки, дiвчина бачила його гарне, трохи строге обличчя, з якого пристрасть стерла усi фарби, укривши смертельною блiдiстю. Великi, темнi очi горiли скоряючою жагучiстю, яка розметала б всi перепони. Але дiвчина не ставила нiяких перепон, напiвпритомна, вона тiльки наче у снi помiтила красу його обличчя i без слiв вiддалась його поцiлункам, вiд яких разом з тiлом спалахнула й душа. Могутнi хвилi несли ii до свiтлих берегiв радостi. Вже не тiльки руки, а й очi, лоб, шию укривав вiн поцiлунками, душа i тiло ii тремтiли, ждучи тiеi хвилини, коли його пухкi, нiжнi губи торкнуться ii жагучих вуст i зiллються з ними в довгiм поцiлунку, перетворюючи двi iстоти в одну, – як раптом розлiгся протяжний свист локомотива, поiзд пiшов, здержуючи хiд, а потiм i став на якiйсь станцii…

Коли поiзд рушив далi, знов застукали дверi, пройшов кондуктор, називаючи N – велике губернське мiсто, до якого лишалось хвилин 15. Незнайомець iхав до N через 15 хвилин мусив вийти з вагона… Вiн став перед дiвчиною на колiна i цiлував ii очi, i, душу пронизуючи гiпнотизуючим поглядом, як власть маючий казав, що так розлучитись вони не можуть, що вона повинна вийти з ним з вагона, що… Але у дiвчини давно вже не було своеi волi, ii душу затопили хвилi великоi непереможноi пасивностi, великоi радостi безмежноi покори, ii воля цiлком належала його волi i скоритися iй було для неi невимовним щастям. Вона не тiльки належала йому, вона належала йому, як рабиня…

Через 15 хвилин вони вийшли з вагона в N (додому на село йому треба було iхати ще верстов з 20) – i, взявши критий екiпаж, поiхали в готель. Стояла тепла травнева нiч, накрапав дощик i пахощi акацiй та жасмину вiд того ще змiцнiли й кружили голову. Дiвчина тихо сидiла, притулившись в темний куточок екiпажу, а вiн цiлував ii руки, пригортав ii мiцно до себе i вiд того росла ii страшенна утома: все тiло здавалось налитим оловом. Хотiлось просити його бути близько, але дати iй хоча на одну мить спочити, вона засне на одну, тiльки одну хвилину. Нарештi, дiйсно, трохи задрiмала, а вiн усе тихо цiлував ii руки…

Ледве переставляючи ноги, зiйшла вона на другий поверх готелю; ледве дiждала, поки номерний послав постелю, вийшов… Але тодi раптом несподiвано настала з нею метаморфоза: вихор захоплюючоi пристрастi не лишив i слiду недавньоi утоми. Досi весь час пасивна, вона почула в собi незвичайну енергiю i силу. Дике шаленство блиснуло в досi темних очах. Вона почала не скидати, а зривати з себе одежу, зiрвала все, навiть бiлизну. Незнайомець ледве поспiвав за нею. Пропасниця жаги била тiло i душу дiвчини, й, наче заплющивши очi в безодню, вона пiрнула в безодню дикоi пристрастi i скажених обiймiв. Душа i тiло спалахнули зо всiх бокiв…

Двi години бушував вихор дикоi оргii. Потроху пасивнiсть почала опановувати ним. А ii вогонь не вгасав: нiжно цiлувала вона йому очi, лоб, щоки, свою жагу силкувалась перелити в нього… Тихесенько торкалась губами до тих куточкiв його вуст i знов в ньому займався вогонь. Дике шаленство сповняло тодi всю ii iстоту, лилось через край непереможним, словом, чоловiчим невимовним раюванням… Нарештi стомлений оргiею, вiн заснув вже тодi, коли ранок вiддавна дивився у вiкна.

Тодi вона тихо встала i, поспiшаючи не менше, мабуть, того, як тодi, коли роздягалась, зiбрала всi своi речi й одяглась. Найшла клаптик паперу й олiвець i написала: «Прощай на вiки вiчнi. Не шукай мене нiколи. Спасибi»… І хтiла йти. Але оглянулась, пiдiйшла до лiжка, хвилину придивилась до його гарного стомленого обличчя, потiм тихо схилилась i без усякоi жаги, нiжно поцiлувала в уста. Чудний усмiх злегка торкнув пухкi, нiжнi губи i поповз в м’яку русяву бороду…

Вона вийшла. Був чудовий весняний ранок; сонце тiльки-тiльки сходило, усмiхаючись тому святу землi, що одбулося зо всiею розкiшшю… Пташиний хор дзвенiв славу сонцю i життю… Бiля готелю дрiмав один звощик. Дiвчина розбудила його й звелiла везти себе до вокзалу. Весь час в ii серцi теж дзвенiла слава сонцю i життю… До поiзда на пiвдень лишалось з пiвгодини. Дiвчина пройшла до телеграфу i дала депешу нареченому – одно слово – «iду», – потiм умилась в уборнiй, усмiхнулась сама собi, побачивши свое стомлене, але щасливе лице в дзеркалi, випила склянку кави, а тим часом прийшов поiзд. А як тiльки увiйшла в купе i лягла на канапу, сон не примушував себе ждати. Заснула, мов пiрнула в темну безодню. А во снi чомусь посмiхалась…

Минув день, минула й нiч, знов пiднялось над землею сонце, усмiхаючись чистотi й буйнiй радостi свята вiдродження життя. Поiзд пiдходив до маленькоi станцii серед зеленого степу. Бiля станцii дiвчина угледiла старосвiтський екiпаж, запряжений чотирма кiньми. На початку перона стояв зовсiм ще молодий парубок з букетом бiлих троянд у руцi i пильно дивився на вiкна поiзда. Поiзд пробiг повз його, а вагон, в котрому iхала дiвчина, здержував хiд на другому кiнцi перону. Ще не зовсiм спинився поiзд, як дiвчина вискочила на перон. Наречений помiтив ii i, простягаючи букет бiлих троянд, йшов до неi. І наречена йшла назустрiч свойому нареченому вся облита скiсними ще променями веселого весняного сонця, з ясною усмiшкою на обличчi, вся сiяюча, як сонце, чиста й непорочна.




ЗГУБА


Задихаюсь… не стае менi повiтря: як людина, слабуюча на сухоти, повними грудьми силкуюсь набрати повiтря, але недужому органiзмовi нема чим дихати i… i я задихаюсь. Нема чим дихати, нема чим жити! Значить, смерть? Так, – ще не знаю, як воно буде, але розумом, серцем, навiть усiм тiлом почуваю, знаю, що нема менi iншого рятунку, як отрута, кулька або шворка…

Не маю нiякоi охоти розмiрковувати, чому так сталося, бо нiщо вже не поверне менi повiтря, сонця, нiщо не поверне менi життя. Тiльки уперто пригадую собi усi подробицi несподiваного епiзоду, що був початком мойого кiнця, який стоiть вже десь близько i чекае на мене неситими холодними очима: догорае моя свiчка, швидко-швидко погасне… Вiчна темрява? Вiчне каяття? Невгасима мука винного сумлiння? Хiба ж я знаю? І хiба ж менi не однаково? Найгiрше можливе – краще того, що зараз. А проте, найкраще б вiчна темрява, вiчний спокiй небуття…

До останнiх днiв в душi моiй панував спокiй моеi правди… Так, була проституткою… була проституткою: за грошi продавала свое тiло, продавала свою любов – i мала в душi спокiй своеi правди, нi в чому сумлiння не винило мене, навiть була всiею iстотою впевнена, що коли прийдеться колись стати перед справедливим суддею, то вiн скаже: «Вона була вiрною коханню» – i одпустить менi грiхи вiльнi i невiльнi… За грошi, кажу, продавала свою любов i свое тiло… Коли б без грошей можна мати усе те, що потрiбно для краси i радостi життя, я б не брала грошей; як щедре сонце, я б дарувала свое кохання, з тим красним марнотратством розкривала таемницi кохання, з яким дарують зерна пташкам, що не сiють, не жнуть i не збирають збiжницi…

Скiнчила гiмназiю, вчилась на курсах. І курси б скiнчила легше за багатьох з товаришок, що сушать мозок i тiло нелюбою наукою через те, що «так треба», так вважаеться за гарне…

Могла б, дiставши диплом, працювати на тiй прославленiй нивi народнiй, себто лаятись з попом, навчати дiтей грамоти, мати дiло з темним хлiборобом… i вмирати од нудоти в якомусь закутку, звiдки три днi скачи – не доскачеш до справжнього життя, до того життя, яке, впевнено вiрю, призначено людинi… Могла б, не пiклу-ючись про диплом, йти iншим шляхом, теж досить звичайним: вистачило б i у мене сили принести офiру за «други своя»… Але в душi моiй повстав великий бунт – бунт проти всякоi звичайноi кар’ери, бунт проти того, щоби йти готовими шляхами, йти через те, що «так треба», так вважаеться за гарне. Почула владну потребу знайти свiй шлях…

Огидло менi все навкруги, огидла загальна брехня, що неподiльно пануе на всiх шляхах бiдного, пригнiченого, нудного життя людини. Громадськi iдеали чесноi працi, iдеали невпинного поступу втратили всяку владу надi мною.

Оглядала пильним оком iсторiю людськостi, бачила вiчну боротьбу – не бачила перемоги, побiди не бачила. Пособляти ближньому? Чого варта моя слаба запомога тим, кому пособити можу: краплина добра, що сотворю комусь, потоне у морi пануючого зла… Працювати на далекого? Скiльки тiеi працi несла вiками людськiсть, несе й нестиме, а де ж плiд великих офiр, великоi жертвенностi? «Род человеческий дик й бесплоден, не будет, не будет свободен!» Проте й не почуваю нiякоi любовi анi до ближнього, анi до далекого. Велика брехня у всякоi жертвенностi! Для себе жити мусить людина, бо ii ж життя не кiлькаразове. Хочу щастя, краси i радостi життя, не хочу зректись iх нi для тiеi краплини добра, що можу створити ближньому, нi для того, щоб стати гноем для щастя майбутнього. Для себе жити хочу!

Такий був у мене настрiй душевний.

Яскравих барв, музики, квiток, кохання! Ось чого прагнула молода душа. Коли надворi холод i мряка, а дрiбний дощ стукае у шибки, хотiлось мати у хатi безлiч квiток: розкiшнi троянди, нiжнi конвалii i усi тi, аромат яких кружить голову… Хотiлось прибрати свою хату м’якими килимами з фантастичними вiзерунками, що притлумлюють згуки крокiв, старими гравюрами, що будять в душi спомини давноминулих вiкiв. Любила у темнiй хатi затопити коминок i лягти бiля нього на килимi, пiдложивши руки пiд голову, – годинами марити з отвертими очима. Про що? – Хiба я знаю. Вабило, гарно прибравшись, увiйти в бiлу розкiшну залу ресторану: заслiплюе очi, тисячi поглядiв, що з зачаруванням втупленi в тебе, кружляють голову… Ллеться iскристе вино, буяе радiсть життя. Не вабило те кохання, що – «Полюбят кого, сейчас же наложат тяжелые цепи».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45130736) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Лещик – дрiбна конюшина.




2


Робота (нiм.).




3


Хто мою роботу менi оплатить! Отче, отче! Хочете щастя ощасливити, нагороду винагородити. Назвiть усе-таки мою роботу, коли я назвав ii Дзвоном (нiм.). «Ein Glockenspiel» – також убивство присудженого партiею на смерть зрадника»…




4


Форестьер – мандрiвник.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения